— Ти хоч краплю совісті маєш, Світлано?! — голос Ганни Петрівни здригнувся, злетів на високу, дзвінку ноту й луною вдарив об паркани сусідніх городів. — Мого сина сьогодні в яму опускають, а ти в село з італійцем приперлася! Та люди від учора тільки кістки тобі й миють! Ти ким йому була? Дружиною була! Невже не могла хоч тиждень перечекати зі своїм кавалером закордонним?!

Колишня свекруха стояла просто посеред воріт. Чорна хустка зсунулася їй аж на самі брови, сухі натруджені пальці шарпали край чорного вовняного фартуха. Вона вся ніби всихалася від горя, потемніла лицем, але в очах спалахнула та знайома мені колюча, сліпа лють, яку я знала ще з молодості.

Біля хвіртки вже товклося з пів десятка жінок із кутка. Хтось тримав у руках миску з пиріжками, хтось — рушник, наче тільки-но бігли помагати поратися перед виносом. Але ноги їхні повростали в траву біля тину. Вони затамували подих і пожадливо ловили кожен звук, кожне тремтіння моїх губ. У селі горе — це завжди подія, а чужий скандал на тлі горя — справжня вистава.

— Мамо Ганно, — тихо мовила я, перехоплюючи букет темно-бордових троянд лівою рукою, щоб не впустити, — я не на весілля приїхала. І Марко сидить у моєї мами, сюди не ступав. Я прийшла по-людськи віддати шану Петрові.

— Не смій кликати мене мамою! — сикнула стара так люто, що аж слина бризнула на підборіддя. — Відрізала ти собі те слово ще двадцять років тому, коли зібрала клунки й чкурнула в світи за довгим карбованцем! Кинула чоловіка, як пса під плотом! А тепер ще й приволокла чужинця на потіху всьому селу. Подивитися прийшла, як Петя в домовині лежить, га? Потішитися своєю фасонистою кофтою?!

Я стояла перед нею, опустивши очі на свої чорні шкіряні туфлі, запорошені сірим придорожнім пилом. Мені п’ятдесят шість. Уже давно не дівчисько, у волоссі сріблиться сивина, навколо очей залягли глибокі зморшки,випалені південним тосканським сонцем і роками нескінченного терпіння. Двадцять років я прожила серед чужих людей, навчилася чужої мови, звикла говорити стиха, не розмахувати руками й тримати все всередині. Здавалося,життя загартувало мене так, що хоч цвяхи вистругуй.

Але тут, під старезною грушею біля Петрової хати, земля раптом знову почала вислизати з-під ніг. Я знову відчула себе тією беззахисною, наляканою Свєткою, яку тут завжди звинувачували в усьому: що дощ пішов невчасно, що грошей у хаті катма, і що в Петра життя не склалося.

А за кілька метрів звідси, у прохолодній передній кімнаті із завішаними дзеркалами, на столі лежав мій перший чоловік. І навколо нього пахло ладаном, воском і незворотністю.

Заміж за Петра я вискочила в двадцять один. Молода була, зелена, дурна до нестями. Петро був першим хлопцем на весь клуб: чуб кучерявий, плечі косі, сорочка розхристана, а язик такий підвішений, що баби біля колодязя й ті заслуховувалися. Як усміхнеться — здавалося, сонце світить тільки для тебе однієї. Що ще дівчині треба було на початку дев’яностих?

Справили весілля на триста людей, у шалаші, з музиками та троїстими посиденьками. Потім народилася Олеся. Спочатку тулилися в хаті свекрів — у малій прохідній кімнатці за ситцевою фіранкою. Свекруха щодня перевіряла, скільки я олії в баняк налила і як пелюшки випрала. Коли стало зовсім тісно, ми випросили в колгоспі стару хату Петрової покійної баби на краю кутка. Стіни криві, глина обсипається, але свій куток.

Ось там і змило рожеву піну з нашого шлюбу.

Петро виявився людиною дивної породи: зла нікому не бажав, не лупив мене, як інші мужики по п’яні, матом триповерховим хату не крив. Але в нього була інша, страшніша біда — якась невиліковна душевна лінь. Робота його просто не трималася. Улаштується на пилораму — за місяць спина заболіла. Піде на будову — бригадир дурень, не вміє командувати. Сяде на диван перед чорно-білим «Електроном», закладе руки за голову і чекає.

— Нічого, Свєтко, — любив повторювати він, пускаючи дим від дешевої цигарки у відкриту кватирку. — Ось дядько Василь обіцяв домовитися на елеватор, там копійка буде. Треба тільки перечекати.

А жити треба було щодня. Їсти треба було щодня.

Я вертілася, як в’юн на сковорідці. Зранку бігла в магазин — стояла за прилавком, відважувала крупу та кільку,потім мила там підлогу. Ввечері бігла мити контору в сільраді. Влітку, коли починалися канікули, наймалася полоти цукрові буряки в сусідньому районі. Руки тріскалися від чорнозему до крові, нігті відмити не могла тижнями, спина не розгиналася. Прийдеш додому, насиплеш дитині ріденького супу, а Петро на дивані кросворди розгадує.

Якось наприкінці серпня перед школою Олеся підійшла до мене, шарпаючи за рукав халата. Їй тоді років дванадцять було. — Мамочко, глянь… У мене черевик зовсім репнув. Підошва плескає, діти сміятимуться.

Я глянула — справді, дірка в палець завбільшки. Взяла стару бляшанку з-під чаю, куди складала кожну вільну гривню, висипала на кухонний стіл. Перерахувала тремтячими пальцями раз, другий, третій. Там лежали дрібні купюри, потерті, брудні. Не вистачало навіть на найдешевші дерматинові черевики з банку в райцентрі. Навіть якщо не купувати хліба цілий тиждень.

Я впала на стілець, затулила лице фартухом і завила — глухо, страшно, як поранений звір. Петро повернув голову від екрана, насупився: — Ну чого ти голосиш на всю хату? Людей полякаєш. — За що дитині чоботи купити,Петре?! — кричала я крізь сльози. — Вересень на носі! Вона боса в школу піде?! Він зітхнув, неквапливо підвівся,накинув на плечі стару куфайку. — То піди до своєї матері, позич сотню. Вона ж пенсію другого дня отримала, їй самій стільки не треба. Чого з мухи слона ліпити?

І так ми крутилися п’ятнадцять довгих років. Я плакала, просила, благала його взятися за розум, а свекруха тільки підливала масла у вогонь: — Ти занадто багато від чоловіка хочеш, Світлано! Царя їй подавай! Не всім же мішками гроші гребти. Мій син не краде, додому вертається, чужих спідниць не хапає. Гріх тобі на Бога нарікати, гординя тебе душить!

Тільки чомусь миритися з тим «божим промислом» мусила я одна, натягуючи стару куртку поверх двох светрів узимку, бо на вугілля грошей зроду не вистачало.

Коли Олеся пішла в дев’ятий клас, усередині мене ніби луснула остання струна. Я просто зрозуміла: якщо залишуся тут, то ляжу в землю раніше за Петрову бабу. Згасну, висохну і дитині нічого не дам, крім цих злиднів і вічного жалю до себе.

Моя мама тоді ще трималася на ногах, порала город і сама сказала: — Їдь, доню. Олесю я догляну, не пропадемо. А ти рятуйся, бо зведе він тебе в могилу.

Я зібрала стару дерматинову валізу з відламаним замочком, зв’язала її мотузкою, позичила в знайомої шістсот доларів під шалені відсотки на дорогу через хащі й кордони. Петро в день мого від’їзду навіть не підвівся з ліжка.

— Їдь, якщо тобі тут медом не мазано, — кинув він крізь зуби, дивлячись у стелю. — Поневірятимешся по панських підвалах, як собака, та й приповзеш назад на колінах. Тільки дивися, щоб двері не були зачинені.

Назад я не приповзла.

В Італії було всяке. Перші три місяці згадую як суцільний чорний туман: підпільний гуртожиток у Неаполі,матраци просто на холодній плитці підлоги, страх поліції, відчай від того, що не розумієш жодного слова навколо.Але Бог змилувався. Через знайому галичанку мене прилаштували в містечко біля Флоренції — доглядати старого сеньйора Джованні.

Сеньйорові було вісімдесят два роки. Колишній шкільний учитель, тихий, інтелігентний дідусь із тремтячими руками. Він бачив, як я боюся розбити тарілку чи зробити щось не так, і терпляче вчив мене: показував на виделку й казав «forchetta», показував на хліб — «pane». Я драяла його будинок, прала білизну, варила овочеві супи й училася дихати без остраху.

Щонеділі провідати батька приїжджав його син — Марко.

Йому тоді перевалило за сорок. Кремезний, із широкими мозолистими долонями, трохи сивуватий і мовчазний. Він тримав на околиці містечка маленьку майстерню з реставрації старих меблів — стругав, лакував, повертав до життя старовинні дубові столи та комоди. Марко теж був самотній: дружина покинула його багато років тому,дітей не було, і він жив роботою.

Спочатку ми перекидалися кількома словами. Він питав, чи не мерзну взимку в їхніх кам’яних будинках, привозив свіжі круасани з пекарні, терпляче лагодив кран, якщо той починав капати.

А одного вечора він застав мене на кухні. Я сиділа над листом і ридма ридала.

Того дня я нарешті додзвонилася додому з вуличного автомата за карткою. Петро взяв слухавку, п’яний, хрипкий, і заявив, що грошей, які я передала бусиком два тижні тому, більше немає. «Тут кум заходив, паркан треба було підперти, зерна мішок купили… Коротше, надсилай ще, ти ж там у євро купаєшся». А я ті триста євро відривала від себе, на одних сухих макаронах сиділа, мило найдешевше купувала.

— Світлано, що трапилося? — Марко сів навпроти на дерев’яний стілець, не наважуючись торкнутися моєї руки.

Я спочатку відмахувалася, казала «niente, niente», а потім греблю зірвало. Зламаною італійською, перемішаною з українськими сльозами, я вивалила йому все: про холодну хату, про діряві чоботи Олесі, про вічне «дай» і про те,що для моєї родини я перетворилася просто на гаманець з очима.

Марко слухав дуже уважно. Його карі очі дивилися з такою глибиною і смутком, якої я зроду не бачила в чоловіків. Він мовчав кілька хвилин, а тоді тихо запитав: — Світлано… Ти весь час дбаєш, щоб було тепло іншим.А хто хоч раз подумав, чи не холодно тобі?

Я тоді заніміла. Бо за тридцять шість років мого життя це питання мені не поставив ніхто — ні чоловік, ні свекруха, ні навіть рідні сусіди.

Ми зближувалися повільно, немов по тонкому льоду. Без зайвих слів і палких клятв. Коли старого Джованні не стало, я мала шукати нове місце, пакувала сумку. Марко просто приїхав на своєму потертому пікапі, закинув мої речі в кузов і сказав: «Поїхали додому. Якщо ти, звісно, не проти».

Він допоміг мені легалізуватися, зробив документи. Коли я нарешті зважилася подати на розлучення, Петро влаштував у слухавку справжню бурю:

— Ти жіночка закордонна! Повіялася з макаронником! Що село скаже?! Як мені тепер людям в очі дивитися?! — А що село казало, коли в мене дитина в дірявих черевиках у школу ходила,га?! — кричала я тоді в трубку з пошти, не стримуючи сліз. — Що вони казали, коли ти вдома на спині вилежувався?!

Нас розлучили через суд заочно. Олеся тоді вже закінчувала школу. Вона єдина мене не судила. Пам’ятаю її слова:«Мамо, тікай. Живи. Ти нам уже все віддала, що могла. Я хочу, щоб ти хоч усміхатися навчилася».

Ми прожили з Марко майже двадцять років у його затишному будинку на пагорбі, зарослому розмарином та оливами. Я навчилася готувати ризото, навчилася розрізняти породи дерева, допомагала йому шліфувати стільці в майстерні. Ми їздили на море, разом вечеряли на терасі й уперше в житті я дізналася, що це таке — коли чоловік дивиться на тебе з ніжністю не тому, що ти щойно заробила грошей чи принесла з городу мішок картоплі, а просто тому, що ти є.

Але про Україну я ніколи не забувала.

Я не шикувала, але кожен зароблений цент рахувала до копійки. Стару бабусину хату, де залишився Петро, я відремонтувала за свій кошт — перекрила дах металочерепицею, вставила пластикові вікна, провела газ. Казала доньці: «Нехай тато має де жити в теплі. Він мені чужий, але ж він твій батько». Купила Олесі двокімнатну квартиру у Франківську, допомогла зробити сучасний євроремонт, справила їй весілля, про яке сама колись лише мріяла. Моїй мамі щомісяця йшла підтримка на ліки та санаторії.

А Петро… Петро так і жив у тій хаті сам. Жодна жінка з села до нього не пішла — знали його натуру. Пити він сильно не пив, але господар з нього був ніякий: город заріс бур’янами, кури повиздихали. На свята іноді набирав мене по вайберу:

— Ну шо там, Свєтка? Багатієш у своїй Італії? Як там твій синьйор? — Добре, Петре. Сам як? — Та тягну якось… Ти б підкинула сотню-другу, бо котел газовий щось барахлить, майстра треба. Я переказувала через Олесю. Бо знала — замерзне серед зими, а мені потім совість спати не дасть.

Цього літа Марко вперше вмовив мене поїхати разом додому. — Світлано, ти стільки розповідала про свої Карпати, про мамині пироги з чорницями, про смерекові ліси. Покажи мені, де ти народилася. Я хочу побачити твій світ.

Ми взяли відпустку на три тижні. Купили квитки, орендували гарну машину у Львові й прикотили в село в суботу в обід. Сонце світило, біля маминої хати цвіли мальви, запах матіоли розливався у повітрі. Марко ніс валізи,усміхався, цілував моїй старенькій мамі руки й ламаною українською намагався сказати «Добрий день, мамо».Сусіди з-за парканів аж шиї повикручували: чужий номер, сивий статний чоловік у світлих льняних штанах,Світлана у випрасуваному лляному сарафані… Для села це була сенсація року.

А ввечері, коли ми тільки-но сіли пити чай на веранді, задзвонив телефон. Олеся. — Мамо… — голос доньки тріщав і обривався. — Мамочко, ти тільки сядь. — Що трапилося? З малим щось?! — Ні… Тато. Батько помер,мамо. Сьогодні зранку.

Чашка вислизнула в мене з пальців і дзвінко розбилася об дерев’яну підлогу, розбризкавши гарячий чай. — Як помер?.. Ми ж тільки приїхали… — Серце, мамо. Вночі схопило. Сусід Микола зайшов вранці за косою, а він на лавці біля порога лежить уже холодний. Швидка тільки смерть зафіксувала.

Я сиділа на табуретці, дивлячись на уламки чашки, і відчувала, як мене огортає дивний, холодний вакуум. Двадцять років чужі люди. Жодної спільної думки, жодного почуття, крім застарілого жалю. Але раптом перед очима виринув Петро — не той беззубий самотній чоловік з обдертої хати, а двадцятирічний хлопець у білій сорочці,який кружляв мене під дощем біля сільського клубу й кричав на всю вулицю: «Свєтка, я для тебе гори переверну!»

— Ти хочеш піти туди? — тихо запитав Марко, присівши біля мене й витираючи серветкою калюжу від чаю. — Я не знаю, Марко… — прошепотіла я. — Ти не розумієш наших порядків. Там зараз усе село. Свекруха… Вона мене зненавидить ще дужче. Скажуть: привезла коханця подивитися на небіжчика.

Марко подивився мені просто у вічі:

— Мені байдуже, що скажуть сусіди. Мені важливо, що в тебе на серці. Якщо тобі треба з ним попрощатися — йди. Це твої п’ятнадцять років життя. Це батько нашої Олесі. Я почекаю тут, з твоєю мамою. Ти вільна людина, Світлано.

Тієї ночі я очей не стулила.

Слухала, як цвіркуни цвіркочуть у саду, і думала: а чи варто? Може, замкнутися в хаті, переказати через Олесю тисячу доларів на похорон, на поминки, на пам’ятник і пересидіти? Але ж ми вінчані були в тій старій церкві на пагорбі. Ми ділили шматок хліба, ми разом плакали над першим криком нашої дитини. Повернутися спиною й сховатися — це була б боягузтво.

У неділю ввечері, коли сонце почало котитися за ліс, я вдягла скромну темну сукню, пов’язала хустку, взяла букет темних троянд і пішла через село пішки. Сама.

Подвір’я Петрової хати гуділо, як розтривожений вулик. Людей зійшлося пів села — хто знав Петра, хто прийшов на панахиду, а хто — відверто витріщатися на мене. Коли хвіртка за мною рипнула, розмови раптом урвалися.Настала така мертва тиша, що було чути, як десь у кущах пищить курча.

І тоді мені назустріч вийшла Ганна Петрівна.

— Ти приїхала з італійцем, а мого сина ховають! — її крик різав серце, як іржава пилка. — Як тобі не соромно,Світлано?! Прийшла похвалитися, що жива-здорова, а Петя в землі лежатиме?!

Люди переглядалися. Хтось єхидно хмикав у кулак, якась далека петрова кузина вже голосно шепотіла до сусідки:«Бач, як вирядилася! І морда гладка, не те що наші в полі засмаглі. Сорому в баби нема на старість!»

Я стиснула стебла троянд так, що шипи впилися в долоню крізь шкіру. — Я прийшла покласти квіти батькові своєї доньки, Ганно Петрівно. Більше нічого. — Геть звідси! — верещала стара, заступаючи поріг. — Не пущу тебе в хату! Щоб ноги твоєї…

— Бабусю, замовкніть! — дзвінкий, розлючений голос Олесі розрізав це липке баговиння.

Донька вискочила з сіней, бліда, з червоними заплаканими очима. Вона стала між мною і свекрухою, широко розвівши руки: — Досить влаштовувати тут цирк на кістках мого тата! — Олесю, ти матір захищаєш?! — свекруха аж задихнулася від образи.

— Вона ж його до гробу звела тим розлученням! — Тато сам себе звів,бабусю! — крикнула Олеся так, що всі баби біля тину сахнулися назад. — Хто йому хату перекрив, га?! Хто йому газ провів, щоб він тут зимами не замерзав, як безпритульний?! Чи, може, це ви зі своєї пенсії зробили?! Хто мені навчання в інституті оплатив? Хто татові на ліки щомісяця гроші переказував?! Мама! Яка світла білого в тій Італії не бачила, спину гнула, поки дехто тут розказував, яка вона пропаща! Не смійте її виганяти! Це мій тато, і моя мама має право з ним попрощатися!

На подвір’ї стало так тихо, що чутно було, як важко дихає стара. Вона опустила голову, губи її беззвучно шамкали, але сказати більше не було чого.

Я підійшла до Олесі, обняла її за тремтячі плечі: — Тихо, доню. Не треба. Сьогодні не той день, щоб рахунки зводити.

Я переступила поріг хати.

У кімнаті горіли воскові свічки. Пахло сухими травами, медом і холодом. На широких дошках посеред кімнати стояла труна.

Я підійшла ближче й поглянула вниз.

Боже мій… Це був не Петро. Тобто це було його тіло, але якесь чуже, страшно виснажене, висохле. Волосся зовсім біле, щоки запалі, ніс загострився, а на руках — глибокі сині вени. Він виглядав не на п’ятдесят вісім, а на всі сімдесят п’ять. Не було більше того хвацького парубка, не було жартівника й балагура. Залишилася тільки оболонка від змарнованого, порожнього життя.

Я поклала троянди йому в ноги.

І раптом сльози самі ринули з очей — гарячі, пекучі. Я плакала не за чоловіком, якого давно розлюбила. Я плакала за нашою втраченою молодістю. За тими надіями, які ми обоє розтоптали в тій глиняній хаті. За тим, як дурно й безглуздо людина може розтринькати свій вік на дивані, чекаючи манни з неба, поки життя пролітає повз.

— Прости мене, Петре, — ледь чутно прошепотіла я, торкнувшись кінчиками пальців холодного краю дерев’яної труни. — Прости, якщо щось було не так. І я тобі все прощаю. Спи спокійно.

Позаду хтось просичав: «Бач, акторка, сльози пустила для годиться». Але мені було вже байдуже. Я перехрестилася, поцілувала вінчик на його чолі й вийшла на свіже повітря, не озираючись на натовп.

На похорон наступного дня я теж пішла. Марко знову залишився вдома. Не намагався втручатися, не набивався в герої. Він просто знав своє місце в цій драмі й поважав моє минуле.

Поховали Петра біля його діда, під високою березою. Коли сиру глину засипали лопатами, я відчула, як якась важка, чорна плита нарешті зсунулася з моїх грудей. Усе. Сторінку перегорнуто назавжди.

Коли я повернулася до маминої хати, змучена, з розколеними від сонця й сліз скронями, на кухні пахло свіжою кавою та запеченою рибою. Марко постелив чистий рушник на столі, налив мені теплого трав’яного чаю і просто сів поруч, накривши мою долоню своєю великою, шорсткою рукою.

— Важко було? — запитав він тихо. — Важко, Марко, — зітхнула я, притулившись чолом до його плеча. — Здавалося, ніби мене знову роздягли посеред села і кожен кинув по камінцю. — Люди захищаються нападом, коли відчувають провину, Світлано. Не приймай це в себе.

Але село не вгавало. Наступні три дні телефон у маминій хаті не замовкав.

Зранку подзвонила троюрідна сестра Галина: — Світко, ти тільки не ображайся, але люди на базарі таке плетуть…Кажуть, ти спеціально пригнала того італійця на крутій тачці в день смерті, щоб Петра до інфаркту довести! Ніби він побачив вас у вікно, як ви обнімалися, і йому серце розірвалося!

— Галю, ти при своєму розумі?! — не витримала я. — Петро помер у ніч на суботу, а ми в село в’їхали після обіду! Як він міг нас бачити?! — Та я знаю,Свєтуню, знаю… Але ж ти знаєш бабів: їм аби язиками плескати. Ще кажуть, що в тебе там маєток на три поверхи,а Петрові ти навіть на сигарети копійки жаліла…

Потім у хвіртку заглянула сусідка Марія, нібито по солінь: — Ой, Світланочко, а твій той італієць… він точно багатий? Бо люди кажуть, що він старий майстер, без копійки, і ти його на своїй шиї тягнеш, так само як Петра колись тягнула! Я подивилася на неї в упор і спокійно сказала:

— Пані Маріє, Марко має роботу, руки й повагу до мене. А чужі гроші рахувати — то гріх великий, священик у неділю якраз про це читав. Сіль вам дати, чи самі підете? Вона почервоніла, запнулася й швидко зникла за плотом.

А в середу ввечері до нас прийшла Олеся. Марко саме пішов прогулятися до лісу з фотоапаратом, мама куняла в кімнаті перед телевізором, а ми з донькою сіли під яблунею на лавці.

Олеся довго крутила в руках склянку з узваром, а тоді тихо заговорила: — Мамо… Я мушу тобі дещо сказати. Я боялася перед похороном, щоб ти зовсім не розклеїлася. — Що сталося, доню? — Батько… Він навесні в лікарню потрапив, пам’ятаєш? Ти тоді передавала гроші на крапельниці. — Пам’ятаю, звісно. — Лікарі йому ще тоді сказали, що клапан зовсім слабкий, треба кидати курити й лягати на операцію в область. Він відмовився. Сказав:«Скільки відміряно, стільки й буде». Я часто до нього сидіти ходила. І знаєш… Він весь час про тебе питав.

Я здригнулася: — Про мене? Що він міг питати? — Сидів на ліжку, дивився на свої руки й питав: «Олесько, а мама там як? Щаслива з тим своїм Марком? Він її не ображає?» Я сказала, що ти щаслива, що Марко порошинки з тебе здуває. А тато помовчав довго-довго, закурив і каже: «Ну й слава Богу. Вона заслужила. Я ж, дочко, все життя її дурив. Думав, вона залізна, все витерпить і нікуди не дінеться. А вона бач — вирвалася. Правильно зробила. Зі мною вона б тільки згнила».

Сльози знову підступили мені до горла. Тільки цього разу це були інші сльози — сльози гіркого, пізнього прозріння. — Він… він справді так сказав? — Справді, мамо. А коли бабуся Ганна заходила й починала заводити свою пластинку про «повію, яка кинула сім’ю», тато на неї гримнув так, що вона аж сіла. Сказав: «Мамо, стуліть пельку. Якби не Світлана, ми б із голоду подохли ще в дев’яносто п’ятому. І хата ця стоїть тільки тому, що вона з Італії гроші слала. Не смійте її брудом поливати».

— А чому ж вона тоді на похороні… — почала я. — А тому, що бабуся ніколи собі не пробачить, — гірко відповіла Олеся. — Вона все життя хотіла сина під своєю спідницею тримати, жаліла його, потурала кожній його примсі. А вийшло, що виростила чоловіка, який не зміг дати ради власному життю. Їй боляче бачити, що ти вижила,піднялася й живеш по-людськи, а її син згас у самотності. От вона й кидається на тебе, як поранений звір. Бо на кого ще злити своє горе? На себе ж не виллєш.

Наступного дня перед від’їздом я вирішила піти на кладовище ще раз. Сама, на світанку, поки село ще спало й ніхто не визирав із-за фіранок.

Сонце тільки-но піднімалося над курганами, трава блищала від рясної холодної роси. Біля свіжого горбка Петра було тихо. Вітер ворушив стрічки на вінках. Я запалила червону лампадку, поставила її в узголів’ї, опустилася на коліна й довго молилася — просто своїми словами, просячи в Бога спокою для його непутящої душі.

Позаду зашаруділо сухе листя, почувся глухий стукіт палиці. Я озирнулася. Стежкою повільно йшла Ганна Петрівна.

Вона була в тому ж чорному вбранні, але без вчорашнього надриву й крику. Згорблена, маленька, вона ледь тягла ноги по глині. Побачивши мене, вона на мить зупинилася, ніби хотіла розвернутися, але потім важко зітхнула й підійшла до могили.

Поставила в баночку три жовті чорнобривці. Постояла. — Знову тут? — голос її був сухий, надтріснутий, без колишньої злості. — Хотіла попрощатися без шуму. Завтра ми їдемо.

Вона важко опустилася на дерев’яну лавочку біля сусідньої огорожі, поклала тремтячі руки на палицю. — Думаєш,я дурна, Світлано? Думаєш, стара вижила з розуму й нічого не бачила? Я стояла мовчки, не знаючи, чого чекати.

— Усе я бачила, — тихо заговорила свекруха, дивлячись у сиру землю під ногами. — Бачила, як ти ночами білизну полоскала в крижаній воді. Бачила, що Петро по три місяці пальцем об палець не вдаряв. Тільки ж він моя кров була. Мій синочок єдиний. Як мені було визнати перед усім кутком, що я виростила нікчему? Легше було казати, що ти погана, що тобі все мало, що ти з жиру бісишся… Так хоч якась гордість залишалася.

Вона підняла на мене свої вицвілі, водянисті очі: — А коли ти приїхала… така гарна, спокійна, наче панночка з картини… і той чужинець біля тебе бігає, двері машини відкриває… Мене всередині наче окропом ошпарило. Петро мій у домовині гниє, а ти житимеш у розкошах. Обіда мене задушила, Світлано. Чорна, страшна обіда на долю.

— Я не в розкошах жила, мамо Ганно, — тихо мовила я. — Я двадцять років чужі туалети мила й за чужими старими горшки виносила, перш ніж на ноги стала. І жодного дня Петра не кляла.

— Знаю, — кивнула вона по-старечому дрібно. — Олеся мені все висказала в хаті. До останнього слова. Правду сказала: це я його згубила своєю жалістю. Треба було вигнати його на заробітки разом із тобою, ременем гнати, а я все прикривала…

Вона помовчала, витерла край хустки сухий куточок ока.

— Скажи мені… Той Марко… Він хоч не п’є? — Не п’є,— ледь усміхнулася я. — Працює щодня. Мене поважає.

— Ну то й тримайся за нього, — несподівано твердо сказала стара. — Раз уже Бог тобі на старість дав долю, то тримайся. І на мої слова зла не держи. Я стара, дурна баба, якій більше нічого в житті не лишилося, крім цієї могили.

Вона підвелася, спираючись на палицю, і повільно почовгала геть по алеї, навіть не озирнувшись. Я дивилася їй услід і відчувала, як розчиняється останній вузол образи, який душив мене стільки довгих літ. Це не було примиренням у кіношному сенсі — ми ніколи не станемо рідними. Але це була правда. А правда завжди звільняє.

У неділю вранці ми вантажили машину біля маминої хати.

Сусідка Марія знову визирала з-за плоту, крутячи в руках ганчірку. Коли Марко акуратно вкладав мою валізу в багажник, вона голосно, на всю вулицю гукнула:

— О, Світко! То ви вже ту-ту? До Флоренції своєї вертаєтеся? — Вертаємося, пані Маріє, — спокійно відповіла я, підійшовши ближче. — Ну-ну… Ти дивися, бережи там свого заморського діда. Бо одного чоловіка он швидко спровадила на той світ, ще й другого занапастиш! — і захихотіла,задоволена власним «жартом».

Раніше я б заплакала, забігла в хату, пила б валеріану й каралася думками: «Боже, що люди скажуть?!» А тепер я просто зупинилася біля її паркану, подивилася їй просто у вічі й рівним, спокійним голосом промовила:

— Знаєте,Маріє… Я двадцять років прожила далеко звідси. За цей час ви жодного разу не спитали в моєї мами, чи є в неї на хліб, чи не болять у мене руки на чужині. Зате тепер у вас дуже болить голова за мою совість. То я вам так скажу:за свою совість я перед Богом відповім сама. А ви ліпше подивіться на свій сарай — він у вас на бік завалився,скоро курей придавить, поки ви за моїм життям стежите.

Марія аж рота відкрила. Щоки її взялися червоними плямами, вона хотіла щось гавкнути, але я розвернулася і пішла до машини.

Марко чекав мене біля відкритих дверцят. Він бачив цю коротку сцену, нічого не зрозумів зі слів, але все втямив за виразом мого обличчя. — Tutto bene? — запитав він тихо, взявши мене за руку. — Tutto bene, amore, — відповіла я й уперше за весь цей приїзд щиро, вільно усміхнулася. — Все добре. Поїхали додому.

Машина рушила розбитою сільською дорогою, здіймаючи легку куряву. Я дивилася у вікно заднього виду, як віддаляється старе село, як ховаються за пагорбом верхівки беріз на цвинтарі, стара мамина яблуня, криві паркани сусідів.

Там залишилася моя юність — наївна, голодна, повна терпіння і сліз. Там залишився Петро — чоловік, якого я колись любила і якого поховала з честю та миром у душі. Але там більше не було моєї провини.

Я зрозуміла найголовніше: жінка не зобов’язана все життя нести покарання за помилку, яку зробила в двадцять один рік. Вона не має класти своє життя в яму разом із тим, хто не захотів жити поруч із нею.

Попереду блищала рівна асфальтована траса на захід. Поруч сидів чоловік, який навчив мене поважати себе. А попереду було життя — скільки б років нам не залишилося, це будуть наші щасливі, спокійні роки. І ніякий людський поголос більше не мав наді мною жодної влади.