«Ти хоч для пристойності поплач, а то я почуваюся якось незручно», — процідив Олексій, намагаючись втиснути в розпухлу валізу останню пару кросівок.

Тетяна стояла біля вікна, схрестивши руки на грудях. Вона не плакала. Усередині було порожньо, як у квартирі після генерального прибирання, коли винесли весь мотлох, а нові меблі ще не завезли.

— А чого мені плакати, Льош? — спокійно відповіла вона, не повертаючи голови. — Я за тебе навіть рада. Це ж треба — такий успіх. Молодша на шістнадцять років, та ще й з таким багатим «приданим».

— Не заздри, Таню. Валерії всього двадцять, вона дивиться на світ іншими очима. У неї батько — серйозна людина, тримає половину бізнесу в області. Я нарешті зможу жити так, як мріяв, а не рахувати копійки від зарплати до зарплати в цьому панельному гетто.

Олексій нарешті впорався з блискавкою на валізі й випрямився. Він явно чекав на істерику, на розбитий посуд або хоча б на благання «не покидай мене». Але Таня мовчала.

— Вона мені дитину народить, розумієш? — випалив він останній козир, знаючи, як сильно ця тема боліла Тані всі п’ятнадцять років їхнього шлюбу. — Справжню дитину. А не твої нескінченні картини та пензлики, якими ти всю квартиру захарастила.

Тетяна нарешті повернулася. Кожне слово чоловіка шпигало під серце, але вона навчилася тримати спину рівно. Роки з Олексієм навчили її головному — не показувати слабкість тому, хто тільки й чекає, щоб на неї наступити.

— Ти про моє хобі краще мовчи, — м’яко сказала вона. — Якби ти заробляв трохи більше, а не чекав, поки щастя впаде з неба, я б, може, теж не на трьох роботах бігала, а виставку свою зробила. Але тепер у тебе все буде інакше. Багатий тесть, молода дружина… Головне, щоб тесть не забув спитати, що ти сам умієш, окрім як на дивані лежати.

Олексій скривився, підхопив валізу й попрямував до дверей. — Вона працювати не буде, і я не збираюся горбатитися. Нам батько Валерії пообіцяв такий старт, що тобі й не снилося. Як тільки вона завагітніє — ми в шоколаді. Бувай, Таню. Не поминай лихом.

Він вийшов, наостанок так хряснувши дверима, що на поличці в коридорі підскочили ключі. Таня підійшла до вікна. До під’їзду підкотила новенька червона іномарка. З неї випурхнула дівчинка — зовсім дитина, у короткій спідничці, з довгим нарощеним волоссям. Вона кинулася Олексію на шию, а той, сяючи, як нове дзеркало, завантажив свої речі в багажник.

Бабусі на лавці під під’їздом ледь шиї не поскручували. Завтра весь район буде знати, що від «тихої Таньки» чоловік пішов до молодої красуні.

Таня заварила собі міцної кави. Руки трохи тремтіли, але в голові ставало все ясніше. Це було не горе. Це було звільнення. Останні три роки їхнє життя нагадувало поганий серіал: він брехав, вона вдавала, що вірить. Він затримувався «на роботі», хоча всі знали, що його звідти давно попросили, а вона просто не мала сил виставити його за двері.

Вона взяла телефон і набрала номер найкращої подруги.

— Ритко, привіт. У тебе є плани на вечір?

— Таню? Ти чого така бадьора? Знову твій Льошенька на риболовлю поїхав і залишив тобі каструлю борщу? — голос Рити в слухавці був, як завжди, іронічним.

— Ні, Ритко. Мій Льошенька поїхав назавжди. До молодої та багатої.

У слухавці запала тиша. Рита, яка зазвичай мала відповідь на все, замовкла секунд на десять. — Таню… Ти як? Тобі приїхати? Валеріанку брати чи щось міцніше? Ти тільки не мовчи, я зараз таксі викличу.

— Не треба валеріанки. Давай о сьомій у тому новому ресторані на набережній. Одягнися гарно. І не питай нічого, просто приходь.

— Слухай, — обережно почала Рита, — а Льоша точно пішов? Чи ти його… ну, того… шваброю пригостила?

— Пішов-пішов, — засміялася Таня. — Ще й на червоній машині поїхав. Чекаю на тебе.

До сьомої вечора Тетяна встигла зробити те, про що мріяла років п’ять. Вона зайшла до знайомої майстрині в салоні. — Стрижи, Оксано. Все під каре. І колір… хочу бути світлою. Як сонце.

Оксана тільки очі витріщила: — Таню, ти ж те волосся плекала, як дитину! Олексій же казав, що йому подобаються довгі коси…

— Саме тому й стрижи, — відрізала Таня.

Коли через дві години вона глянула у дзеркало, на неї дивилася зовсім інша жінка. Зухвала, легка, з відкритим поглядом. Трішки макіяжу, вільна сукня, яка не сковувала рухів, і нова помада — кольору стиглої вишні.

У ресторан вона увійшла рівною ходою. Рита вже сиділа за столиком і роздратовано дивилася на годинник. Коли Таня підійшла ближче, подруга впустила меню прямо на підлогу.

— Матір божа… Тетяно, це ти? Чи я вже перегрілася на роботі?

— Я, Ритко. Тільки без зайвого вантажу за плечима.

— Ну нічого собі… — Рита обійшла подругу навколо. — Та ти ж помолодшала років на десять! Слухай, якщо розлучення так діє на жінок, то я завтра своєму теж речі зберу.

Вони замовили шампанське. Розмова лилася легко, без звичних обговорень «що там Льоша хоче на вечерю» чи «чому він знову незадоволений». Таня розповідала про свої плани: нарешті дофарбувати серію полотен, на які не вистачало часу, поїхати до сестри в Карпати, просто дихати на повні груди.

Раптом до їхнього столика підійшов офіціант із пляшкою дорогого ігристого. — Це від джентльмена за сусіднім столиком. Він просив передати, що у вас напрочуд чарівні посмішки.

Рита витягла шию: — Ого, який екземпляр! Таню, дивись, отой у темно-синьому піджаку. Дуже солідний чоловік.

Чоловік помітив їхні погляди, підвівся й злегка кивнув. Таня, сама від себе не чекаючи, махнула йому рукою, запрошуючи приєднатися.

— Ти що твориш? — прошепотіла Рита. — Ти ж тільки сьогодні «звільнилася»!

— Життя коротке, Ритко. Треба встигати жити.

Чоловіка звали Ігор. Він виявився напрочуд приємним співрозмовником. Жодних вихвалянь, жодного настирливого залицяння. Він просто вмів слухати. Виявилося, що він теж любить мистецтво, а в його офісі на стінах висять картини молодих художників.

— Ви знаєте, — сказав Ігор ближче до опівночі, коли вони вже виходили з закладу, — я сьогодні збирався просто швидко повечеряти й поїхати працювати. Але як побачив вас… Ви випромінюєте якусь таку енергію, ніби щойно почали новий розділ у книжці.

— Ви навіть не уявляєте, наскільки ви праві, — посміхнулася Таня.

Ігор запропонував провести її. Хоча він був на машині, але через шампанське вирішив пройтися пішки. Вони гуляли порожнім містом до самого світанку. Виявилося, що вони живуть зовсім поруч — всього кілька кварталів.

— Таню, я не запитав, — уже біля її під’їзду сказав Ігор. — Ви сьогодні щось святкували? Може, день народження?

— Можна й так сказати, — відповіла вона, дивлячись на перші промені сонця. — Вчора мене покинув чоловік.

Ігор зупинився й уважно подивився на неї. Потім розсміявся — добро, без іронії. — Ну, Тетяно… Ви справді вмієте дивувати. Якщо ви так святкуєте розставання, то я боюсь уявити, як ви святкуєте перемоги.

Наступні три тижні пролетіли як один день. Ігор виявився саме тією людиною, якої Тані бракувало всі ці роки. Він не контролював кожен її крок, не критикував її захоплення. Навпаки, він першим купив для неї набір професійних фарб, про які вона тільки мріяла.

— Таню, у тебе талант. Не смій його ховати через чиєсь нерозуміння, — казав він, розглядаючи її нові начерки.

Вони багато часу проводили разом. Таня відчувала, як розквітає. Їй більше не треба було виправдовуватися за немиту тарілку чи за те, що вона зачиталася книжкою.

Але одного ранку в поштовій скриньці вона знайшла конверт. Важкий, дорогий папір, золотисте тиснення. Запрошення на весілля. Олексій та Валерія.

— Це просто вершина нахабства, — обурилася Рита, коли вони зустрілися за обідом. — Він що, серйозно хоче, щоб ти прийшла дивитися на його «тріумф»? Навіщо це йому?

— Хоче побачити мене розбитою, — спокійно відповіла Таня. — Хоче показати своїй молодій дружині, яку «старуху» він проміняв на неї. Хоче похизуватися багатством тестя.

— І що ти зробиш? Не підеш, звісно?

— Навпаки, Ритко. Я піду. Але не одна.

Коли Таня розповіла про це Ігорю, той спочатку здивувався. — Ти впевнена, що хочеш витрачати свій час на це? Це ж негативні емоції.

— Я хочу закрити ці двері назавжди, Ігорю. Хочу, щоб він побачив, що я не просто вижила, а стала щасливою.

Ігор замислився, перепитав прізвище нареченої та її батька. Потім на його обличчі з’явилася дивна посмішка. — Знаєш, Таню… Я з великим задоволенням складу тобі компанію. Більше того, це буде дуже цікавий вечір.

День весілля видався спекотним. Олексій почувався королем світу. Орендований у кредит дорогий ресторан, купа гостей (більшість з яких він бачив уперше — це були друзі Валерії та бізнес-партнери її батька).

Сама Валерія була в сукні, яка коштувала, мабуть, як половина Таніної квартири. Вона постійно поглядала на вхід, чекаючи на свого батька.

— Льош, ну де він? — нервувала наречена. — Він обіцяв, що прийде прямо до застілля. Якщо він не принесе той чек, про який ми говорили, я не знаю, як ми будемо розраховуватися за цей пафос.

— Не переживай, сонечко, — заспокоював її Олексій, поправляючи краватку. — Він просто любить ефектні появи. Він же велика людина.

Раптом гості біля входу затихли. Олексій випнув груди: — О, дивись, здається, твоя колишня прийшла. Зараз побачимо ці заплакані очі.

До зали увійшла жінка. Олексій не одразу впізнав її. Це була стильна, впевнена леді в елегантній сукні кольору морської хвилі. Коротка стрижка робила її обличчя юним, а очі світилися спокоєм. Під руку її тримав високий, статний чоловік у дорогому костюмі.

Олексій роззявив рота. Він чекав побачити тінь колишньої дружини, а побачив королеву.

Валерія раптом зблідла й прошепотіла: — Тату?

Олексій остовпів: — Хто? Який тато?

Тетяна та Ігор підійшли до столу молодих. У залі панувала гробова тиша. — Вітаю вас, — м’яко сказала Таня, дивлячись Олексію прямо в очі. — Бажаю, щоб цей шлюб дав вам обом те, чого ви так прагнули.

Ігор зробив крок уперед. Його обличчя було суворим, але в очах стрибали бісики. — Ну що ж, доню, — звернувся він до Валерії. — Ти таки вирішила вийти заміж. Я бачу, вибір ти зробила… специфічний.

Олексій відчув, як у нього підкошуються ноги. Тесть. Той самий «мільярдер», на якого він так сподівався. Той самий «закритий краник», який мав осипати його золотом.

— Тату, я… — почала було Валерія, але Ігор підняв руку.

— Не треба. Я обіцяв, що дам тобі шанс стати самостійною. Ти знайшла собі чоловіка — дорослого, досвідченого. Думаю, він цілком спроможний забезпечити твої примхи без моєї допомоги. Адже він такий амбітний, правда?

Він повернувся до Олексія, який став кольору своєї весільної сорочки — білим-білим. — Передаю тобі свою дочку в надійні руки. Сподіваюся, ти вже знайшов хорошу роботу, бо з завтрашнього дня її картки будуть заблоковані. Пора вчитися жити за свій кошт.

Олексій намагався щось сказати, але голос зник. Він дивився на Таню, потім на Ігоря, потім на свою молоду дружину, яка вже починала істерично схлипувати.

— Нам час, — легко сказала Таня, торкнувшись плеча Ігоря. — У нас завтра літак, треба ще зібрати речі.

— Куди це ви? — ледь чутно спитав Олексій.

— Покатаємося світом, — відповів Ігор, обіймаючи Тетяну за талію. — Хочу показати Танюші море. Справжнє море, а не те, про яке ти їй тільки розповідав.

Вони вийшли з ресторану під приголомшені погляди гостей. На вулиці було свіжо, пахло дощем і квітами.

— Ти знав? — запитала Таня, коли вони сіли в машину. — Знав, що вона — твоя дочка?

— Здогадався за прізвищем і описом, — зізнався Ігор. — Валерія завжди була важкою дитиною. Думала, що гроші — це єдине, що має значення. Я сподівався, що вона переросте. Але побачивши, кого вона обрала… Ну що ж, це буде для неї найкращим уроком. І для нього теж.

Таня відкинулася на сидіння й заплющила очі. — Знаєш, мені навіть не шкода їх. Кожен отримав те, що шукав.

— Таню, — Ігор раптом став серйозним. — Ти ж розумієш, що після такого «знайомства» з родиною, тобі просто доведеться вийти за мене? Щоб урівноважити цей світ.

Тетяна посміхнулася. Вперше за багато років вона відчувала, що її майбутнє — це не туманний шлях, а яскрава дорога, на якій її тримають за руку.

— Ну, якщо треба — значить треба, — відповіла вона.

Вони їхали вечірнім містом, і попереду було ціле літо, ціле життя і море, яке тепер належало їм обом.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.