Над старим львівським подвір’ям, де розлогі каштани кидали густі тіні на бруківку, панувала недільна тиша.
Але в квартирі на другому поверсі, де стелі були прикрашені старовинною ліпниною, повітря було наелектризоване.
Катерина стояла біля плити, автоматично помішуючи духмяний грибний суп, але її думки були далеко від кулінарії.
— Ти дивися, яка вона хитра! — голос Оксани, дружини її батька, мачухи, порушив тишу. — Думаєш, Катю, ми не розуміємо, чому ти тут «оселилася»? Гадаєш, ми не бачимо, як ти обходжуєш бабусю Ганну, аби вона відписала цю трикімнатну квартиру в центрі тільки тобі?
Катерина застигла. Вона повільно поклала черпак і повернулася.
Оксана стояла в дверях кухні, склавши руки, а за її спиною маячив батько Катерини, Павло.
Він відводив погляд, розглядаючи старий візерунок на лінолеумі.
— Оксано, про що ти кажеш? — голос Катерини тремтів від образи. — Я переїхала сюди три роки тому, коли бабуся занедужала. Ви тоді самі сказали: «Катю, ти молода, в тебе немає сім’ї, доглянь бабусю, а ми будемо допомагати грошима».
— Це було тимчасово! — втрутився Павло, нарешті піднявши очі. — Ми думали, вона за місяць-другий одужає. А ти тут пустила коріння. Тепер ми дізнаємося, що ти водила до неї нотаріуса? Ти вирішила рідного батька без спадку залишити?
Бабуся Ганна, яка сиділа в кутку за столом, міцно стискала пальцями край скатертини.
Її обличчя, біле як крейда, здавалося зовсім прозорим у світлі вечірнього сонця.
Вона мовчала, але сльози повільно котилися по її щоках.
— Тату, ти хоч раз за ці роки прийшов просто так? — запитала Катерина, підходячи до столу. — Без розмов про комуналку чи про те, скільки коштує квадратний метр у цьому районі? Ти знаєш, що минулого тижня бабусі знову недобре було? Хто викликав «швидку»? Хто купував ліки, на які ви з Оксаною «не мали зараз вільних коштів», бо купували нову автівку?
— Не рахуй наші гроші! — вигукнула Оксана. — У нас діти, твої зведені брати, їм треба десь жити! А ти — молода, знайдеш собі чоловіка з квартирою. А ця квартира має належати Павлу, як єдиному сину!
— За те, що я доглядаю за мамою, мені належить винагорода! — випалив Павло, червоніючи від гніву. — А ти просто маніпулюєш нею! Ти її проти мене налаштовуєш!
Бабуся Ганна раптом різко поставила горнятко на стіл.
Дзвін порцеляни змусив усіх здригнутися.
— Досить! — голос старенької був тихим, але в ньому відчувалася сталь, якої Катерина давно не чула. — Павло, ти — мій син. Я тебе любила, виховувала, віддавала останнє, коли ти вчився. Але де ти був, коли мені було страшно вночі? Де ти був, коли я не могла встати з ліжка?
— Мамо, я працював, — почав було Павло.
— Ти працював на свою жадібність, — відрізала мати. — За ці три роки ти прийшов п’ять разів. І кожного разу питав, де документи на квартиру. А Катруся, вона була моїми очима й руками. Вона відмовилася від кар’єри в Києві, щоб я не жила на самоті.
Оксана пирхнула, поправляючи дорогу сумку на плечі.
— Ой, не треба драми, Ганно Степанівно! Вона це робила з розрахунком! Вона знає, що цей будинок — пам’ятка архітектури. Це ж шалені гроші!
— Гроші — це все, що ви бачите, — Катерина повільно розв’язала фартух і поклала його на стілець. — Знаєте що? Забирайте. Забирайте ключі, забирайте документи. Я втомлена. Я не можу більше боротися з вашою ненавистю.
— Оце правильно! — зраділа Оксана. — Павле, бачиш, совість у неї таки прокинулася.
— Тільки є одна умова, — Катерина подивилася батькові прямо в очі. — Ви переїжджаєте сюди сьогодні. Ви берете на себе догляд за бабусею. Повністю. Ви готуєте їй дієтичну їжу п’ять разів на день, ви міняєте їй пов’язки, ви гуляєте з нею в парку, коли в неї болять ноги. І ви не здаєте її в жоден пансіонат, про який ви шепотілися в коридорі.
У кухні запала тиша. Павло переглянувся з дружиною.
— Ну ми не можемо прямо сьогодні, — пробурмотів він. — У нас вдома ремонт, діти.
— А хто сказав, що буде легко? — Катерина гірко посміхнулася. — Ви ж кажете, що я тут «прохлаждаюся». Тож прошу — займайте моє місце. Я поїду до подруги, а ви починайте «заробляти» свою квартиру.
Оксана нервово затупала підборами.
— Павле, ми не домовлялися про таке. Хто буде готувати? Я не вмію ці ваші каші варити! І взагалі, в мене манікюр завтра!
У цей момент у двері подзвонили.
Це прийшли сусідські діти — малий Андрійко та Марічка.
Вони часто забігали до баби Ганни на пиріжки, які пекла Катерина.
— Бабусю Ганно! А Катя казала, що сьогодні будуть пиріжки з вишнями! — закричав Андрійко, забігаючи на кухню.
Він зупинився, побачивши незнайомих похмурих людей.
— Ой, а ви хто? — запитала Марічка, ховаючись за брата.
— Це — «господарі», — тихо сказала Катерина, збираючи свої речі в маленьку сумку.
— А чому Катя плаче? — малий підійшов до бабусі Ганни. — Бабусю, вона що, йде від нас? А хто ж буде вам казки читати, коли світло вимикають?
Бабуся Ганна притягла до себе хлопчика й міцно обняла.
— Не бійся, сонечко. Катруся нікуди не йде. Бо це її дім. Не за паперами, а за правом любові.
Павло стояв, опустивши голову. Слова чужої дитини вдарили його сильніше за будь-які докори.
Він згадав, як Катерина малою бігала за ним, як вона пишалася батьком.
І що він робить тепер? Виганяє її з дому, де вона стала єдиним порятунком для його матері?
— Оксано, йди до машини, — раптом сказав він.
— Що? Павле, ми ще не договорили про нотаріуса!
— Йди до машини, я сказав! — голос Павла зірвався на крик.
Дружина, обурено хмикнувши, вилетіла з квартири, гупаючи підборами. Павло підійшов до доньки.
— Катю, прости мене. Я не знаю, що на мене найшло. Оксана постійно каже про гроші, про борги. Я зовсім заплутався.
— Гроші приходять і йдуть, тату, — Катерина подивилася на нього з сумом. — А люди лишаються. Чи не лишаються.
— Я не претендую на квартиру, мамо, — Павло повернувся до Ганни Степанівни. — Пишіть на Катю. Вона на це заслуговує. А я буду приїжджати. Насправді приїжджати. Допомагати з продуктами, з ремонтом. Якщо ви мене впустите.
Бабуся Ганна довго дивилася на сина.
Потім повільно протягнула руку й погладила його по шорсткій щоці.
— Впущу, синку. Ти ж моя дитина. Але пам’ятай: дім — це не стіни. Дім — це там, де тебе чекають не через заповіт, а тому що ти — це ти.
Катерина поставила сумку на підлогу. Вона відчула, як величезна вага впала з її серця.
Вечірнє сонце залило кухню золотим світлом, і аромат грибного супу знову здався теплим і домашнім.
Через годину вони всі разом пили чай.
Без криків, без взаємних звинувачень.
Павло розповідав дітям історії зі свого дитинства, які відбувалися саме в цих стінах, а Катерина вперше за довгий час посміхалася.
Вона зрозуміла головне: іноді треба дійти до самої межі, аби побачити, що справді має значення.
Квартиру можна продати, гроші можна витратити, але чистий погляд власної совісті не купиш за жодні мільйони.
Чи можна пробачити родичів, які згадують про вас лише тоді, коли йдеться про спадок?
Як захистити себе від жадібності близьких, не втративши при цьому людяності?
Хто тут заслуговує на квартиру в цій сім’ї? І що зробити слід Катерині, щоб ця квартира таки дісталася їй, поки родичі знову не передумали?
Фото ілюстративне.
