fbpx
Breaking News
Настя в Iталії уже 4 роки, а сьогодні нe стaло її сеньйоpи Роберти. Шкoда було стаpеньку, та й знoву потpібно шyкати рoботу. Настя плакaла, за весь цей час вона жoдного pазу нe бyла вдoма
Дуже Cильна Мoлитва, яkу ваpто пpoчитaти на Різдво Пресвятої Богоpодиці, щoб отpимaти застyпництво на вeсь рiк. Преблагословенна Діво Маріє, Царице неба і землі
Невдoвзі до Росини дiйшли чyтки про приїзд Андрія. Люди переказували, що він тяжкo хвopий, лeжить у райлiкарнi. Вранці вона зателефонувала синові, попрoсила пpиїхати, і всe рoзповіла: «Мoжливо, у тoму, що ти виpіс без бaтька, є й моя вuна. Заpаз йoму потpібна наша допoмога. Виpішуй…» Олексій дyмав недoвго: «Пoїхали, мамо, в лiкарню!»
Моєї матері не було в моєму житті. Ні, вона не кuнyла мене, я не росла в дuтбyдинку! Вона працювала. Мама тoді їздила до Польщі. На кілька днів за товаром, спочатку для палатки на ринку в райцентрі в ста кілометрах від нас, потім вже для свого крихітного магазинчика в нашому сeлищі. Алe, повipте, мені не потрібно зaздpити, я плaчу кoжного дня
Віру пpивезли в пoлoговий внoчі. Пеpші пoлoги у двадцятирічної дiвчини бyли дyже вaжкими. Чесно кaжучи, всi, хто був в пaлаті, уже пoчали xвилюватися. В тoй вечір в пaлаті не спaла жoдна жiнка, усі слyхали iсторію Віри
Життєві історії
– Ти диви, Варка – вдова, доньку сама виховала і почала будову, – дивувались у селі. – Де ж гроші взяла? А ще в селі ходили чутки, що Варка просить милостиню біля храмів. Незрячою прикидається. Наче, хтось бачив її в Почаєві, біля Лаври

Незрячий гріх

– Ти диви, он де Варка – вдова, доньку сама виховала та й почала будову, – дивувались у селі. – Де ж то вона стільки грошей взяла? Автор Ольга Чорна журналіст, блогер, газета “Наш ДЕНЬ”

– Худобу тримає. Може, колгосп допоміг. Та й в ланці працює, – міркували односельчани.

Люди Варці співчували. Донька на виданні, але не поспішають хлопці сватів засилати. Бідося. Може тепер, коли жінка почала зводити хату, хтось трапиться.

А ще в селі ходили чутки, що Варка просить милостиню біля храмів. Незрячою прикидається. Наче, хтось бачив її в Почаєві, біля лаври. Але та прохачка була так замотана хустиною, що годі було направду упізнати: Варка це, чи хтось інший.

Сусіди замітили: в неділю та на великі свята Варка рідко буває вдома. Запитували в Галини, доньки, де матір.

– До міста поїхала, – відповідала дівчина.

А люди тим часом рахували, скільки вартує цегла, цемент, дерево та інша всячина і все менше йняли віри, що Варка самотужки назбирала грошей на будову.

Читайте також:  З подвір’я Кравчуків на усе село чулися весільні музики. Наталя стояла чорна як земля, коли почула за спиною перешіптування сусідів

Хата росла поволі. І врешті-решт Варка з донькою справили новосілля. А невдовзі й наречений для Галини знайшовся.

Дмитро пристав у прийми. Варка виділила молодим найбільшу кімнату. Й далі десь пропадала по неділях і святах. Допитливі сільські сороки хотіли вивідати у зятя, куди мандрує його теща, але той не знав. З цікавості якось запитав у Галини. Та звично відповіла:

– Мама до міста поїхала.

…Після шістдесяти років Варка почала втрачати зір. Галина вмовляла, аби матір поїхала до районних медиків. Може, якісь краплі припишуть. Чи окуляри. Але Варка впиралася:

– Не треба мені ніякого ліку. Ніщо не допоможе. То кара Господня.

– Кому ви зло вчинили?

– Собі, Галю, собі.

– Про що ви мамо?

– Тобі це треба знати?

Невдовзі світ потемнів для Варки. А селом пішов новий поголос:

– Може, таки правда, що Варка біля храмів побиралася. Тепер за гріх розплачується. Зовсім незрячою стала.

– Певно, вже й хата нова не мила.

– Не можна хворою прикидатися. Бо так воно й станеться… вже сталося.

– Може, хтось останні копійки їй кидав. Шкодували. А тепер напомацки подвір’ям ступає. Далі хвіртки не виходить. Внучка росте, а Варка її не бачить…

Галина приводила матір до сільської церкви. Варка сідала в кутку на лавці і з її незрячих очей текли сльози. Ніхто ні про що не запитував Варку. Одні сторонилися. Інші знали: нічого не вивідають. А вона й священикові під час сповіді не розповіла того, що таїла в душі. Може, колись…

…Галина збиралася до міста.

– А чому серед тижня? – запитала Варка. – Це який нині день?

– Середа, мамо. В поліклініку їду. З очима щось…

Варка зойкнула і завмeрла.

– Вам недобре, мамо?

– Серце тисне. А ти їдь, Галю, їдь.

…За кілька тижнів до смepті Варка «висповідалася» доньці. Розповіла, що справді стояла з простягнутою рукою біля храмів. Хотіла зі злиднів трохи вилізти. Хату збудувати, бо стара на голову завалилася б. От і вдавала незрячу. Бо хіба винна, що вдовою рано залишилася. І від родини помочі не дочекалася…

– А я думала, що ви просто до міста їздили. Тільки не могла втямити, що ви там робили по неділях і великих святах.

– Сліпота моя – це гріх, який мушу спокутувати.

– Як же в цій хаті далі жити, мамо?

– Не ти ж милостиню просила.

– Кажуть, гріх на цілі покоління падає…

…Варка пoмepла.

Краплі Галининим очам не допомогли. Окуляри приписали. Галині здавалося, що тепер вона материн гріх спокутує. І дуже боялася. За себе. За доньку. За маленьку внучку. Й не знала, як цьому зарадити…

Коли на зір поскаржилася донька, Галина аж похитнулася.

– Вже третє покоління, – мовила тихо.

– Ви щось сказали, мамо?

– Ні, то я про себе.

…В селі вже майже не згадували про Варку. Хіба що зрідка хтось зі старших людей. А Галину переслідував незрячий гріх, якого вона боялася гірше смepті.

Згодом почала ходити в окулярах і внучка. Галина після цього аж заслабла. Донька заспокоювала: лікарі сказали – нічого страшного немає. Тепер у багатьох дорослих і дітей поганий зір. Проте Галину це не тішило. Вона знала страшну таємницю. Її почали лякати ночі. Бо може статися так, що прокинеться, а ранку не побачить. І хай Бог милує, аби ця ніч тривала так довго, як у її покійної матері…

…Галина завела розмову зі священиком на автобусній станції. Вона не знала отця. А він не знав її. Вони роз’їдуться, і, можливо, дороги не зведуть їх більше ніколи. Тому й вирішила довірити йому свої переживання і страхи. Й запитати поради.

– Отче, я нікому не можу розповісти свою таємницю. Навіть рідній доньці. І більше не можу носити її в серці. Вислухайте мене, будьте ласкаві.

Священик уважно слухав. Коли жінка замовкла, він також замислився. А потім мовив:

– Тепер вам потрібно ходити по храмах. Молитись за материну душу. І за рідних своїх. І нічого не бійтеся – вірте в милість Господню. Бог добрий та милосердний. На матір не гнівайтесь. Бо гнів не принесе ні прощення, ні спокою. А молитва творить дива.

Отець благословив Галину і пішов до свого автобуса. А їй розвиднілося на душі.

… Галина дала собі обітницю: відвідуватиме різні храми, поки зможе. З кожної церкви чи монастиря привозить свячену воду і свічку. Скроплює хату. Запалює святий вогник. Чомусь таке на думку прийшло…

Варка збирала по храмах гроші. А Галина збирає, нанизує на невидиму вервечку молитви. Очі вже геть погані стають. Але вона ще бачить ранки. Сонячні дні. Усмішки своїх рідних. Вірить: молитва – це свята купіль. Святий сповиток. Оберіг її родини. І відпущення гріхів для матері…

Related Post