— Свою двокімнатну я вже на доньку переписала, тож тепер прописуй мене до себе, невістко! — заявила Галина Петрівна просто з порога, навіть не переступивши через килимок.
— Чого стоїш і очима кліпаєш? Забирай торби, я до вас назавжди приїхала!
Марта так і застигла біля дзеркала із лопаткою для взуття в руці. Вона якраз збиралася вибігти в магазин за хлібом, а тут такі гості.
На сходовому майданчику громадилися чотири велетенські картаті клунки, перев’язані мотузкою, стара картонна коробка з калачиками у горщиках і два пузаті вузли з ковдрами.
Свекруха стояла у святковому темно-синьому береті, у драповому пальті з хутряним коміром і тримала в руках шкіряну торбинку, яку берегла тільки для виходу до церкви.
— Галино Петрівно, це такий невдалий жарт? — Марта мимоволі зробила крок назад, захищаючи вхід до квартири. — До нас? Назавжди? У вас же своя чудова квартира біля скверу!
— Була моя, а тепер Оксанчина! — гордо оголосила свекруха і рішуче відсунула невістку плечем, проштовхуючись усередину. — Молодим треба жити окремо. Тарас давно хотів власне житло. От я по-родинному все й владнала, подарувала доньці свою двокімнатну.
— Тобто як це — подарували? — у Марти в голові паморочилося від почутого. — Зовсім віддали?
— А чого тягнути? — свекруха почала розмотувати теплий шарф перед дзеркалом. — Оксанка з чоловіком стільки років на чужих кутках блукають, оренда тепер шалена, господарі ціни підіймають щосезону. А в тебе тут три великі кімнати. Живете з Богданом удвох, дітей Бог не дав, хата стоїть напівпорожня. Не збіднієш, якщо рідна мати твого чоловіка займе вітальню з балконом!
Марта жила з Богданом уже сьомий рік. Дітей у них дійсно не з’явилося, хоча обоє дуже сподівалися в перші роки.Зате з житлом дівчині пощастило більше, ніж іншим.
Велика простора трикімнатна квартира залишилася Марті у спадок від бабусі ще задовго до зустрічі з Богданом.Тільки спадок цей дістався їй зовсім не задарма.
Щоб стати повноправною господинею і викупити частку у двоюрідного дядька, Марта п’ять років працювала старшим бухгалтером на двох фірмах одночасно. Вона забула, що таке вихідні й відпустки, рахувала кожну копійку, виплачувала банківські позики і віддавала борги знайомим.
Коли вона виплатила останній платіж, то відчула, що нарешті має власну фортецю, де кожен куточок зароблений її власною працею.
А Богдан прийшов сюди на все готове. З речей у нього була лише одна велика сумка зі спортивним одягом та старенька машина, яка частіше стояла у дворі з відкритим капотом, ніж їздила.
Чоловік ніколи надто не перевтомлювався. Працював експедитором у невеликій фірмі, отримував скромні гроші,яких ледве вистачало на заправку авто та кишенькові витрати, і постійно розповідав про тяжке життя.
Марта його не картала. Вона мала спокійну вдачу, намагалася берегти мир у родині й тягнула побут на собі. Як з’ясувалося, робила це дуже необачно.
— Богдане! — гукнула Галина Петрівна в глибину темного коридору. — Ти де там подівся, сину? Йди допоможи матері затягнути клунки в залу, бо в мене спина ниє від тих сходів!
З дверей спальні неквапливо вибрався Богдан у домашніх штанах і м’ятій футболці. Він потер потилицю і став розглядати капці на підлозі, уникаючи погляду дружини.
— Мартусю, ну ти тільки не починай сваритися з порога, — винувато пробурмотів чоловік. — Мама вчора все оформила. Папери підписані. Не лишати ж рідну матір просто неба!
— Стривай, Богдане, — Марта акуратно поклала лопатку на поличку для взуття. — Як це вчора підписали? А чому я дізнаюся про все останньою, коли твоя мама вже заносить сюди своє майно?
— А чому ми маємо перед тобою звітувати? — втрутилася свекруха, важко опускаючись на пуф і розстібаючи блискавку на чобітках. — Моя квартира — що хочу, те й роблю з нею! У доньки сім’я молода, їм треба десь починати. А ми тут якось уживемося, родина ж!
— Де вживемося? — у Марти перехопило дух. — У вітальні стоїть мій робочий стіл, комп’ютер, усі мої папери та звіти. Там диван, де ми проводимо вечори!
— Перенесеш свій комп’ютер на кухню, поставиш біля холодильника, тай по всьому, — махнула рукою гостя і попрямувала прямісінько до кухні. — Будеш рахувати свої накладні біля плити, нічого з тобою не станеться. А мені потрібне світле приміщення, я все життя прожила в просторій квартирі, мені треба повітря.
Свекруха вже встигла обійти довкола кухонного столу, зазирнула в навісну шафку і незадоволено похитала головою.
— Ти серйозно зараз це говориш? — Марта повернулася до Богдана. — Ви навіть не запитали мене, чи згодна я на таке сусідство? Це взагалі-то мій дім!
— Та хто тебе питати мав, якщо треба рятувати становище! — крикнула з кухні Галина Петрівна. — До речі, оцю верхню поличку звільниш під мої крупи й ліки. І зранку я звикла снідати теплою вівсянкою та паровими тюфтелями з курятини. Будеш вставати на пів години раніше перед своєю роботою, корона з голови не впаде!
— Що я буду робити? — Марта ледве стримала гіркий сміх. — Парові тюфтелі вам готувати щоранку?
— Ну не Богданчик же біля плити крутитися буде, він чоловік! — авторитетно відповіла свекруха. — І взагалі,сину, ти мої килимові доріжки та обігрівач заніс у комірчину, як я просила ще у вівторок?
Марта повільно перевела погляд на чоловіка. У вівторок увечері Богдан дійсно тягав якісь великі пакунки з багажника.
Він тоді запевняв, що напарник по роботі попросив тимчасово потримати в їхній сухій коморі якісь будівельні залишки та старі речі, бо в того затопило гараж.
— Богдане? — дуже тихо промовила жінка. — То в коморі не речі твого колеги?
Чоловік почервонів аж до вух, почав нервово переминатися з ноги на ногу і смикати край своєї футболки.
— Ну мамині там речі, Марто! — роздратовано буркнув він. — Теплі чоботи, ковдри й обігрівач! Привіз завчасно,щоб потім усе за один раз не тягнути. Ти ж у нас вічно все приймаєш у багнети, слова тобі не скажи!
— У багнети? — перепитала Марта.
— А як інакше? — розвів руками Богдан. — Ми ж сім’я чи хто? Треба допомагати рідним! Поживе мама з нами,хіба вона комусь заважає? Місця вистачить усім!
Марта сіла на стілець біля вікна і потерла чоло. Ситуація виглядала настільки дивною, що на якусь мить здалося, ніби все це дурний сон.
— Тобто ви удвох за моєю спиною спланували цю оборудку? — запитала вона, дивлячись прямо в очі чоловікові.— Потайки наносили сюди майна, віддали квартиру Оксані, а мене просто поставили перед фактом?
— А якби я спитала, ти б погодилася? — єхидно запитала Галина Петрівна, насипаючи собі цукор у чашку без дозволу. — Знаю я вас, сучасних невісток. Одразу б пішли розмови про особистий простір, про те, що дві господині на кухні не зійдуться. А тепер вибору нема, справа зроблена. Завтра підемо в поліклініку, прикріпиш мене до свого лікаря. І прописку оформимо, щоб мені пенсію сюди перевели.
— Ніякої прописки тут не буде, — рівним тоном відповіла Марта. — Ця квартира належить тільки мені. Вона куплена за мої кошти ще до нашого розпису. І нікого чужого я сюди прописувати не збираюся.
— Як це не збираєшся?! — свекруха аж підскочила на стільці. — Богдане, ти чуєш, як твоя жінка з моєю персоною розмовляє? Я тобі не сусідка з вулиці! Я твоя свекруха!
— Ви подарували своє житло доньці, — спокійно сказала Марта. — От до неї беріть торби і їдьте. Нехай Оксана вам парові страви крутить хоч тричі на день.
— Куди це я до неї поїду?! — обурилася літня жінка. — В Оксанки з Тарасом починається великий ремонт, їм самим ніде стати! А в тебе тут хороми стоять без діла! Богдане, скажи їй нарешті своє вагоме слово!
— Марто, ти справді перегинаєш, — раптом підвищив голос Богдан і стукнув рукою по столу. — Я в цій квартирі вже сьомий рік живу! Я тут плінтуси прибивав, полички вішав, важкі пакети з ринку носив! Я що, не маю права рідну матір до себе забрати?
— До себе — маєш повне право, — відрізала Марта. — Тільки в тебе свого житла тут нема ані метра. Ти прийшов у мою квартиру з однією валізою.
Жінка на мить замовкла, згадуючи давні розмови, і продовжила: — До речі, у вашої матері ще є старий будинок у селі, який дістався їй від тітки. З городом, із піччю.
— Сама туди їдь! — пирхнула свекруха. — Там хата стара, треба дрова носити і піч палити! Я все життя прожила зі зручностями, у мене тиск підіймається від сільської роботи! Ми з Оксанкою і Богданчиком уже все вирішили по-людськи!
— Ах, ви втрьох усе вирішили? — Марта пильно подивилася на чоловіка. — Цікава історія. І який же тобі в цьому зиск, Богдане? З чого раптом ти так щиро переймаєшся за молодшу сестру?
Богдан опустив очі, підібгав губи і спробував підморгнути матері, щоб та прикусила язика. Але Галина Петрівна вже не могла зупинитися.
— А чого тут ховатися між своїми? — гордо видала вона. — Оксанка з чоловіком мою квартиру зараз швидко продадуть, додадуть свої заощадження і візьмуть собі трикімнатну в новобудові. А з Богданом вони поділяться грошима!
Свекруха з гордістю випрямила спину: — Обіцяли виділити йому гарну суму після продажу, щоб він нарешті купив собі нормальну машину, а не їздив на тій старій колімасниці! Усі задоволені, усі при ділі!
Богдан стояв поруч червоний, як буряк, і шкрябав нігтем край кухонного столу.
— Ну а що тут такого, Марто? — пробурмотів він. — За мою зарплату я собі нормальну автівку до пенсії не куплю. А тут Оксанка сама запропонувала: маму заберемо до нас, квартиру продамо, і мені перепаде непогана сума на новий транспорт!
Марта дивилася на чоловіка, і всередині не залишилося ні суму, ні образ. Було лише дивне відчуття подиву від людської простоти.
Чоловік просто вирішив розплатитися її житлом і її спокоєм за власну забаганку. Поселити матір на голові в дружини заради обіцянки отримати гроші на омріяну машину.
Вся розгубленість минула за одну мить. Марта підійшла до подовжувача, зняла телефон із зарядки і відкрила контакти.
— Кому ти дзвониш? — з підозрою запитав Богдан.
— Твоїй рідній сестрі, — спокійно відповіла Марта і ввімкнула гучний зв’язок. — Якщо ви все так дружно спланували втрьох, то нехай Оксана теж розділить радість нашої зустрічі.
Гудки лунали недовго. У слухавці залунав бадьорий, трохи зверхній голос золовки, а на тлі чувся шум торгового центру:
— Так, Марто, слухаю! Чого дзвониш серед робочого дня? Ми тут із Тарасом ламінат і плитку обираємо, часу зовсім нема!
— Оксано, доброго дня. Тут твоя мама приїхала до нас із чотирма баулами та вазонами, — без зайвих вступів сказала Марта. — Розповідає, що подарувала тобі своє житло, а сама тепер житиме в мене. Приїжджай і забирай маму до себе, раз квартира тепер твоя.
У трубці почувся гучний сміх:
— Ви там геть з глузду з’їхали? Куди я її заберу? Ми з орендованої квартири з’їжджаємо вже за два дні, а на мамине житло ми вже знайшли покупців і взяли завдаток! За тиждень треба віддати ключі новим господарям!
— Оксаночко, доню, це я! — заторохтіла Галина Петрівна, нахиляючись до самого телефону. — Що ти таке вигадуєш? Марта мене не пускає, гонить геть! Мені ж треба десь бути! Та й Богданчикові ви ж обіцяли виділити частку на машину після продажу…
— Мамо, припиніть вигадувати дурниці! — різко обірвала її Оксана. — Яка ще частка на машину для Богдана? Ви бачили нинішні ціни на будівельні матеріали? Нам з Тарасом ледве вистачає на ремонт і техніку, довелося ще й у позики лізти! Немає в нас ніяких зайвих грошей!
— Стривай, Оксано, як це нема? — закричав Богдан, хапаючись за стіл. — Ти ж минулого тижня особисто обіцяла, що після нотаріуса віддаси мені частину грошей! Я тільки через це погодився мамині речі сюди перевезти!
— Мало хто що обіцяв за сімейним обідом, братику! — відрубала сестра. — Знайшов наївних — грошима розкидатися! Тобі вже скоро сорок, міг би й сам заробити на свої примхи. Мамина квартира тепер за документами моя, а куди дівати маму — розбирайтеся самі. У твоєї жінки три кімнати, хай посунеться, не переломиться! Все,бувайте, до нас консультант підійшов!
Виклик обірвався короткими гудками.
Галина Петрівна опустила руки вздовж тіла і мовчки втупилася в екран, не вірячи власним вухам.
Богдан стояв блідий, розгублено кліпаючи очима. Вся його надія на легкі гроші та нову машину луснула, мов мильна бульбашка, просто на очах у дружини.
— Ну що, чудова родинна угода, — гірко підсумувала Марта, ховаючи телефон у кишеню кардигана. — Усі отримали те, що хотіли? Як там твоя нова машина, Богдане? Гарно їде?
— От невдячна… — ледь чутно прошепотіла свекруха, а потім повернулася до Марти і заговорила зовсім іншим,жалібним тоном: — Мартусю, дитинко, ну ти ж сама все чула! Бачиш, як мене рідна донька підставила, без даху над головою залишила! Ти ж добра душа, не виженеш літню жінку на вулицю?
Вона підійшла ближче, заглядаючи в очі: — Бог із нею, з тією великою кімнатою і з пропискою! Я тихенько в куточку посиджу, на маленькому дивані пересплю, ніяких тюфтелей мені не треба, сухою скоринкою переб’юся!
— Марто, справді, не рубай з плеча, — почав підтакувати Богдан, роблячи спробу взяти дружину за руку. — Ну помилився я, повірив Оксанчиним байкам, з ким не буває? Давай занесемо речі, мама перезимує тут, а до весни ми щось придумаємо…
Марта відступила вбік, не дозволивши чоловікові торкнутися себе.
Вона мовчки пройшла коридором до комори, відчинила двері й один за одним витягла на середину передпокою пакунки з речами свекрухи, старий обігрівач та змотані доріжки.
Потім дістала з верхньої полиці стару спортивну сумку, з якою Богдан колись переступив її поріг, і кинула її просто під ноги чоловікові.
— Ніхто тут зимувати не буде, — чітко сказала Марта. — Богдане, у тебе є рівно пів години, щоб зібрати свій одяг у цю сумку. І щоб до вечора ноги вашої тут не було.
— Ти з глузду з’їхала?! — раптом скипів Богдан, забувши про жалібний тон. — Через якусь дурницю законного чоловіка з дому виставляєш? Та кому ти потрібна будеш одна зі своїм складним характером?
— Зате у власній квартирі, де мене ніхто не зраджує за спиною, — спокійно відповіла вона. — Спочатку виносиш мамині клунки, калачики і всю цю гору речей. Якщо за пів години все не зникне з під’їзду, я покличу сусіда з третього поверху. Ти знаєш, що він церемонитися не стане, допоможе виставити все за хвилину.
— Не смій чіпати моє добро! — знову підвищила голос Галина Петрівна, підбігаючи до коробки з квітами. — Я цього так не залишу! Я всім родичам розкажу, як ти знущаєшся з літньої людини! Богдане, чого ти стоїш, як укопаний? Ти чоловік чи ганчірка?!
— Він тут більше ніхто, — обірвала її Марта і зняла з вішалки осінню куртку чоловіка. — На розлучення я подам завтра ж зранку, спільного майна у нас немає, ділити нічого. Час пішов. Збирайтеся.
Сусіда кликати не довелося. Богдан знав, що Марта слів на вітер не кидає, а сваритися на весь під’їзд йому було соромно.
Уже за двадцять хвилин він, сопучи від ваги й напруги, спускав сходами велетенські картаті торби та коробки з речами. Слідом дріботіла свекруха, раз у раз хапаючись за поручні та голосно розповідаючи порожнім сходовим кліткам про безсердечних невісток.
Коли за ними нарешті зачинилися важкі вхідні двері, Марта опустилася на банкетку в передпокої.
У квартирі запанувала незвична тиша. Не було чутно ні бубоніння телевізора, який Богдан дивився щовечора, ні постійних нарікань на малу зарплату та втому.
Вона встала, зачинила замок на два оберти, відкрила вікна на лоджії, впускаючи прохолодне вечірнє повітря, і вперше за багато місяців відчула, як легко стало дихати.
Того ж вечора Марта зателефонувала майстру, щоб змінити замки на дверях. Життя вчило бути обачною, і залишати старі ключі людині, яка здатна на такий обман, вона не збиралася.
Розлучення оформили швидко. Богдан спочатку намагався дзвонити, писав довгі повідомлення про те, що всі роблять помилки і що сім’ю треба берегти заради прожитих років.
Кілька разів він навіть приходив під її роботу з дешевими квітами, чекаючи біля виходу. Але Марта навіть не зупинялася.
Вона добре розуміла справжню причину цих раптових почуттів: винаймати навіть скромну кімнату на його заробітки виявилося важко, а жити на щось треба було.
Оксана з чоловіком тим часом успішно переїхали до нової квартири. Вони відсвяткували новосілля, покликали кумів та друзів, а номери матері та брата просто заблокували в телефоні, щоб уникнути докорів та прохань про допомогу.
Двері своєї нової квартири для Галини Петрівни донька так і не відчинила, заявивши через знайомих, що літній людині краще жити ближче до землі.
Тож виходу в Богдана та його матері не залишилося. Довелося синові вантажити всі вузли, старий масляний обігрівач, ковдри та горщики з калачиками у свій старенький автомобіль і везти матір за багато кілометрів у те саме село, від якого вона так затято відхрещувалася.
Тепер дні колишньої міської господині минали зовсім інакше. Замість прогулянок доглянутими алеями біля міського скверу їй довелося звикати до потріскування дров у старій грубці, до криничної води у відрах та важкої праці біля хати.
Богдан щоранку рубав дрова у дворі, латав дірявий паркан і намагався налагодити господарство, постійно вислуховуючи материнські докори про те, що саме він не зумів утримати дружину та затишне міське життя.
А двічі на тиждень, коли до сільського клубу приїжджає продуктова машина з хлібом та крупами, Галина Петрівна обов’язково виходить до людей у своєму незмінному темно-синьому береті.
Вона стає посеред черги і вкотре в усіх деталях переповідає місцевим жінкам історію про свою міську невістку,яка виявилася черствою та гордою жінкою і не захотіла потіснитися в трьох кімнатах заради рідні.
Сільські жінки слухають, хитають головами, хтось співчутливо зітхає, а хтось лише мовчки посміхається, добре розуміючи, що кожен у цьому житті врешті-решт повертається до того порога, який сам собі збудував.
