— Та я ж просто пожартував, чого ти одразу губи надула й ображаєшся?

Уяви, ти повертаєшся додому після важкого робочого дня, мрієш про спокій, а натомість отримуєш порцію «безневинного» гумору, від якого хочеться крізь землю провалитися.

Світло від кухонної люстри падало на стіл, де стояли дві чашки з чаєм, який уже встиг зовсім охолонути. Христина сиділа, обхопивши руками теплу порцеляну, і пильно дивилася на Романа, який розвалився на стільці та з абсолютно байдужим виглядом гортав стрічку новин у телефоні.

— Ну чого ти починаєш? — Роман нарешті відірвався від екрана і злегка посміхнувся. — Це ж був звичайний жарт. Чому ти все сприймаєш так близько до серця?

Дівчина повільно підняла голову, і в її погляді, зазвичай м’якому й доброзичливому, зараз читалися лише неймовірна втома й глибоке розчарування.

— Пожартував? — тихо, майже пошепки перепитала вона. — Тобто твої слова про те, що моя робота — це просто розвага, і я займаюся нісенітницями, поки ти один думаєш про наше майбутнє, це такий тонкий гумор?

Роман зітхнув, демонстративно поклав телефон на стіл екраном донизу і схрестив руки на грудях.

— Ой, ну починається знову. Сказав та й сказав, навіщо з цього роздмухувати цілу драму? Я ж не мав на увазі нічого поганого.

Христина міцніше стиснула пальцями чашку, відчуваючи, як усередині все стискається від несправедливості, але змусила себе глибоко вдихнути. Вона добре знала: варто їй зараз підвищити голос чи проявити зайві емоції, як Роман миттєво переведе стрілки і назве її поведінку зайвою примхою чи безпідставними сльозами.

— Ти хоч трохи замислюєшся над тим, як це звучить зі сторони? — її голос злегка тремтів, хоча вона дуже намагалася говорити максимально спокійно. — Я працюю нарівні з тобою, ми разом складаємося на оренду цього житла, порівну ділимо всі побутові витрати. Я намагаюся зробити наш дім затишним, готую, прибираю, а ти в компанії друзів так легковажно знецінюєш мої зусилля.

Він лише знизав плечима, потягнувся до тарілки з печивом і спокійно відкусив шматочок.

— Ну, вибач, якщо це тебе так сильно зачепило. Але мені здається, що ти останнім часом справді стала надто серйозною і сприймаєш кожне слово як особисту образу.

Христина піднялася зі стільця, навіть не доторкнувшись до чаю. Вона мовчки підійшла до кухонної раковини, відкрила кран і почала ретельно мити кілька тарілок, що залишилися після вечері, аби просто зайняти руки і не наговорити зайвого під дією емоцій.

Роман деякий час дивився їй у спину, потім знову взяв до рук свій мобільний і заглибився у перегляд відео.

Вони були разом уже понад три роки. Познайомилися абсолютно випадково під час благодійного ярмарку в одному з міських парків, де Христина допомагала з організацією, а Роман прийшов як відвідувач. Тоді він здався їй надзвичайно дотепним, постійно сипав веселими історіями, вдало підмічав кумедні дрібниці, і вона сміялася поруч із ним легко та невимушено. Роман випромінював упевненість, а його легка іронія здавалася тоді ознакою гострого розуму та харизми.

Проте з часом ця іронія чомусь усе частіше почала обертатися саме проти неї.

Їхнє орендоване помешкання на околиці було невеликим, але завдяки зусиллям дівчини виглядало дуже світлим і затишним. Вона власноруч розставила на підвіконні зелені вазони, які ретельно доглядала, підібрала гарні занавески, повісила у вітальні картину з краєвидом, яку придбала на виставці місцевих майстрів.

Роман натомість ставився до побуту значно простіше. Його речі часто опинялися не на своїх місцях, чашки з-під кави могли днями стояти біля комп’ютера, а його коментарі щодо її прагнення до ладу ставали дедалі гострішими.

Христина працювала весільним координатором та адміністратором у невеликій творчій студії. Отримані кошти дозволяли їй бути повністю фінансово незалежною, хоча суми й не були якимись надзвичайними. Роман обіймав посаду провідного спеціаліста у фірмі з логістики, його заробіток був помітно вищим, і це додавало йому певної самовпевненості.

«Я ж усе-таки приношу в дім більшу частину бюджету, тому маю право на відпочинок у тому форматі, який мені подобається», — зауважив він якось під час обговорення планів на відпустку. Христина тоді вирішила не розпалювати суперечку й промовчала, але те зауваження неприємно відклалося у її пам’яті.

Після тієї прикрої розмови на кухні Христина сиділа у спальні, загорнувшись у теплий плед. Вона безцільно гортала у телефоні стару переписку зі своєю близькою подругою Тетяною, яка рік тому переїхала жити в іншу область.

«Він насправді дуже добрий і турботливий, — писала Христина подрузі в період їхнього зародження стосунків. — Просто у нього таке специфічне почуття гумору, до якого треба звикнути». Тепер, перечитуючи ці рядки, вона дивувалася власній тогочасній наївності.

До кімнати повільно увійшов Роман, тримаючи в руках склянку з водою. Він підійшов ближче й зупинився біля ліжка, уважно розглядаючи її.

— Ну що, довго ще триватиме це мовчання? — запитав він спокійним, але трохи втомленим тоном.

Христина не поспішала з відповіддю, продовжуючи дивитися на підсвічений екран смартфона, хоча навіть не намагалася читати текст.

— Христю, ну давай без цього. Пропоную помиритися і забути про цю дурницю, — він присів на край ліжка, помітивши, як змінився вираз її обличчя.

— Я не збираюся грати в мовчанку, — відповіла вона нарешті, відкладаючи телефон убік. — Я просто відчуваю неймовірну моральну втому, Романе. Мене виснажують твої постійні шпильки. Мені набридло постійно шукати виправдання своїм діям і почуватися так, ніби я роблю щось не те у власному домі.

Він насупився, у його погляді на мить промайнуло легке замішання, але він швидко повернув собі звичний упевнений вигляд.

— Ну знаєш, якщо тобі все настільки не подобається і все навколо здається поганим, то ніхто ж нікого силою поруч не тримає.

Дівчина на мить затамувала подих. Подібні натяки звучали з його вуст і раніше, але сьогодні ця фраза сприйнялася зовсім інакше — як пряме знецінення всього, що вони побудували разом. Вона повільно видихнула, намагаючись зберегти внутрішню рівновагу.

— Можливо, і не тримає, — тихо, але дуже чітко промовила вона. — Але поки що ми живемо разом. І мені б дуже хотілося, щоб ти хоча б іноді замислювався над своїми словами, перш ніж виловлювати їх уголос.

Роман збирався щось заперечити, відкрив був рот, але в останній момент передумав, лише махнув рукою, підвівся і вийшов з кімнати.

Наступного дня Христина вирішила влаштувати собі невеликий відпочинок і взяла вихідний на роботі. Вона сиділа біля вікна в маленькій затишній кав’ярні неподалік від центру. За склом повільно накрапав осінній дощ, люди на вулиці квапливо ховалися під парасольками й поспішали у своїх справах. Дівчина дивилася на них, але її думки були зайняті зовсім іншим.

Вона мимоволі згадала події дворічної давнини, коли компанія, де працював Роман, потрапила під скорочення, і він на кілька місяців залишився без роботи. Тоді він не був таким самовпевненим та іронічним. Навпаки, він годинами сидів за комп’ютером, розсилав свої анкети на всі можливі вакансії, переживав через кожну відмову.

У той непростий період Христина практично повністю забезпечувала їхній побут, намагалася купувати хороші продукти, планувала витрати так, щоб їм на все вистачало, і жодного разу не дорікнула йому фінансовими труднощами, хоча сама заледве трималася на ногах від перевтоми.

Коли Роман нарешті знайшов нове, значно краще місце роботи, він прийшов додому з великим букетом польових квітів, обійняв її і щиро сказав: «Ти моя найбільша підтримка, я цього ніколи не забуду». Христина тоді була на сьомому небесах від щастя.

А тепер, сидячи в кав’ярні, вона задавала собі лише одне запитання: куди подівся той чуйний та вдячний чоловік? Чи, можливо, це вона сама якось непомітно змінилася і почала вимагати забагато уваги?

До закладу зайшла жінка середнього віку, струсила краплі дощу з плаща, замовила гарячий напій і сіла за сусідній столик. Христина мимохіть почула фрагмент її телефонної розмови — жінка бідкалася комусь, що син-підліток зовсім перестав слухатися і постійно показує свій характер.

Дівчина подумала, що її власні непорозуміння з Романом на цьому тлі можуть здатися комусь дрібницями, але від усвідомлення цього факту на душі легше чомусь не ставало.

Коли вона повернулася додому, Роман уже був там і сидів на дивані у вітальні. Він захоплено спостерігав за трансляцією футбольного матчу, тримаючи в руках склянку з соком.

— Ти де пропадала так довго? — запитав він, навіть не повернувши голови в її бік.

— Просто гуляла містом, — коротко відповіла Христина, акуратно вішаючи пальто в шафу.

— У таку негоду? — він нарешті перевів на неї погляд і здивовано підняв брову.

— Так, саме в таку негоду, — вона спокійно пройшла повз нього на кухню, не маючи жодного бажання починати чергове з’ясування стосунків.

Проте Роман вимкнув телевізор і впевнено покрокував слідом за нею.

— Христю, ну давай поговоримо нормально, як дорослі люди. Чому ти поводишся так, ніби ми чужі?

Вона розвернулася і прислонилася спиною до кухонної стільниці.

— А як мені поводитися, Романе? Ти спочатку дозволяєш собі неприємні висловлювання, які ранять мої почуття, а потім намагаєшся виставити все так, ніби я сама все вигадала на рівному місці. Я втомилася від таких гойдалок.

Він важко зітхнув і скуйовдив рукою своє волосся.

— Ну, добре, вибач мені. Я справді не мав на меті завдати тобі болю чи образити. Просто розумієш, у мене зараз на роботі дуже складний період, купа невирішених завдань, нерви постійно на межі. А ти кожне моє невдале слово сприймаєш войовничо.

Христина уважно подивилася в його очі. Вона помітила, що він дійсно намагається зробити крок назустріч і загладити провину, але в його голосі все одно відчувалися нотки легкого роздратування. Складалося враження, що він просто чекає, коли вона швиденько посміхнеться, скаже, що все гаразд, і побут повернеться у звичне русло.

— Стрес на роботі — це не привід зривати свій настрій на мені, — відповіла дівчина. — Я теж щодня стикаюся з труднощами і втомлююся не менше за тебе. Але я ж не дозволяю собі уїдливих коментарів на твою адресу через власну втому.

Він промовчав, опустивши погляд додолу. Христина чекала від нього ще якихось слів, але підходящої відповіді у Романа не знайшлося. Тоді вона просто повернулася до кухонного столу і почала розкладати у шафки продукти, які придбала дорогою додому. Розмова знову завершилася нічим, залишивши по собі неприємний осад.

Через кілька днів Христина вирішила зустрітися зі своїм давнім приятелем Денисом, який працював дизайнером на фрілансі й завжди вирізнявся раціональним поглядом на життя. Вони влаштувалися в парку на дерев’яній лавці. Навколо тихо шелестіло листя, а в повітрі пахло свіжістю після нещодавнього дощу.

— І які твої подальші плани щодо цих стосунків? — запитав Денис, розгортаючи свій бутерброд, куплений у найближчому кіоску.

Христина лише невизначено знизала плечима, спостерігаючи за тим, як на алеї бавляться діти.

— Чесно кажучи, навіть не знаю. Часом мені здається, що простіше зібрати речі й розійтися, щоб не мучити одне одного. А іноді починаю думати: можливо, проблема дійсно в мені, і я надто гостро реагую на звичайні побутові дрібниці?

Денис лише іронічно посміхнувся і похитав головою.

— Христю, навіть не думай починати шукати провину в собі. Ти зараз просто займаєшся самоїдством. Якщо людина постійно робить тобі неприємно, а ти після цього ще й почуваєшся винною, то це не твоя надмірна чутливість. Це банальна неповага з його боку, яку він маскує під свій фірмовий гумор.

Вона ледь помітно посміхнулася. Денис завжди висловлював свої думки максимально прямолінійно, але його слова дуже часто потрапляли в саму суть проблеми.

— Ну, він насправді не завжди такий критичний, — спробувала вона знайти бодай якесь виправдання для партнера. — Бувають моменти, коли він виявляє справжню турботу. Ну, у своєму розумінні. Може запропонувати замовити смачну вечерю з ресторану або спонтанно покликати в кіно на вихідних.

— Ну нічого собі, справжній подвиг, — з легкою іронією зауважив Денис. — Послухай мене уважно: справжня турбота — це не одноразовий жест раз на місяць у вигляді замовленої піци. Це коли людина свідомо намагається спілкуватися так, щоб не завдати тобі емоційного дискомфорту. А твій Роман, як мені здається, наразі більше турбується про власну зону комфорту і про те, щоб його ніхто не навантажував зайвими питаннями.

Христина мовчала, зосереджено перебираючи пальцями ремінець своєї сумочки. Помітивши її пригнічений стан, Денис заговорив значно м’якше.

— Я ж не намагаюся виставити його якимось абсолютним негідником. Але якщо тобі емоційно важко в цих стосунках, навіщо продовжувати терпіти це щодня? Ти ж заслуговуєш на те, щоб почуватися щасливою і спокійною.

Вона мовчки кивнула, хоча в її голові в цей момент крутилася купа тривожних думок: «А що буде, якщо я справді піду? Залишуся сама? Доведеться самотужки шукати й оплачувати окреме житло, починати будувати все з чистого аркуша?» Від цих перспектив ставало трохи ніяково.

— Можливо, тобі варто спробувати поговорити з ним ще раз, але максимально серйозно? — запропонував Денис після невеликої паузи. — Тільки не поспіхом на кухні і не в розпалі чергової сварки. Оберіть час, коли ви обоє будете спокійні, і відверто поясни йому, що ти зараз перебуваєш на межі і ситуація дійсно критична.

Христина глибоко задумалася над його порадою. Вона вже не раз намагалася ініціювати розмови, але Роман зазвичай або намагався звести все до жарту, або починав дратуватися й закривався в собі. Проте, можливо, Денис мав рацію? Може, варто зробити ще одну, останню спробу і розставити всі крапки над «і»?

Того ж вечора Христина вирішила приготувати гарну вечерю — запекла в духовці курку з картоплею, зробила легкий овочевий салат. Їй дуже хотілося створити максимально затишну й невимушену атмосферу, щоб їхня майбутня розмова не починалася з відчуття напруження чи взаємних претензій.

Роман повернувся з роботи досить пізно, виглядав стомленим, але коли побачив гарно сервірований стіл, на його обличчі з’явилася щира посмішка.

— Ого, яка краса, прямо як у ресторані! — зауважив він, присідаючи на свій стілець. — З якого приводу таке свято?

— Просто так, захотілося зробити приємне, — відповіла Христина, намагаючись підтримувати теплий тон. — І ще я б дуже хотіла, щоб ми спокійно поговорили про нас.

Його посмішка після цих слів трохи згасла, але він усе ж таки згідно кивнув головою.

— Ну, добре, давай поговоримо. Що саме в тебе на думці?

Дівчина зробила глибокий вдих, подумки підбираючи кожне слово, аби воно звучало переконливо і без зайвих звинувачень.

— Романе, я зараз говорю абсолютно серйозно, без жодних прихованих підтекстів. Мені дійсно дуже важко останнім часом. Твої постійні зауваження, твій цей іронічний тон… вони мене сильно ранять. Я більше не маю внутрішніх сил щодня виправдовуватися за те, яка я є, і почуватися у власній квартирі під постійним наглядом.

Він злегка насупився, але, на подив Христини, цього разу не перебив її на пів слові, а продовжив уважно слухати.

— Я чудово розумію, що ти втомлюєшся на роботі і маєш чимало приводів для стресу, — вела далі дівчина. — Але я також жива людина, у мене є свої почуття. Мені життєво необхідно, щоб ти не просто слухав, а й чув мене. Якщо в нашому спілкуванні нічого не зміниться в кращий бік, я просто не уявляю, як ми зможемо будувати спільне майбутнє далі.

Роман кілька хвилин мовчки дивився у свою тарілку, обмірковуючи почуте. Христина вже приготувалася до того, що він знову відмахнеться чи переведе все на жарт, але він зненацька підняв погляд і заговорив зовсім іншим тоном.

— Чесно кажучи, я навіть не здогадувався, що тобі настільки погано через це. Я був упевнений, що ти просто іноді перебуваєш у поганому гуморі через якісь свої дрібні неприємності на роботі чи втому.

Вона уважно подивилася на нього, намагаючись зрозуміти, чи щирі його слова цього разу.

— Це не якісь тимчасові примхи, Романе, — тихо мовила вона. — Це відчуття накопичується щодня. Я справді дуже втомилася бути постійним об’єктом для твоїх жартів та іронічних зауважень.

Він злегка кивнув, ніби погоджуючись із її аргументами, але після невеликої паузи все ж додав:

— Але давай будемо відвертими, Христю, ти теж іноді буваєш не зовсім правою. Бувають моменти, коли ти у відповідь видаєш такі шпильки, що я потім пів дня ходжу сам не свій і думаю, чим перед тобою завинив.

Христина від несподіванки навіть розгубилася. Вона? Шпильки? Дівчина завжди вважала, що намагається поводитися максимально м’яко, згладжувати всі гострі кути в розмовах і уникати конфліктів. Проте, швидко проаналізувавши їхні минулі суперечки, вона була змушена визнати: так, подібне іноді траплялося.

Часом, намагаючись захиститися від його чергового іронічного випаду, вона на автоматі кидала у відповідь щось досить уїдливе, вважаючи це своєю формою самооборони.

— Можливо, ти в чомусь і правий, — відкрито визнала вона. — Але я точно не хочу, щоб наше спільне життя перетворювалося на постійну гру в захист та напад. Давай спробуємо спілкуватися зовсім інакше? Без цих взаємних прихованих образ та підтекстів?

Роман подивився на неї, і в його очах уперше за довгий час з’явилося щось по-справжньому тепле й щире.

— Добре, Христю. Я згоден, давай спробуємо. Я дуже постараюся контролювати свої висловлювання. Але я прошу, щоб і ти також робила кроки назустріч. Домовилися?

Вона з полегшенням кивнула, відчуваючи, як величезне внутрішнє напруження, що сковувало її останні тижні, нарешті починає потроху відпускати. Вперше за довгі місяці у неї з’явилося реальне відчуття, що вони змогли почути і зрозуміти одне одного.

Наступні тижні показали, що Роман справді намагається дотримуватися свого слова, хоча його перші спроби змінити звичну поведінку виглядали трохи незграбними. Він практично повністю припинив свої колишні іронічні кпини, але через це іноді просто замовкав посеред розмови, ніби боявся бовкнути щось не те й знову образити її.

Христина також ловила себе на думці, що тепер значно ретельніше обмірковує власні слова і стримує ті різкі коментарі, які раніше могли автоматично злетіти з її уст у відповідь на будь-яке непорозуміння.

Якось уранці Роман абсолютно спонтанно приніс їй у ліжко склянку теплої води з лимоном, знаючи, що вона намагається дотримуватися цієї корисної звички. Дівчина була приємно здивована таким вчинком і щиро подякувала йому. Це був зовсім крихітний побутовий жест, але для неї він наразі важив значно більше, ніж будь-які пишні слова чи обіцянки.

— Слухай, Христю, — звернувся він до неї одного вечора, коли вони разом відпочивали на дивані за переглядом цікавого серіалу. — Я тут подумав… Може, нам варто на вихідні кудись поїхати разом? Наприклад, до лісу чи на базу відпочинку біля озера? Синоптики якраз обіцяють хорошу, теплу погоду без дощів.

Христина здивовано подивилася на нього, намагаючись усвідомити ці зміни. Перед нею знову був той самий Роман, якого вона колись покохала — легкий на підйом, уважний і турботливий. Проте вона все ще підсвідомо не поспішала занадто сильно радіти цим перевтіленням.

— Ідея просто чудова, я з радістю поїду, — погодилася вона. — Тільки давай одразу домовимося: відпочиваємо спокійно, без жодних твоїх колишніх… ну, ти сам розумієш, про що я.

Він добродушно посміхнувся, і в цій посмішці вже не було тієї звичної зверхності чи насмішки, яка раніше так сильно її ранила.

— Усе чудово розумію, не переживай. Повна гармонія і жодних підколів.

Христина щиро посміхнулася у відповідь, відчуваючи, як крига в її серці починає остаточно танути. Але десь у найвіддаленіших куточках душі все ще залишалося маленьке застереження: чи вистачить його терпіння надовго?

Їхня заміська поїздка до лісу виявилася неймовірно затишною та приємною. Вони годинами гуляли лісовими стежками вздовж великого озера, збирали шипшину для майбутнього чаю, багато спілкувалися і щиро сміялися з того, як Роман ледь не перечепився через стару корягу, намагаючись розгледіти якогось птаха на дереві.

Уперше за тривалий час Христина відчула ту саму омріяну легкість і спокій, за якими так сильно сумувала. Проте вже ввечері, коли вони сиділи біля розпаленого вогнища, розмова несподівано набула глибшого характеру.

— Христю, — тихо заговорив Роман, замислено дивлячись на язики полум’я. — Я тут багато про що думав останнім часом… І мушу визнати, що в багатьох ситуаціях поводився щодо тебе справді неправильно.

Дівчина від несподіванки навіть замерла на місці, абсолютно не очікуючи від нього подібного самоаналізу.

— Що саме ти маєш на увазі? — обережно запитала вона, боячись порушити цей момент відвертості.

— Ну, я про всі ці свої безглузді жарти й коментарі. Я справді ніколи не хотів завдати тобі болю чи якось принизити твою роботу. Просто… розумієш, я з дитинства звик до такої моделі поведінки. У моїй батьківській родині це вважалося абсолютною нормою. Батько постійно якось підколював маму, вона у відповідь просто сміялася, і всім здавалося, що це весело. Я автоматично переніс цей формат у наші стосунки, вважаючи, що це додає спілкуванню певної простоти й невимушеності.

Христина уважно дивилася на його профіль, підсвічений вогнем. Це був перший випадок за всі роки їхнього спільного життя, коли Роман говорив настільки щиро й відкрито про власні внутрішні мотиви, і вона чітко бачила, що ця розмова дається йому зовсім нелегко.

— Але для мене така модель не є нормальною, Романе, — так само тихо відповіла вона. — Мені в такі моменти ставало дійсно дуже боляче й самотньо.

Він згідно кивнув головою і підкинув у багаття кілька сухих гілок, які миттєво спалахнули яскравими іскрами.

— Тепер я це вже чітко розумію. І мені б дуже не хотілося, щоб у тебе знову з’являлися думки, ніби мені байдуже до твоїх почуттів чи твоїх переживань. Ти дуже дорога для мене людина, Христю, і ти мені справді потрібна.

Вона деякий час мовчала, відчуваючи, як усередині борються логіка та емоції. Їй дуже хотілося беззастережно повірити кожному його слову, але минулі образи все ще нагадували про себе легким внутрішнім страхом.

— Я також щиро хочу, щоб у нас усе налагодилося і ми змогли зберегти наші стосунки, — промовила вона нарешті після тривалої паузи. — Але це не означає, що я готова знову терпіти знецінення. Якщо подібні ситуації почнуть повторюватися…

— Вони не повторяться, — упевнено перебив її Роман, повернувшись до неї. — Я дав тобі обіцянку і буду з усіх сил намагатися її дотримуватися. Мені справді важливий наш спокій.

Христина пильно подивилася в його очі і побачила там справжню, дорослу відповідальність та щирість. Вперше за довгий час вона відчула реальну надію на те, що він дійсно готовий працювати над собою заради їхнього спільного щастя.

З того часу минув майже місяць. Життя в їхньому домі помітно змінилося. Роман остаточно залишив у минулому свої колишні іронічні кпини та двозначні коментарі. Натомість він став проявляти значно більше реальної уваги до її щоденного життя: без жодних нагадувань допомагав із прибиранням квартири, щиро цікавився, як пройшов її робочий день, і навіть самостійно знайшов та оплатив для неї дводенний майстер-клас із гончарства, про який вона захоплено розповідала ще кілька місяців тому.

Христина також не залишалася в боргу: вона активно підтримувала всі його починання, щиро хвалила за проявлену турботу й намагалася максимально стримувати власні емоції чи зауваження, коли якісь побутові дрібниці викликали в неї легке роздратування.

Одного теплого вечора вони сиділи на своїй затишній кухні, вечеряючи рибою з овочами, яку приготували разом, весело обговорюючи різні кумедні події дня. Мовчання, яке іноді виникало між ними тепер, більше не було напруженим чи важким — воно стало дуже теплим, комфортним і спокійним.

— Слухай, Христю, — заговорив Роман, акуратно відкладаючи виделку вбік і з посмішкою дивлячись на неї. — Я тут про дещо подумав… Може, нам уже час реалізувати нашу давню мрію і завести маленького кота?

Дівчина щиро посміхнулася, миттєво згадавши їхні колишні палкі суперечки щодо цього питання.

— Кота? У наше орендоване і не дуже велике помешкання? Ти впевнений?

— А чому б і ні? — він легко знизав плечима, а в його очах застрибали веселі вогники. — Мені здається, це буде дуже хороша ідея. З тваринкою в домі стане ще затишніше й веселіше. Та й відповідальності у нас додасться.

Вона дивилася на нього, відчуваючи, як усередині розливається неймовірна хвиля тепла й абсолютного спокою. Вона чітко розуміла, що ця пропозиція — не просто розмова про домашнього улюбленця. Це був дуже важливий, усвідомлений натяк на їхнє спільне майбутнє, яке вони тепер готові будувати разом, поважаючи почуття одне одного.

— Ну добре, я згодна, — відповіла Христина, лагідно беручи його за руку. — Але у мене є одна важлива умова: ми маємо дати йому якесь надзвичайно кумедне й поважне ім’я. Наприклад… Маркіз.

Роман щиро й голосно розреготався, і Христина миттєво підхопила цей сміх. Вперше за дуже довгий час їхній спільний сміх був абсолютно чистим, легким, щирим і без жодної, навіть найменшої тіні минулих образ чи непорозумінь. Вони нарешті навчилися чути одне одного без слів.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.