Галина завжди усміхалася. Можливо, саме тому Андрій звернув на неї увагу того літнього вечора, коли вона сміялася з подружками на лавці біля клубу. Їй ледве виповнилося сімнадцять, а він був дорослим, солідним хлопцем із забезпеченої родини.
— Галю, пішли прогуляємося? — несміливо запитав він тоді.
— А вас мама не сваритиме, що ви з малечою гуляєте? — засміялась вона.
— Я не з малечою, я з красунею, — відповів Андрій.
Так і закрутилося. Закохалася швидко, по-дитячому щиро, по-справжньому. Андрій теж, здавалось, душі в ній не чув.
Весілля зіграли без особливої розкоші, але з душею. Галина була щаслива до нестями — поки не переступила поріг великого родового будинку свекрухи Марії Степанівни.
Уже в перший день та, примружившись, сказала:
— То це ти Галя? Молода… дуже молода. А господарства ти хоч бачила? Чи лише гуляти вмієш?
Галина лише тихо всміхнулася. Але в грудях щось кольнуло.
Свекрушин будинок був величезний: двоповерховий, з мармуровими підвіконнями, старими дубовими меблями та коридорами, де постійно відлунювали кроки. Галина почувалася в ньому зайвою, чужою, непомітною.
— Ти ж не думай, що тут хтось за тобою бігатиме, — бурчала свекруха щоранку. — Віник там, праска там, готуй на всіх. У моєму домі має бути порядок!
Андрій мовчав — завжди.
Галина не перечила — ніколи.
Через рік народився їхній перший син, Максим. Галина ледве стояла на ногах, але Марія Степанівна не відступала.
— Он дитина плаче — ти ж мати, доглядай! А не лежи цілий день.
— Мамо, я ж після пологів, мені лікар казав…
— Та що ті лікарі знають! У мої часи жінки в полі за два дні були!
Галина стискала зуби і мовчки робила все сама. Її мама, якій вона могла б довірити хату й дитину, жила у маленькій хатині в селі. Привезти її не було куди — свекруха навіть чути про це не хотіла.
Пройшли роки. Народився другий син. Андрій так само був добрим, але слабким перед матір’ю.
— Андрію, може, ми окремо б спробували? Ну хоч маленьку квартирку…
— Галю, ти ж знаєш… Мама не схвалить. Та й грошей немає…
Галина кивала, але всередині щось тихенько ламалося.
Коли хлопці підросли й менше потребували її щохвилинної уваги, Галина замислилася над життям. Їй було трохи за тридцять — а вона не мала ні освіти, ні професії, ні власного кута.
Однієї ночі, коли всі спали, вона тихенько включила старенький ноутбук і зітхнула:
— Галю, або ти щось змінюєш, або так до старості й будеш під чужим порогом…
Вона записалася на дистанційні курси. Потім — ще на одні. Почала підробляти: робила переклади, писала дрібні тексти, допомагала в онлайн-магазині. Гроші були маленькі, але свої. Свої!
— Ти чого цілими ночами в інтернеті сидиш? Ти що, блогерка? — сміялася свекруха.
— Та так… інформацію читаю, — відповідала Галина, ховаючи під столом робочі записи.
Андрій теж не питав нічого. Можливо, навіть і не здогадувався, що його тиха дружина фактично будує інше життя.
П’ять років Галина працювала ночами. Вставала о п’ятій, щоб приготувати сніданок свекрусі. Після обіду — уроки з дітьми. Ввечері — хатня робота. Вночі — заробітки.
І весь цей час вона відкладала кожну гривню.
Одного ранку в банку їй дали ключі від невеличкої двокімнатної квартири в новобудові. Вона тримала той металевий брелок, як найдорожчий скарб.
— Ну що, Галю, будемо святкувати? — запитала менеджерка.
— Я ще навіть нікому не скажу… Поки що це тільки моє, — тихо відповіла вона.
Удома, ввечері, вона сіла навпроти чоловіка.
— Андрію, мені треба з тобою поговорити.
— Ой, тільки не сваритися… Мама знов щось сказала?
— Ні. Я квартиру купила.
Андрій навіть розгубився.
— Яку квартиру? Звідки?
— З моїх заробітків. Я вчилася, працювала, відкладала. П’ять років.
— Ти… сама?
— Сама.
Він мовчав довго.
Нарешті вона сказала головне:
— Я переїжджаю. І ти маєш вирішити: або ти йдеш зі мною і дітьми в наш дім. Або залишаєшся з мамою в цьому палаці.
Андрій глянув на двері кімнати, де звично сиділа його грізна мати, і вперше сказав твердо:
— Я йду з тобою.
Перші дні в новій квартирі були казковими. Свобода пахла навіть у повітрі. Галина ходила з кухні в кімнату, сміючись:
— Боже, це все моє… моє!
Але спокій тривав недовго.
На третій день у двері постукали так, ніби їх хотіли вибити.
— Відчиняй! Це я!
Марія Степанівна увірвалася всередину, окинувши осудливим поглядом нове житло.
— То це ви втекли? Значить так — Андрій, ти додому вертаєшся! Що це за дурниці? А ти, Галю, думала від мене сховаєшся?
Галина вперше в житті не злякалася.
— Маріє Степанівно, це моя квартира. Тут мої правила.
— Я його мати! Я маю право!
— Ні. Маєте право приходити лише за запрошенням. Командувати тут не будете.
Свекруха аж поблідла.
— Та ти…
— Я. Та сама Галя, яку ви двадцять років принижували. Більше такого не буде.
Андрій стояв позаду дружини і мовчав — але цього разу не злякано, а підтримуючи.
Марія Степанівна розвернулася й пішла, грюкнувши дверима.
Минуло кілька місяців. Свекруха все ще ображалася, але вже ніхто не дозволяв їй керувати чужим життям.
Галина ж уперше відчула себе справжньою жінкою, яка має право на свободу, повагу і власну територію.
Одного вечора Андрій обійняв її за плечі й тихо сказав:
— Галю, а може, ти завжди була сильнішою за всіх нас?
— Можливо, — всміхнулася вона. — Просто тепер я перестала мовчати.
І це була правда.
Бо іноді, щоб змінити долю, потрібно лише знайти в собі сміливість сказати:
«Моє життя — мої правила».
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
