Ранок дихав вологим туманом, що повільно підіймався над Дніпром. У затишній кухні однієї з новобудов на Осокорках пахло свіжозмеленою арабікою та трохи — лимонним милом. Соломія задумливо спостерігала за тим, як сонячний промінь заломлюється у кришталевій вазі на столі.

— Марку, я сьогодні затримаюся, — тихо промовила вона, не підводячи очей від свого горнятка. — Планую нічну зміну в студії. Треба відзняти кілька майстер-класів для мого онлайн-курсу. Вдень там постійний рух, дівчата-майстрині щебечуть, клієнтки сміються… А мені потрібна тиша, щоб звук був ідеальним.

Марко, який саме намагався ідеально застебнути манжети на сорочці, завмер. Він глянув на свою наречену крізь дзеркало в коридорі. Його обличчя відобразило легку тінь розчарування, яку він намагався приховати за м’якою усмішкою.

— Солю, але ж ми домовлялися… Сьогодні приїжджає моя мама. Потяг із Полтави прибуває об одинадцятій. Я думав, ми нарешті разом десь пообідаємо, прогуляємося парком Наталка… Хіба це не може почекати до завтра?

Соломія зітхнула. Вона знала, що цей момент настане, але сподівалася відтягнути його якнайдовше.

— Любий, по-перше, я обіцяла викласти ці відео ще минулого тижня, підписники чекають. По-друге, ти ж знаєш мій графік — у мене все розписано по хвилинах до самого весілля. І по-третє… — вона зробила невелику паузу, підбираючи слова, щоб не образити Марка, — мені здається, що твоя мама буде тільки рада провести час із тобою наодинці. Без моєї «зайвої» присутності.

Марко зітхнув і підійшов до неї, поклавши руки на плечі. — Ну знову ти за своє. Коли вже ви нарешті знайдете спільну мову?

— Напевно тоді, коли вона перестане надсилати тобі у месенджері посилання на профілі доньок своїх коліжанок із підписами: «Подивися, Марку, яка Христинка хазяйновита дівчина», — Соломія спробувала сказати це жартома, але в голосі пробриніла гіркота.

— Солечко, ну це ж просто її спосіб турботи. Вона ж старенька, живе там сама, у неї свої уявлення про щастя. Я ж тому її й покликав — щоб вона побачила, як ми живемо, яка ти чудова і як я тебе кохаю. Я наче між двох вогнів постійно, зрозумій і мене.

— Марку, я розумію. Але такі візити треба обговорювати заздалегідь. Ти просто поставив мене перед фактом.

Розмова ставала напруженою. Щоб розрядити атмосферу, Марко жартівливо обійняв її ззаду. Соломія якраз потягнулася за блюдцем, щоб поставити його в раковину. Від несподіванки рука здригнулася, і горнятко — витончене, з розписом у стилі петриківки — вислизнуло і з дзвінким «дзинь» розлетілося на кілька великих уламків об край раковини.

— Ой! — скрикнула Соломія. — Марку, ну ти й лякаєш! Навіщо так підкрадатися?

Марко ніяково засміявся, намагаючись згладити ситуацію.

— Це на щастя, люба! Кажуть, посуд б’ється до змін на краще. Може, це знак, що ви з мамою нарешті помиритеся?

— Це горнятко дарувала твоя мама на минуле восьме березня, — тихо сказала Соломія, дивлячись на друзки. — Вона мені цього не пробачить. Скаже, що я навмисне розбила її подарунок.

— Та облиш, ми живемо у двадцять першому столітті! Які прикмети, які образи через кераміку? — Марко ніжно поцілував її у скроню. — Знаєш що? Давай компроміс. Сьогодні ти працюєш, я розважаю маму. А завтра ми втрьох підемо на ту виставу в Театрі на Подолі, про яку вона згадувала місяць тому. Вона любить мистецтво, вистава відволіче її від зайвих розмов.

— У театрі? — Соломія замислилася. — Це насправді непогана ідея. Там не треба багато говорити, можна просто насолоджуватися грою акторів. Добре, Марку. Домовилися.

Вона пішла збиратися, а Марко залишився прибирати осколки, пообіцявши винести сміття, щоб мама випадково не натрапила на «докази» ранкової пригоди.

Марко вийшов з дому раніше. Київські затори — річ непередбачувана, а мама не терпіла запізнень. Соломія вже була на роботі. Вона була топ-майстром, її манікюрна студія була місцем, куди записувалися за місяць. Соломія вклала в цю справу сім років життя, кожен сертифікат на стіні був здобутий безсонними ночами та нескінченною практикою.

Поки Марко пробивався крізь щільний потік машин на Набережному шосе, він думав про те, чому дві найважливіші жінки в його житті так важко сприймають одна одну. Олександра Данилівна була жінкою старої гарту, колишньою вчителькою словесності, яка звикла, що останнє слово завжди за нею. А Соломія була волелюбною, успішною та незалежною.

На пероні вокзалу було гамірно. Коли потяг зупинився, Марко швидко знайшов потрібний вагон. Олександра Данилівна виходила останньою, тримаючи в руках важку сумку, яку їй намагався допомогти винести молодий попутник.

— Дякую, синку, я сама, — стримано говорила вона юнакові, але побачивши Марка, одразу розквітла в усмішці.

— Мамо! — Марко обійняв її, відчуваючи знайомий аромат лаванди та випічки.

— Марку, золотий мій! Зовсім змарнів у тому своєму Києві. Що, зовсім тебе там не годують? — вона уважно оглянула сина, поправляючи йому комір куртки.

— Годують, мамо, все добре. Соломія чудово готує, просто роботи багато.

При згадці імені нареченої обличчя Олександри Данилівни на мить згасло, але вона швидко опанувала себе. — Робота — це добре. До речі, Христинка, донька тітки Наталі, пам’ятаєш її? Вона теж тепер у Києві, у банку працює. Така розумниця, вчора дзвонила мені, питала, як ти…

— Мам, ми це вже обговорювали. У мене є Соломія, ми скоро одружуємося. Будь ласка, давай не будемо знову починати.

— Та я ж нічого, Марку… Просто серце за тебе болить. Ти ж у мене такий довірливий. А ця твоя… вона ж зовсім інша. Не з нашого кола. Та й поводиться якось… надто зухвало, чи що.

— Вона не зухвала, вона впевнена в собі. Вона всього досягла сама. Мамо, я дуже прошу: ці три дні, що ти в нас, просто постарайся її пізнати. Вона сьогодні працює допізна, щоб завтра весь день бути з нами. Ми йдемо в театр.

— В театр? Ну, хоч це добре, — зітхнула мати, сідаючи в машину.

Коли вони приїхали додому, квартира зустріла їх ідеальною чистотою. Марко замовив обід із ресторану української кухні — борщ із пампушками, вареники з вишнею, саме так, як любить мама.

— А Соломія що, навіть обід не приготувала до мого приїзду? — Олександра Данилівна з підозрою глянула на фірмові пакування ресторану.

— Мам, я сам так вирішив. Хотів, щоб ми більше поспілкувалися, а не стояли біля плити.

Після обіду, поки Марко відійшов відповісти на робочий дзвінок, Олександра Данилівна вирішила помити руки. Вона підійшла до раковини і випадково заглянула у відро для сміття, яке Марко в ранковій метушні все ж забув винести.

Зверху, на самому піку сміття, лежали характерні осколки з петриківським розписом. Серце старої вчительки боляче стиснулося.

— Власне, цього й варто було чекати… — прошепотіла вона.

Коли Марко повернувся на кухню, він застав матір, яка стояла біля вікна з дуже блідим обличчям.

— Мамо, що сталося? Тобі погано?

— Нічого, синку. Просто… голова трохи запаморочилася. Тиск, мабуть. Поїзд, зміна клімату…

— Давай я поміряю тиск. Десь тут був тонометр.

Цифри на приладі змусили Марка стривожитися — 170 на 100. Олександра Данилівна сіла на диван, важко дихаючи.

— Мам, я не буду ризикувати. Давай поїдемо в лікарню. Тут поруч приватна клініка, там чудові лікарі.

— Та не треба, Марку, полежу і минеться… — але вона не сперечалася, коли син допоміг їй одягнути пальто.

У лікарні лікар оглянув жінку і наполіг на госпіталізації. — Це гіпертонічний криз. Треба прокапати, поспостерігати день-два. Нічого критичного, але в такому віці краще перестрахуватися.

Олександра Данилівна лежала на білій постелі палати, виглядаючи дуже маленькою і крихкою. Марко сидів поруч, тримаючи її за руку.

— Марку, йди додому, відпочинь. Тобі завтра на роботу. Нехай Соломія завтра забіжить до мене, якщо їй не важко… — раптом сказала вона. — Я хочу з нею поговорити. Без тебе. По-жіночому.

Марко здивувався, але зрадів: «Може, нарешті вони поговорять відверто і все налагодиться?».

Наступного ранку Соломія прийшла до лікарні раніше за Марка. Вона принесла свіжі фрукти та корисні домашні смаколики. Дівчина дуже нервувала, поправляючи халат перед входом у палату.

— Доброго ранку, Олександро Данилівно. Як ви себе почуваєте?

Мати Марка повільно розплющила очі. Вона виглядала втомленою, але погляд був незвично гострим.

— Почуваюся відповідно до ситуації, Соломіє. Проходь, сідай.

Соломія сіла на стілець поруч. Кілька хвилин панувала тиша, яку порушувало лише цокання годинника на стіні.

— Соломіє, я бачила розбите горнятку у смітнику, — раптом почала Олександра Данилівна. — Те, що я дарувала.

Соломія почервоніла.

— Олександро Данилівно, вибачте, будь ласка. Це сталося випадково, Марко мене налякав… я не хотіла. Я куплю точно таке ж, я вже знайшла майстриню, яка робить такий розпис…

— Справа не в горнятку, — перебила її жінка. — Справа в тому, що ти все руйнуєш. Як і твоя мати тридцять років тому.

Соломія завмерла. Повітря в палаті наче стало густим і гарячим. — При чому тут моя мама? Ви про що?

Олександра Данилівна важко зітхнула і відвернулася до вікна.

— Твоя мама, Віра, була моєю найкращою подругою в інституті. Ми ділили одну кімнату в гуртожитку. Я була закохана в хлопця, його звали Степан. Ми збиралися одружитися після випуску. Але прийшла Віра. Вона була такою, як ти — яскравою, галасливою, вона брала від життя все, не дивлячись на почуття інших.

Соломія відчула, як у горлі з’явився клубок. Вона ніколи не чула цієї історії.

— Вона закрутила йому голову за один місяць, — продовжувала Олександра Данилівна, і в її голосі забриніли сльози, які вона стримувала десятиліттями. — Степан пішов до неї. А через рік вони поїхали з міста. Я залишилася сама з розбитим серцем і зруйнованим життям. Потім з’явився батько Марка, він був хорошою людиною, але я так і не змогла його покохати так, як Степана. А потім я дізналася, що твій батько… він помер молодим. Віра не вберегла його. Вона завжди була надто зайнята собою.

— Але моя мама… вона кохала тата! Вона досі зберігає його листи! — вигукнула Соломія.

— Кохала? Можливо. Але вона забрала в мене те, що належало мені по праву. А тепер її донька забирає мого сина. Коли я побачила твоє прізвище у документах Марка, я не могла повірити. Я думала, це збіг. Але коли побачила твою фотографію… ти — вилита Віра. Ті самі очі, та сама посмішка, що не обіцяє спокою.

— Олександро Данилівно, це було тридцять років тому! Я — не моя мама. Марко — не Степан. Ви не можете переносити свою образу на нас. Це жорстоко.

— Можливо. Але я бачу, як ти на нього впливаєш. Він став іншим. Він більше не слухає матір. Ти навмисне розбила той подарунок, я знаю. Це був твій знак мені.

— Це неправда! — Соломія підвелася, її руки тремтіли. — Я поважаю вас як маму Марка. Але я не дозволю вам робити з мене монстра через ваші старі образи. Марко кохає мене, і я кохаю його.

— Подивимося, наскільки сильне це кохання, коли він дізнається правду про те, як його «ідеальна» наречена розмовляє з його хворою матір’ю, — прошепотіла жінка, заплющуючи очі.

У цей момент двері палати відчинилися, і ввійшов Марко. Він побачив розгублену Соломію зі сльозами на очах і матір, яка судомно трималася за серце.

— Що тут відбувається? — Марко кинувся до ліжка. — Мамо, тобі погано? Соломіє, що ти їй сказала?

— Марку, я… ми просто розмовляли… — почала Соломія, але голос її зрадницьки здригнувся.

— Вона… вона кричала на мене, Марку… — тихо промовила Олександра Данилівна. — Казала, що я заважаю вам жити, що я стара і нічого не розумію…

Соломія відчула, як земля під ногами хитається. Вона не могла повірити, що жінка, яка вчила дітей добру і літературі, здатна на таку відверту маніпуляцію.

— Це неправда! Марку, вона розповідала про мою маму, вона звинувачувала мене в гріхах тридцятирічної давнини! — вигукнула Соломія.

Марко подивився на наречену поглядом, якого вона ніколи раніше не бачила. У ньому була суміш гніву, болю і втоми.

— Соломіє, я просив тебе лише про одне — бути терплячою ці три дні. Моя мама в лікарні з високим тиском. Невже твої амбіції та бажання завжди бути правою вищі за її здоров’я? Навіщо ти почала ці розбірки зараз?

— Ти їй віриш? Ти справді віриш, що я прийшла сюди, щоб ображати хвору людину? — голос Соломії став холодним і дзвінким, як крига.

— Я бачу результат, — відповів Марко, відвертаючись до матері і беручи її за руку. — Будь ласка, йди. Нам треба побути вдвох.

Це було гірше за ляпас. Це було повне знецінення всього, що вони будували два роки. Соломія повільно зняла каблучку — тонку, витончену роботу з невеликим смарагдом, яку Марко вибирав так довго.

Вона поклала її на край тумбочки біля ліків.

— Твоя мама домоглася свого, Марку. Вона розбила нас так само легко, як я вранці розбила те горнятко. Тільки от кераміку можна склеїти, а довіру — ні. Бажаю вам обом одужання. Від минулого.

Вона вийшла з палати, не озираючись.

Минуло пів року. Соломія відкрила свою власну студію в центрі міста. Вона змінила зачіску, стала ще успішнішою, але в глибині очей назавжди оселилася легка тінь смутку. Вона зрозуміла одну важливу річ: ми не несемо відповідальності за помилки батьків, але ми несемо відповідальність за те, кому ми довіряємо своє серце.

Марко залишився з матір’ю. Олександра Данилівна одужала, але Христинка з банку так і не стала його дружиною. Він часто сидів вечорами на тій самій кухні, дивлячись на нове горнятко з петриківським розписом — ідеальну копію розбитого. Тільки кава в ньому завжди була гіркою.

Майбутнє, яке здавалося таким міцним, виявилося крихким склом, яке розлетілося на друзки від одного необережного подиху минулого.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.