— Ти взагалі совість у тій забігалівці залишила, чи її в тебе зроду не було? — цей вереск розрізав тишу під’їзду так різко, що в сусідів зверху, здалося, навіть собака замовк.
Вікторія завмерла перед власними дверима, стискаючи в руках важкі пакети з продуктами. Пальці вже побіліли від пластикових ручок, спина нила після робочої зміни, а перед очима все ще миготіли цифри зі звітів.
— Вибачте, ви до кого? — голос Віки прозвучав на подив спокійно, хоча всередині все стиснулося в тугий вузол.
— Я до тебе, приблудо! Я мати Олексія. А ти мого сина на мороз виставила! Тепер збирай свої манатки і звільняй хату, поки я людей не покликала!
Ці слова прилетіли, як брудна ганчірка в обличчя. Віка повільно повернулася. Перед нею стояла жінка в заношеному пальті, яке бачило ще розквіт перебудови. Обличчя — суцільна сітка зморшок, наповнених образою на весь білий світ. У руках — потерта сумка, з якої стирчав якийсь згорток.
— Клавдіє Петрівно? — Віка впізнала її не одразу. За три роки шлюбу вона бачила свекруху всього кілька разів, і кожен такий візит закінчувався або «позич грошей», або «ти не так годуєш мого синочка».
— О, згадала! А як виганяти дитину мою з хати, то пам’ять відшибло? — жінка зробила крок вперед, майже впритул до Віки. Від неї пахло дешевим тютюном і вогким підвалом. — Син у мене тут кожен цвях забивав, кожну плінтусину викладав, а ти його як непотріб викинула!
Віка втомлено заплющила очі. Надворі лютував типовий лютневий дощ — той самий, що перетворює двори на суцільне місиво з льоду та бруду. У під’їзді тягнуло протягом і запахом підгорілої капусти з квартири на першому поверсі.
— Олексій тут не живе вже пів року, — тихо сказала Віка. — І ви це чудово знаєте. Квартира моя. Проходьте, не кричіть на весь під’їзд, соромно ж перед людьми.
— Соромно? — свекруха мало не захлинулася від обурення. — Тобі має бути соромно! Вкрала в хлопця молодість, випила всі соки, а тепер «квартира моя»! Батьки підкинули грошенят, то ти вже й пані? А синові моєму навіть куточка не лишила!
Віка нарешті впоралася з ключем і відчинила двері. Вона розуміла: якщо не впустить зараз цю жінку всередину, та підніме такий ґвалт, що завтра весь будинок буде обговорювати її «злочини».
— Заходьте, — Віка відступила, пропускаючи гостю.
Клавдія Петрівна зайшла, по-господарськи озираючись. Її очі миттєво почали сканувати простір: новий холодильник, охайні фіранки, блискуча плитка на кухні.
— Бач, як розжилася, — процідила вона через зуби. — На нещасті мого сина щастя будуєш? Він там у селі в старій хаті мерзне, води в хаті немає, дрова дорогі… А ти тут у теплі дупу грієш.
— Олексій дорослий чоловік, — Віка почала розбирати пакети, намагаючись не дивитися на гостю. — Йому було де жити, було що їсти. Він сам вибрав такий шлях. Ви ж знаєте, чому він поїхав.
— Бо ти його довела! — вигукнула Клавдія Петрівна, сідаючи на край стільця. — Чоловікові потрібне розуміння, ласка. А ти тільки «дай, купи, принеси». Він у мене золота дитина, мухи не образить. А ти з нього зробила не знати що.
Віка виставила на стіл пакет молока і нарешті подивилася свекрусі в очі. У цих очах не було горя. Там була холодна жадібність.
— Клавдіє Петрівно, давайте чесно. Олексій не працював два роки. Взагалі. Він казав, що «шукає себе», а насправді шукав, де б ще взяти в борг під моє ім’я. Ви ж знаєте про ті папери, які я досі виплачую?
— То пусте! — відмахнулася стара. — Спільні справи! Ви ж сім’я були! Мала б підтримати чоловіка у важку хвилину. А ти що? Тільки гроші в голові.
— У важку хвилину, яка триває роками? — Віка відчула, як закипає. — Коли він виніс із хати моє золото, яке мені бабуся на повноліття дарувала? Коли він прийшов додому такий «веселий», що не міг знайти двері в спальню? Це ви називаєте «золотою дитиною»?
Стара на мить замовкла, але швидко знайшлася:
— То він від горя! Від того, що ти його не цінувала! Чоловік має відчувати себе господарем, а ти його під каблук запхала. От він і почав розслаблятися. Будь-яка нормальна жінка б перетерпіла, допомогла вийти з цього стану. А ти — відразу на розлучення.
Віка сіла навпроти. Вона раптом зрозуміла, що цій жінці нічого не доведеш. Для неї син завжди буде безгрішним ангелом, а всі навколо — ворогами.
— Квартира куплена мною за два роки до нашого знайомства, — спокійно почала Віка, наче читала інструкцію. — Мої батьки продали свою ділянку, додали мої заощадження. Олексій тут не вклав жодної копійки. Навпаки, він залишив мені купу проблем, які я зараз розгрібаю.
— Не бреши! — Клавдія Петрівна вдарила долонею по столу. — Він казав, що ви брали спільну позику на ремонт! Значить, частина хати — його!
— Це була не позика на ремонт, — Віка зітхнула. — Це була готівка, яку він взяв у тих сумнівних конторах, що на кожному кроці стоять. І витратив він їх не на плитку, а на свої «забаганки» та ігри в інтернеті. Тепер мені дзвонять щодня і запитують, де він.
Свекруха раптом змінилася в обличчі. Вона примружилася і заговорила тихіше, з якоюсь медовою солодкістю, від якої ставало ще огидніше.
— Вікусь, ну ми ж люди. Ну навіщо ти так? Ну помилився хлопець, з ким не буває? Він же тебе любить. Напиши відмову від аліментів, чи що ви там ділите… І дай йому можливість тут пожити трохи. Поки він роботу знайде. А я за вами пригляну, щоб ви не сварилися.
Віка ледь не поперхнулася повітрям.
— Ви зараз серйозно? Ви хочете, щоб я впустила людину, яка мене обікрала і принижувала, назад у свій дім? Та ще й разом із вами?
— А що такого? — щиро здивувалася стара. — Місця багато. Ти ж на роботі з ранку до ночі. А ми б господарство тримали. Олексійко каже, що йому треба просто зачепитися в місті, і все піде як по маслу.
— Цього не буде, — відрізала Віка. — Ніколи.
Клавдія Петрівна миттєво скинула маску доброти. Вона схопилася зі стільця, її обличчя перекосилося від люті.
— Тоді начувайся! Я по судах тебе затаскаю! Я всім розповім, яка ти підла! У церкві свічку за упокій твого здоров’я поставлю! Ти не знаєш, з ким зв’язалася!
— Знаю, — Віка теж встала. — Я три роки з вами обома зв’язана була. Більше — не хочу. Вихід там.
— Не піду! — крикнула стара. — Це хата мого сина за законом совісті!
Віка мовчки дістала телефон. Руки трохи тремтіли, але вона впевнено набрала номер дільничного, який уже знав їхню історію.
— Алло, Миколайовичу? Добрий вечір. У мене знову гості. Так, та сама жінка. Відмовляється йти. Зайдіть, будь ласка.
Свекруха завмерла. Вона не очікувала, що «тиха Віка» так швидко перейде до дій.
— Ти що, на матір чоловіка поліцію кличеш? — просипеляла вона. — Та в тебе серця немає! Ти ж нелюд!
— Я просто захищаю свій спокій, — відповіла Віка. — У вас є десять хвилин до приходу патруля. Краще йдіть самі.
Клавдія Петрівна почала гарячково збирати свої речі, бурмочучи під ніс прокляття. Вона вилітала з квартири, як ошпарена, кинувши наостанок:
— Ти ще приповзеш на колінах! Коли він стане великою людиною, а ти будеш нікому не потрібна!
Двері зачинилися. Віка притулилася до них спиною і повільно сповзла на підлогу. Тиша, яка запала в квартирі, була важкою, як свинець. Вона сиділа так хвилин десять, слухаючи, як серце поступово сповільнює свій скажений ритм.
Увечері, звісно, задзвонив телефон. «Олексій».
Віка дивилася на екран і думала: «Чому я просто не заблокую його?». Напевно, десь глибоко все ще сиділо те почуття провини, яке він так майстерно в ній виховував роками.
— Ну що, задоволена? — голос колишнього був гучним і неприємним. — Довела матір до сліз! Вона в неї тиск піднявся, ледве до автобуса дійшла! Ти взагалі людиною залишилася чи тільки роботом зі звітів?
— Олексію, навіщо ти її сюди відправив? — спокійно запитала Віка.
— Я не відправляв! Вона сама поїхала, бо душа за сина болить! Вона не може дивитися, як я в злиднях живу, поки ти там на моїх грошах бенкетуєш!
— На твоїх грошах? — Віка гірко посміхнулася. — Ти хоч сам віриш у те, що кажеш?
— Ти мені винна за всі роки, що я на тебе витратив! — кричав він у слухавку. — Я міг би кар’єру зробити, а я з тобою возився! Дай мені спокійно пожити в тій кімнаті місяць, і я відчеплюся.
— Ні.
— Тоді готуйся. Я подаю на розподіл майна. Мій адвокат сказав, що ми доведемо, що ремонт робився за мої кошти.
— Який ремонт, Олексію? Ті шпалери, що ми в кредит на мою картку брали і які ти ж і обірвав, коли двері не міг відкрити? Удачі в суді.
Вона нарешті натиснула «відбій» і внесла номер у чорний список. Туди ж відправила і номер свекрухи.
Минув тиждень. Віка почала звикати до того, що телефон більше не вибухає від образ. Вона нарешті почала висипатися. Але історія на цьому не закінчилася.
На вихідних, коли вона поверталася з ринку, біля під’їзду її чекала ціла делегація. Олексій, його мати і якась жінка з папкою.
— Ось вона! — тицьнула пальцем Клавдія Петрівна. — Оце та сама особа, що позбавила сина житла.
Віка не стала зупинятися. Вона впевнено пройшла повз, але Олексій перегородив їй шлях. Він виглядав кепсько: обличчя набрякле, очі бігають, куртка брудна.
— Вік, ну ти ж несерйозно, — він спробував взяти її за руку, але вона відсахнулася. — Давай домовимося. Нам не потрібні суди. Просто дай мені якусь суму на перший час, і я зникну. Мені треба борги віддати, бо люди серйозні шукають.
Ось вона, істина. Не про житло йшлося, а про чергову порцію грошей, які він програв чи просто розтринькав.
— У мене немає для тебе грошей, Олексію, — сказала вона, дивлячись йому прямо в очі. — Все, що я заробляю, йде на оплату твоїх попередніх «помилок».
— Ах ти ж… — він замахнувся, але вчасно схаменувся, побачивши, що сусіди почали визирати з вікон. Його мати знову почала голосити на всю вулицю, закликаючи «добрих людей» подивитися на це неподобство.
Віка просто зайшла в під’їзд. Вона знала, що вони не зайдуть — дільничний провів з ними бесіду.
Через годину в соціальних мережах з’явився допис. Клавдія Петрівна (чи хтось, хто їй допоміг) виклала фото Віки з підписом про те, як «успішна бізнес-леді» викидає на вулицю хвору матір і колишнього чоловіка-інваліда (звідки взялася інвалідність — історія замовчувала).
Коментарі посипалися градом. «Як так можна?», «Гроші людей псують», «Бідний хлопець». Віка читала це і відчувала, як всередині щось обривається. Було боляче? Так. Але разом із болем прийшло якесь дивне полегшення. Вона побачила справжнє обличчя людей навколо.
Вона не стала виправдовуватися в коментарях. Замість цього вона зателефонувала своєму братові.
— Артеме, мені потрібна допомога. Не фізична, просто… приїдь на вихідні. Мені треба, щоб хтось просто був поруч, коли я буду міняти замки і двері на більш міцні.
Брат приїхав не сам, а з дружиною. Вони привезли домашніх пирогів, галасливих племінників і те саме відчуття сім’ї, якого Віка була позбавлена три роки.
— Ти все правильно зробила, сестричко, — сказав Артем, закручуючи новий замок. — Такі люди, як Олексій, живляться твоїм страхом. Як тільки ти перестаєш боятися, вони втрачають силу.
Того вечора вони сиділи на кухні, і вперше за довгий час Віка сміялася. Вона зрозуміла, що стіни — це просто цегла і бетон. Головне — хто всередині.
Минуло кілька місяців. Судові позови, якими погрожував Олексій, так і не з’явилися — виявилося, що для суду потрібні гроші на адвоката і хоч якісь докази, а не просто крики мами.
Олексій знову десь зник. Казали, поїхав на заробітки, але довго там не протримався. Клавдія Петрівна іноді ще писала гидоти в месенджерах, але Віка вже навчилася видаляти їх, не читаючи.
Одного разу, йдячи з роботи, Віка побачила на зупинці знайому постать. Це була та сама жінка з папкою, яка приходила з Олексієм. Виявилося, це була просто його знайома, якій він пообіцяв «відсоток», якщо вона допоможе натиснути на Віку.
Жінка відвернулася, побачивши Віку. Їй було соромно. І це була маленька, але перемога.
Життя в Україні навчило Вікторію одному: не треба чекати, поки буря вщухне, треба вчитися жити під дощем. Вона відремонтувала не тільки квартиру, а й свою душу.
Тепер, коли вона повертається додому, вона знає: за дверима її чекає не черговий скандал чи перегар, а тиша, аромат кави і відчуття повної безпеки.
А щодо Олексія та його матері… кажуть, вони знайшли нову «жертву». Але це вже зовсім інша історія, до якої Віка не має жодного відношення. Вона свій борг минулому виплатила повністю.
Можливо, ця історія комусь здасться занадто простою. Але в реальному житті найскладніше — це не виграти війну, а просто дозволити собі бути щасливою без дозволу оточуючих.
Віка підійшла до вікна, подивилася на вогні міста і посміхнулася. Вона знала, що завтра буде новий день. І цей день буде належати тільки їй. Без боргів, без проклять і без чужих сподівань.
А за дверима на майданчику було тихо. Нарешті тихо.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
