«Ти знаєш, Аліно, твій чоловік — просто золота людина», — казала мені мама кожного разу, коли Костя привозив нам сітки з овочами чи допомагав з ремонтом.
Я теж так думала. До того самого вівторка, поки не опинилася в пологовому будинку, де стіни пахнуть стерильністю, а правда вилазить назовні так само стрімко, як нове життя.
Я лежала в палаті номер сім. Ліжко праворуч від вікна, з якого видно старий каштан. А вона лежала ліворуч. Теж після пологів. Теж із сином.
Ми не знайомилися перші два дні. Які там знайомства, коли все тіло ниє, а ти вчишся правильно тримати цей маленький теплий згорток? Ми просто співіснували: годували, заколисували, мовчали. Кожна у своєму всесвіті.
А потім прийшов Костя.
Він зайшов у палату з букетом хризантем. Жовті. Я тисячу разів казала йому, що не люблю хризантеми, вони мені нагадують про щось сумне. Особливо жовті. Але він, мабуть, просто заскочив у перший-ліпший кіоск біля зупинки.
— Аліно, привіт. Як ви тут? — спитав він, навіть не знявши куртку, хоча медсестри за це зазвичай сварять.
Я кивнула. Сил на довгі розмови не було. Костя поставив квіти у банку з-під соку, яку я приховала на тумбочці. Незручно так поставив, вода ледь не розлилася на мої книжки.
— Син гарний, — сказав він, дивлячись на нашого малюка. — На тебе схожий. Дуже.
«На тебе він має бути схожий», — хотіла я відповісти, бо кожна жінка шукає в дитині риси коханого чоловіка. Але я промовчала. Просто дивилася на його втомлене обличчя.
І тут сусідка, та, що ліворуч, яка до цього моменту лежала спиною до нас, повільно повернулася. Мабуть, почула знайомий голос.
І Костя… Мій впевнений, завжди такий спокійний і надійний Костя, просто завмер.
Знаєте це відчуття? Коли час розтягується, як стара гумка, і ти шкірою відчуваєш: зараз щось зламається. Назавжди. Без права на ремонт.
— Оксано? — видихнув він. Його голос став тонким і чужим. — Ти… ти теж тут?
— Привіт, Костю, — тихо відповіла вона. Без крику, без істерики. Просто констатація факту.
І в цей момент у моїй голові наче хтось увімкнув яскраве світло. Весь цей довгий пазл останнього року нарешті склався. Ті раптові відрядження, коли телефон був поза зоною. Затримки на роботі «через терміновий звіт». Нова дорога сорочка, яку він нібито «купив сам на розпродажі», хоча терпіти не міг магазини.
Все стало на свої місця. Гідно сценарію поганого серіалу, але це було моє життя.
Костя стояв між нашими ліжками. Буквально посередині. По ліву руку — таємниця, по праву — офіційна реальність. І він не знав, куди повернути голову.
— Аліно, я… це… — почав він, але слова застрягли в нього в горлі.
— Я вже здогадуюсь, хто це, Костю, — сказала я. Голос був спокійним. Навіть занадто. Мабуть, це була така захисна реакція організму, щоб не збожеволіти прямо там, поруч із новонародженим сином.
Оксана взяла свого малюка на руки. Вона не дивилася ні на мене, ні на нього. Її погляд був прикутий до вікна, де вітер гойдав гілку каштана.
— Коли? — запитала я, дивлячись прямо на чоловіка.
— Що «коли»? — він зробив вигляд, що не розуміє, хоча піт уже виступив у нього на чолі.
— Коли вона народила?
— Позавчора, — відповіла Оксана замість нього.
Позавчора. Саме того дня, коли в мене почалися перші перейми. Саме того дня, коли Костя подзвонив і сказав, що на об’єкті аварія, дуже важлива нарада, і він приїде лише пізно ввечері.
Виходить, він був тут. У цьому ж самому приміщенні. Можливо, поверхом вище чи нижче. Він ходив цими коридорами, поки я рахувала хвилини між болем.
— Хлопчик? — знову запитала я, наче мені це було вкрай важливо знати.
— Так, — кивнула Оксана.
— Як назвали?
— Костянтином. На честь батька.
Звісно. Як же інакше.
А ми з ним разом вирішили назвати нашого Артемом. Костя тоді ще так переконливо казав: «Гарне ім’я, сильне. Артем Костянтинович — звучить як у справжньої людини». Тепер я розумію: він просто не хотів плутатися у двох Костиках. Дуже практично.
— Аліно, давай вийдемо в коридор, поговоримо, — Костя спробував взяти мене за лікоть.
— Навіщо? — я сіла на ліжку, ігноруючи слабкість. — Оксана і так усе знає. Про нас, про наше життя. Напевно, вона знає навіть те, що я так і не навчилася готувати твою улюблену солянку з маслинами.
Костя густо почервонів.
— Я нічого не казав їй про солянку, — пробурмотів він.
— А про що казав? Про те, як тобі «душно» вдома? Чи про те, що я тебе «не розумію»?
Він мовчав. Оксана теж. У палаті стояла така тиша, що було чути, як цокає годинник на посту у медсестер.
— Знаєш, що найдивніше? — сказала я, розглядаючи тріщини на стелі. — Ми лежимо в одній палаті. Народили майже в один час. Від одного чоловіка. А я навіть не відчуваю того гніву, про який пишуть у книжках.
— Не сердишся? — Оксана вперше подивилася на мене з подивом.
— Ні. Просто дуже втомилася. Знаєш, як буває, коли довго несеш важку сумку, а потім вона просто рветься, і все вміст розлітається по дорозі? Тобі вже не шкода тих речей, ти просто радієш, що руки нарешті вільні.
Костя сів на стілець між нашими ліжками. Опустив голову в долоні. Це була його улюблена поза, коли треба було приймати рішення, а не хотілося.
— Що тепер буде? — спитав він у підлогу.
— Не знаю, — відповіла я. — А ти як думаєш? Ти ж у нас майстер планування.
— Ти будеш допомагати обом дітям, — несподівано твердо сказала Оксана. — І неважливо, де ти будеш жити. Діти ні в чому не винні. Вони не вибирали цю ситуацію.
Я вперше за три дні уважно подивилася на свою сусідку. Вона була вродливою. Молодша за мене, може, років на п’ять. Довге темне волосся, навіть після безсонної ніч акуратно зібране в хвіст. А я з цим гніздом на голові й блідим обличчям виглядала на її фоні як тінь.
— Ти його давно знаєш? — запитала я Оксану.
— Півтора року, — відповіла вона просто. — А ти?
— П’ять років як одружені. Сім років разом. Вважала, що знаю про нього все. Навіть скільки ложок цукру він кладе в каву, коли ніхто не бачить.
Ми говорили як дві випадкові знайомі на зупинці, обговорюючи погоду чи ціни на хліб. Спокійно. Без надриву. А Костя сидів між нами, і здавалося, він стає все меншим і меншим.
— Він казав тобі, що збирається розлучатися? — запитала я далі.
Оксана кивнула.
— Казав. Кожного місяця. Мовляв, «у нас давно все формально», «ми як чужі люди», «треба просто почекати слушного моменту, щоб не травмувати».
— Значить, він продавав нам обом різні казки, — підсумувала я. — Мені — про щасливе майбутнє з дитиною, тобі — про швидке звільнення від обридлого шлюбу.
— Виходить, що так, — тихо сказала вона.
— А коли ти дізналася про вагітність?
— Близько семи місяців тому. Сказала йому одразу. Він зрадів. Казав, що це знак, що нам треба бути разом.
Саме сім місяців тому Костя приніс мені величезний букет троянд і сказав: «Аліно, ми так довго до цього йшли, тепер у нас все буде інакше». Виявляється, він просто подвоював ставки.
— І що він обіцяв? — запитала я, дивлячись на Костю.
— Що все вирішить. Що нікого не покине напризволяще.
— А про мене він що казав?
Костя нарешті підвів голову. Його очі були червоними.
— Аліно, я просто не знав, як це зупинити. Воно закрутилося, і я… я боявся вас обох втратити.
— Ти боявся не нас втратити, — перебила я його. — Ти боявся втратити свій комфорт. Бо тобі було зручно: вдома — надійний тил, там — нові емоції. А тепер комфорт закінчився.
У палату зайшла медсестра, щоб забрати дітей на процедури.
— Так, татусю, вам час виходити. Побачення закінчилося, — бадьоро сказала вона, не помічаючи наелектризованої атмосфери.
Костя підвівся. Він виглядав як побита собака.
— Мені треба… мені треба подумати. Я прийду завтра зранку, принесу все, що треба.
— Не треба, — сказали ми з Оксаною в один голос.
Він зупинився у дверях, наче наткнувся на невидиму стіну.
— Що значить «не треба»?
— Не приходь завтра, — повторила я. — Нам з Оксаною треба поговорити. Без твоїх виправдань і твого «я не хотів».
— Про що ви будете говорити?
— Про те, як ми будемо жити далі. Без твоєї брехні, — додала Оксана.
Він пішов. Хризантеми залишилися стояти в банці, повільно опускаючи свої важкі жовті голови.
Ми залишилися вдвох. Дві жінки, яких об’єднало не горе, а спільна помилка під назвою «Костя».
— Вони справді схожі, — сказала Оксана через пів години, коли нам повернули дітей. — Подивись на носики.
Я глянула на її сина. Так, копія. Такий самий горбочок, ті самі очі. Один батько, одна кров.
— Будуть знати один одного? — запитала вона.
— Не знаю. Напевно, діти не мають нести відповідальність за дурість дорослих. Життя покаже.
Ми сиділи в тиші. Годували малюків. Кожна думала про своє, але вперше за ці дні мені стало легше дихати. Правда — вона як холодна вода. Спочатку перехоплює подих, а потім приходить тверезість.
— Знаєш, — сказала я, — а ми могли б навіть потоваришувати.
— Могли б, — погодилася Оксана. — У нас тепер набагато більше спільного, ніж здається.
— Один чоловік на двох, який виявився пшиком…
— І двоє чудових хлопців, які ні в чому не винні.
Ми тихо засміялися. Це був сміх полегшення.
Наступного дня Костя не прийшов. І на третій теж. Мабуть, «думав». Або просто злякався.
Натомість прийшла його мама, Галина Михайлівна. Вона принесла величезну сумку з домашніми сирниками та бульйоном. Очі в неї були заплакані.
— Аліночко, доню… Що ж це Костя накоїв? Він вдома сидить, мовчить, на питання не відповідає. Каже тільки: «Мамо, все полетіло шкереберть».
Я кивнула на ліжко ліворуч.
— Запитайте в Оксани. Вона теж народила вам онука. Теж Костянтиновича.
Галина Михайлівна повільно повернулася. Подивилася на Оксану, потім на дитину. Вона наче закам’яніла. Сперлася на той самий стілець, де вчора сидів її син.
— Господи… — тільки й змогла вимовити вона. — Як же так?
— Отак, Галино Михайлівно, — спокійно сказала Оксана. — Ваш син вирішив, що він зможе побудувати два життя одночасно. Але світ тісний, особливо в нашому районі.
Свекруха почала тихо плакати в хустинку.
— Я ж не знала… Він казав, що на роботі завали, що гроші заробляє, аби Аліні легше було після пологів. Казав, що ви — його єдина сім’я.
— Він усім казав те, що вони хотіли чути, — зауважила я. — А тепер правда вийшла назовні.
— І що ж тепер буде? — схлипувала вона. — А як же та дача, про яку він мріяв? Як же наше спільне літо?
— Дача нікуди не поділася, — відрізала я. — А от спільні плани доведеться переглянути.
Оксана підійшла до вікна, тримаючи дитину.
— Галино Михайлівно, а ви якого онука будете більше любити? Того, що «по паспорту», чи того, що «по любові», як Костя казав?
— Дитино, що ти таке кажеш… Вони ж обоє мої, — жінка розгублено дивилася то на одне ліжко, то на інше.
— Оце єдина правильна думка за сьогодні, — сказала я. — Вони обоє ваші. І вони не мають страждати через те, що їхній батько не зміг вчасно визначитися.
Галина Михайлівна витерла сльози.
— Аліно, ти… ти зможеш його пробачити? Жити ж якось треба. Чоловік він не найгірший, гроші приносить, не п’є…
Я замислилася. Не найгірший? Людина, яка півтора року майстерно брехала в очі, цілувала перед сном і йшла до іншої, щоб повторювати те саме?
— Не знаю, Галино Михайлівно. Навряд чи можна побудувати щось на фундаменті, який повністю прогнив. Я не хочу кожного разу, коли він затримується на десять хвилин, думати: де він і з ким.
— А я точно не пробачу, — подала голос Оксана. — Навіщо? Щоб чекати наступного «відрядження»? Він уже показав своє обличчя.
Свекруха зітхнула:
— Чоловіки завжди думають, що ми нічого не дізнаємося. Що ми будемо терпіти заради дітей.
— Більше не будемо, — твердо сказала я.
У цей момент у двері знову постукали. Костя. Він увійшов ще більш невпевнено, ніж минулого разу. Побачив маму і зовсім знітився.
— Мамо, ти вже тут…
— А де мені бути? Маю ж я подивитися на твої «успіхи», — гірко сказала вона.
Костя підійшов до мого ліжка. Хотів сісти, але я жестом показала, щоб він стояв.
— Аліно, я все обдумав. Я вирішив. Я залишаюся з тобою. Ми сім’я, у нас все буде добре. Я обіцяю, що більше ніколи…
У палаті запала мертва тиша. Навіть малюки перестали ворушитися.
— А ти мене спитав? — тихо запитала я.
— Що спитав?
— Чи я хочу, щоб ти залишався. Після того, як ти обіцяв те саме Оксані. Після того, як ти жив на дві хати.
Костя розгубився. Мабуть, він був впевнений, що його вибір — це велика милість для мене.
— Ну… ми ж рідні люди. Дитина має рости в повній сім’ї.
— Дитина має рости в чесній сім’ї, Костю. А яка у нас тепер сім’я? Збудована на тому, що ти просто вибрав «більш зручний варіант»?
— А як же я? — спитала Оксана. — Ти мені вчора казав, що я твоя доля.
Костя почав нервово ходити по палаті.
— Дівчата, ну зрозумійте! Я заплутався! Я люблю вас обох по-своєму!
— Ой, не сміши, — я вперше відчула щось схоже на зневагу. — Ти любиш тільки себе. Своє право мати все і зразу. Але так не буває.
Галина Михайлівна встала зі стільця.
— Костю, пішли звідси. Мені соромно перед цими дівчатами. Ти не чоловік, ти просто велика дитина, яка зламала чужі іграшки.
— Мамо, ти на чиєму боці? — вигукнув він.
— Я на боці здорового глузду. Ходімо!
Вони пішли. Костя ще щось намагався викрикнути у дверях про «шанс» і «помилку», але двері зачинилися.
Ми з Оксаною залишилися самі.
— Що тепер? — запитала вона, вкладаючи сина.
— Тепер будемо вчитися жити за новими правилами.
— Разом?
— Чому б ні? Принаймні, ми тепер знаємо одна про одну всю правду. А це вже більше, ніж знав про нас Костя.
Я підійшла до вікна. Надворі почався дощ. Тихий, спокійний, він змивав пил з листя каштана.
— Знаєш, — сказала я, — а мені раптом стало так легко. Наче я скинула з плечей важку мокру ковдру.
— Мені теж, — відгукнулася Оксана. — Страшно трохи за майбутнє, але вже не душно.
Ми виростимо цих хлопців. І ми навчимо їх головному: бути чесними. Навіть коли це важко. Навіть коли хочеться втекти. Щоб вони ніколи не змусили жінку відчути те, що відчули ми в цій палаті номер сім.
Дощ за вікном посилювався, а в палаті було тепло. Бо правда завжди гріє сильніше за будь-яку, навіть найбільш «солодку» брехню.
А Костя… Костя нехай тепер сам розбирається зі своїми «відрядженнями». Його час у нашому житті закінчився. І це, мабуть, був найкращий подарунок, який він міг нам зробити на народження синів.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
