Петро ще з юності звик покладатися лише на себе. Батьків він втратив рано: спершу тата, а за кілька років і маму. Хату успадкували вони з сестрою Марією — удвох. Марія швидко вийшла заміж, а Петро не перечив, навпаки, радів за сестру.

— Петре, — казала Марія, — давай уже якось ділитись. Хата невелика, нам із Грицем теж треба десь жити.

— Забирай собі, — відповів тоді він, не задумуючись. — Я чоловік, я ще збудую собі. А поки що, якщо ви не проти, поживу у вас, доки на ноги стану.

Вона кивнула. І справді, спершу жилося добре. Петро допомагав по господарству, ремонтував, носив дрова, ходив у поле. Сестра й зять були вдячні. Але все змінилося, коли зять відчув, що господар у хаті не він один.

— Маріє, твій брат якось довго у нас живе, — буркнув Гриць одного вечора. — Уже пора б і про себе подумати.

І хоч Марія спершу відмахувалася, з часом стала холоднішою до брата. Петро зрозумів натяк. Тихо зібрав речі, попрощався і поїхав на заробітки — спочатку у Польщу, потім в Чехію.

Минали роки. Петро працював, не шкодував себе: ремонтував, будував, копав. Гроші не спускав — відкладав на дім, бо розумів, що має сподіватися лише сам на себе.

І от одного літа, коли йому вже було під сорок, він повернувся. Купив хату на околиці села, відремонтував: дах перекрив, вікна нові вставив, добудував трохи, а що красиво було, ще й сад посадив. Люди дивились — мовляв, бач, із нічого собі все зробив.

— Та ти тепер і не бідний, і не старий, — жартували сусіди. — Час би вже й женитися!

Марія теж не забарилася з порадами.

— Знаєш, у мене є подруга, Галина. Гарна, розумна жінка, розлучилася з чоловіком, двоє діток має. Ти б з нею щасливо жив. Вона тебе оцінить.

— Дякую, Маріє, — спокійно відповів Петро, — але я сам собі знайду жінку.

— Та що ти, Петре! — розсердилася сестра. — У твої роки ще вибирати? Галина — добра, перевірена, а ти якийсь, бач, гордий!

Петро лиш знизав плечима. Він не був гордий, просто знав, чого хоче.

Одного разу поїхав на базар у сусіднє село. І там побачив її — Ганну.

Дівчина продавала мед. Усміхнена, з ясними очима, у старенькому, але чистому одязі. Розговорилися. Виявилось, вона сирота, живе сама, трохи молодша від нього — на дванадцять років. Працює на пасіці у дядька.

Петро повертався додому з думкою тільки про неї. Згодом знову приїхав на базар. Потім — ще. І так їхні зустрічі стали звичними.

— Ви, пане Петре, добрий чоловік, але ж я не з ваших, — сором’язливо казала Ганна. — Що люди скажуть?

— А мені байдуже, що скажуть, — усміхався він. — Я своє життя хочу з тобою будувати, не з людьми.

Коли Петро сказав сестрі, що сватається до Ганни, Марія його вибір не одобрила:

— Ти що, здурів?! Сирота, без копійки, молодша від тебе! Навіщо вона тобі? Люди ж сміятимуться!

— Та хай сміються, — спокійно відповів брат. — Я не для людей женюся.

— Якщо мене не послухаєш, то не чекай, що я прийду на весілля! — кинула Марія і грюкнула дверима.

Петро мовчки зітхнув. Було боляче, що єдина рідна йому людина його не підтримує, але він не змінив рішення.

Весілля було скромне, але щире. Без гучних музик, без пишних гостей. Прийшли лише кілька близьких друзів та сусіди. Ганна сяяла — така щаслива, що навіть не зважала, що в залі стоїть лише кілька столів і саморобна арка з квітів.

— Петре, ти мій дім, — прошепотіла вона, коли ставали під вінець. — А все решта — то вже неважливо.

Минуло кілька років. У Петра й Ганни народилася донечка. Маленька, кучерява, з очима, як у батька. В хаті завжди пахло пирогами, медом і щастям.

Якось Марія таки прийшла — спочатку тихо, ніби ненароком. Стояла біля воріт, вагаючись. Петро побачив її й одразу покликав:

— Іди, сестро, заходь. У нас чай гарячий, пироги свіжі.

Марія сіла за стіл, а Ганна поставила перед нею чашку. Мовчки, без жодного докору. І тоді Марія опустила очі:

— Пробач мені, брате. Я, може, з гордості так казала. Думала, що знаю краще.

— Та нема за що, — усміхнувся Петро. — Головне, що ти прийшла.

Вона дивилася на нього, на Ганну, на донечку, яка крутилася біля ніг, і розуміла: щастя — воно не в тому, з ким тобі радять бути. А в тому, хто дивиться на тебе з любов’ю і до кого душа лине.

Тепер, коли Петро виходить на подвір’я і бачить, як Ганна поливає квіти, а донька біжить до нього з криком «татку!», він знає — він усе зробив правильно.

Бо доля — не те, що тобі нав’язують.

Доля — це той шлях, який ти вибираєш серцем. 

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.