— Мельник, до вас відвідувач! — голосно, навіть із зайвою урочистістю, оголосила пані Валентина, вахтерка міської адміністрації, просунувши голову у двері кабінету.
Олеся Мельник, старший спеціаліст відділу соціальних програм, відірвалася від аркуша, на якому ретельно виводила звітні дані, і здивовано підняла погляд на настінний годинник. Була лише друга година дня — розпал робочого тижня, коли зазвичай ніхто не заходив без попереднього запису, окрім хіба що кур’єрів або, не дай Боже, якоїсь термінової перевірки. Вона машинально поправила русяве волосся, зібране у скромний пучок, і, відчуваючи легке нерозуміння, попрямувала до приймальні.
Там, поруч із Валентиною, стояв чоловік років п’ятдесяти, одягнений у бездоганний темно-синій костюм, із затиснутим у руках шкіряним портфелем. Від нього віяло солідністю та діловою незворушністю.
— Олеся Миколаївна? — діловито, але з помітною повагою поцікавився незнайомець, простягаючи руку для рукостискання. — Павло Дмитрович Крилов, приватний нотаріус. Маю для вас вкрай важливу інформацію, що стосується спадкової справи.
Олеся повільно стиснула його долоню. Слово “спадщина” огорнуло її свідомість густим, незрозумілим туманом. Вона спантеличено кліпнула.
— Спадкова справа? Ви, мабуть, помилилися адресою… — почала вона, але нотаріус не дозволив їй закінчити.
— Аж ніяк, Олесю Миколаївно. Мова йде про спадок від вашого батька, Миколи Коваля.
Цього разу Олеся не просто кліпнула — вона застигла, немов кам’яна статуя, прямо посеред приймальні. Батько? Микола Коваль? Той самий чоловік, що п’ятнадцять років тому просто зник із її життя, залишивши тоді ще маленьку дівчинку та її матір наодинці з труднощами? Той самий, від якого вона не отримувала жодної звістки, жодного дзвінка, жодної спроби контакту?
Павло Дмитрович, схоже, звик до подібної реакції. Він дістав із портфеля щільний, великий конверт і простягнув його Олесі.
— Микола Іванович Коваль, ваш батько, залишив вам трикімнатну квартиру в Києві, на Вулиці Каштановій, 17. Це його заповіт. Усе оформлено належним чином. Ось пакет документів та ключі. Вам необхідно буде звернутися до моєї контори для офіційного переоформлення права власності.
Олеся відчула, як її щоки заливає гаряча хвиля, а серце забилося з шаленою швидкістю. Трикімнатна квартира. У Києві. Це звучало як сюжет дешевого серіалу, але нотаріус перед нею був надто реальним і надто серйозним.
— Це… це неможливо, — ледве чутно прошепотіла вона, стискаючи холодний конверт у руці. — Ми не спілкувалися багато років. Чому він… чому він зробив це?
Нотаріус Крилов стримано похитав головою, його обличчя залишалося непроникним.
— Заповіт не залишає місця для сумнівів. Ви є єдиною спадкоємицею. І ось ще дещо, — він простягнув їй менший, особистий конверт. — Це його останній лист для вас. Рекомендую прочитати його на самоті.
Решту дня Олеся провела у стані глибокої прострації. Папір, на якому лежав звіт, здавався чужим, а цифри розпливалися перед очима. Лист від батька лежав у сумочці. Вона не наважувалася його відкрити. Там могла бути відповідь на п’ятнадцять років болю, сумнівів і гіркоти, і Олеся не була впевнена, що готова прийняти цю відповідь прямо зараз.
Трикімнатна квартира. Це було щось неймовірне. Вона пам’ятала, як після того, як батько пішов, вони з мамою тулилися в крихітній, прохідній кімнаті на Лівому березі. Вічна нестача грошей, мамина робота продавчинею у невеликому магазині, постійне відчуття сорому за бідність. Потім мати знайшла собі іншого чоловіка і поїхала з ним, залишивши Олесю. А вона, закінчивши університет, досить швидко вискочила заміж за Андрія Мельника.
І ось, зараз, вони мешкали у двокімнатній орендованій квартирі, яку, по суті, оплачувала свекруха Олесі. Лариса Ігорівна, начальниця відділу кадрів великого комунального підприємства, не втрачала жодної нагоди, щоб нагадати Олесі про її «залежний» статус: «Не забувай, дитино, ти живеш на нашій території, а ми, Мельники, не звикли до неробства». Це пригнічувало більше, ніж скрутне матеріальне становище. Олеся відчувала себе гостею, яку терплять, незважаючи на її внесок у сімейний бюджет та бездоганне ведення господарства.
Повернувшись увечері додому, Олеся глибоко вдихнула перед тим, як відчинити двері. Вона очікувала, що звістка про спадщину викличе бурхливу реакцію, але навіть уявити не могла, яку саме.
Андрій та Лариса Ігорівна сиділи на кухні. Свекруха, як завжди, педантично розкладала готові страви по контейнерах на завтра, а Андрій, менеджер середньої ланки, скролив стрічку новин у своєму дорогому смартфоні.
— Я вдома, — тихо промовила Олеся, поставивши сумку біля вхідних дверей.
— Ти сьогодні пізно, — пробурмотів Андрій, не відриваючись від екрана. — Ми з мамою вже повечеряли.
Олеся зібралася з духом. Час для зволікань минув.
— У мене є новина. Дуже несподівана.
Андрій нарешті відірвався. Лариса Ігорівна, яка ненавиділа будь-яку несподіванку, завмерла з лопаткою в руці, очікуючи на неминуче.
— Я отримала спадок. Від батька.
— Від якого батька? — Лариса Ігорівна миттєво насторожилася, її тон став підозрілим і різким. Усі знали, що тема батька для Олесі — болюча рана.
— Від мого рідного, Миколи Коваля. Він… він залишив мені трикімнатну квартиру. На Вулиці Каштановій.
Андрій повільно поклав телефон. Його обличчя змінилося. Звична байдужість поступилася місцем гострому, непідробному інтересу.
— Троячка на Каштановій? У центрі? Ти серйозно? — Він присвиснув, його очі заблищали. — Це ж скільки вона може коштувати? Мільйонів три, не менше?
— Я не знаю, я її ще не бачила, — розгублено відповіла Олеся. — Мені тільки сьогодні нотаріус сказав…
— Це фантастика! Це просто неймовірно! — вигукнув Андрій, раптом підскочивши до дружини і стиснувши її в міцних, майже власних обіймах. — Олесю, тобі нарешті пощастило! Ти — наш порятунок!
Лариса Ігорівна також ожила. Її обличчя випромінювало не радість за невістку, а чистий, прагматичний розрахунок.
— Треба негайно з’ясувати її стан. Якщо там хоча б мінімальний ремонт, можна дуже вигідно продати. Ринок зараз на підйомі, — проголосила вона, ніби давала вказівки підлеглим.
Олеся відчула, як її ейфорія раптово зникає, замінюючись крижаною тривогою. Вона відсторонилася від Андрія.
— Продати? Але я думала, ми могли б туди переїхати. Це ж наше власне житло!
Андрій подивився на неї, як на розумово відсталу.
— Навіщо? У нас тут і так непогано, з мамою. А гроші від продажу… Ох, Олесю, гроші — це наш шанс!
— Наш шанс? — ледь чутно перепитала вона.
Через кілька хвилин, після того, як вони пересіли до вітальні, Андрій заговорив, його тон став більш вимогливим і драматичним.
— Послухай, твоя спадщина — це буквально останній шанс для мами. У неї величезні проблеми з кредитами. Після того, як довелося лікувати тітку Світлану… це були шалені суми, і тепер вона має борг — майже мільйон гривень.
Олеся недовірливо подивилася на Ларису Ігорівну. Мільйон! Про які борги йдеться? Свекруха ніколи, жодного разу не згадувала про фінансові труднощі, навпаки, завжди полюбляла хизуватися своїм достатком і заощадженнями.
Лариса Ігорівна тяжко зітхнула, прикривши рукою очі. Її гра була бездоганна.
— Так, люба моя, — промовила вона тремтячим голосом. — Я не хотіла тебе засмучувати, але це правда. Довелося позичати у нечесних людей, щоб оплатити лікування сестри. Це просто петля на шиї.
— І не забувай про мій кредит за машину, — додав Андрій, ніби це був не його особистий борг, а спільна сімейна трагедія. — Отже, твоя квартира — це не просто гроші. Це порятунок для нашої родини! Ти ж не хочеш, щоб ми залишилися без копійки, щоб маму переслідували колектори?
Олеся відчула, як у її душі зростає гірка образа. Вона тільки-но дізналася про найважливішу річ у своєму житті, про свій єдиний шанс на справжній дім, а її чоловік і свекруха вже розподілили ці гроші, навіть не порадившись із нею.
— Я спочатку поїду, подивлюся цю квартиру, — обережно, але твердо запропонувала вона. — А вже потім ми вирішуватимемо.
— Звичайно, йди! — квапливо погодився Андрій. — Завтра ж! І дізнайся одразу, скільки вона коштує на ринку. Максимальну ціну!
Цієї ночі сон не йшов до Олесі. Вона лежала і згадувала батька — того, кого майже не пам’ятала. Чому він залишив їй усе? І чому ця спадщина стала такою бажаною для її чоловіка, який раніше ніколи не цікавився її минулим?
Наступного дня Олеся взяла відгул. Об одинадцятій ранку вона стояла біля ошатного, цегляного будинку на Вулиці Каштановій. Вдихнула, вставила ключ у замкову щілину і відчинила двері.
Квартира виявилася не просто просторою. Вона була світлою, затишною і доглянутою . Усюди був свіжий, якісний ремонт, виконаний у теплих, нейтральних тонах. Великі вікна виходили на тихий, зелений двір із сучасним дитячим майданчиком. У вітальні стояли зручні, стильні меблі, на стінах висіли картини, які створювали атмосферу спокою та смаку. Нова техніка на кухні, ідеальна сантехніка у ванній кімнаті. Це був не просто дах над головою. Це був дім — справжній, вимріяний, сповнений світла та надії.
Олеся ходила з кімнати до кімнати, не вірячи власним очам. Невже це все тепер належить їй? Вона могла б тут жити. Сама, зі своїм правом на приватність і простір.
У невеликому кабінеті батька вона знайшла кілька коробок із документами. А в одній із них, окремо, лежав скарб, від якого перехопило подих: пачки листівок, адресованих їй. З днем народження. З Новим роком. Просто так, із теплими словами. Десятки листівок, які батько писав їй усі ці п’ятнадцять років. Чому вона ніколи їх не отримувала?
Тут, у тиші його кабінету, Олеся нарешті зважилася розкрити конверт, переданий нотаріусом.
«Дорога моя, люба Олесю!
Якщо ти читаєш ці рядки, значить, мене більше немає поруч. Прости мене, благаю, за роки мовчання. Я знаю, що пішов тоді, і це було моєю найбільшою помилкою. Але я ніколи, ніколи не переставав думати про тебе. Я намагався багато разів зв’язатися з тобою, писав, надсилав щось через знайомих… але так і не зміг достукатися. Мені сказали, що ти не хочеш мене бачити.
Ця квартира — єдине, що я можу тобі дати зараз. Не продавай її, доню. Нехай вона стане твоїм безпечним притулком. Початком твого нового, незалежного життя. Я завжди любив тебе і жив думками про тебе. Ти заслуговуєш на щастя і на свій власний куточок у цьому світі.
Твій тато, Микола»
Сльози котилися щоками, падаючи на папір. Вона озирнулася навкруги. Це не просто квартира. Це доказ любові, який прорвався крізь роки мовчання. Невже вона справді має продати це заради якихось чужих, незрозумілих боргів?
Повернувшись увечері додому, Олеся знову відчула недобре передчуття. На кухні, крім Андрія і Лариси Ігорівни, сиділи ще двоє: сестра Андрія, Світлана Петрівна, і її дорослий син, Артем.
— А ось і наша спадкоємиця-красуня! — радісно вигукнув Андрій, намагаючись бути надмірно привітним. — Ну, розповідай! Як там наш золотий актив?
— Дуже гарна квартира, — стримано відповіла Олеся. — Простора, світла, з ремонтом. Мені там дуже сподобалося.
— Чудово! — заплескала в долоні Лариса Ігорівна. — Значить, її ціна буде максимальною.
— Я ще не вирішила, що робитиму з нею, — твердо сказала Олеся, її голос звучав упевненіше, ніж вона очікувала.
У кімнаті запала важка, гнітюча тиша.
— Олесю, не будь такою егоїсткою, — нарешті насупився Андрій, його голос набув сталевих ноток. — Ми ж домовилися. Гроші від продажу покриють мамині борги та мій кредит. Ти що, про сім’ю не думаєш?
— Так, сестричко, — втрутилася Світлана Петрівна, невідомо звідки взявши це право називати Олесю сестрою. — Ти ніколи не мала власного житла. І раптом стала такою принциповою.
— А я зможу взяти невелику суму на навчання? — пронизливо вклинився Артем, племінник. — Мені не вистачає на другу вищу освіту, а я ж єдиний у родині, хто прагне інтелектуального розвитку!
Олеся повільно обвела їх поглядом. Вони сиділи навколо, немов хижаки, що ділять здобич.
— Чому ви розподіляєте гроші від продажу квартири, яка належить мені? Я ще не сказала, що збираюся її продавати.
— Ти забула, хто тебе прихистив? — Лариса Ігорівна перейшла в рішучий наступ. — Коли твоя мати кинула тебе, ми тебе прийняли! Ти живеш тут, як у Христа за пазухою, і тепер маєш намір обкрасти свою нову родину заради якихось примх?
— Ларисо Ігорівно, я вдячна вам за те, що ви мене прийняли. Але ця квартира — це єдине, що залишив мені батько як викуп за п’ятнадцять років розлуки. Я хочу спочатку все обміркувати. А ви не маєте права на мене тиснути.
— Яка невдячність! Яка зарозумілість! — Світлана Петрівна сплеснула руками. — Андрію, як ти можеш це терпіти?
Олеся встала. Її голова трималася прямо.
— Вибачте, але мені потрібно відпочити. Завтра рано на роботу. На цьому наша розмова закінчена.
У спальні вона знову перечитала лист батька: «Нехай вона стане початком твого нового життя». Олеся відчула, що її нове життя вже почалося. Воно почалося в ту мить, коли вона сказала: «Ви не маєте права на мене тиснути».
Наступного дня на роботі її викликала начальниця, Аліна Петрівна.
— Олесю, у нас, на жаль, буде реорганізація відділу, — повідомила вона із занепокоєнням. — Твоя посада, можливо, потрапить під скорочення. Нічого конкретного поки що не можу сказати, але готуйся.
Цього ще не вистачало. Олеся, яка і так відчувала себе на пороховій бочці, тепер могла втратити ще й роботу.
Увечері вона зателефонувала своїй найкращій подрузі, Наталці, і розповіла про весь цей сюрреалістичний тиск.
— Будь дуже обережна, — порадила Наталка. — Ця квартира — твій бронежилет, твій шанс на незалежність. Не поспішай із рішеннями.
— Але Андрій каже, що його мама в боргах… Це ж жахливо.
— Які борги? — перебила Наталка, і в її голосі зазвучали нотки здорового глузду. — У твоєї свекрухи? Та вона ж нещодавно цілий місяць відпочивала у спа-санаторії під Одесою! І нову норкову шубу купила. А її сестра Світлана, наскільки мені відомо, давно одужала і навіть вийшла на роботу. Мені про це Марина з нашого супермаркету розповідала, вони зі свекрухою в одній групі скандинавської ходьби займаються.
Олеся відчула, як її обличчя наливається кров’ю. Санаторій. Шуба. Ходьба. Жодної згадки про фінансові проблеми. Звідки тоді взялися величезні борги, що вимагають негайного продажу її квартири?
Олеся вирішила заїхати до колишньої сусідки батька, Галини Василівни, яка мешкала у сусідньому під’їзді. Вона сподівалася дізнатися хоча б щось про останні роки життя Миколи Коваля. Літня жінка зустріла її так, наче чекала цього візиту все життя.
— Олесечка! Нарешті! — вигукнула Галина Василівна, обійнявши її з материнською теплотою. — Я так сподівалася, що ти прийдеш. Микола стільки про тебе розповідав, донечко!
— Ви спілкувалися з ним? — Олеся ледь стримувала сльози.
— Звісно, люба. Ми були добрими, дружніми сусідами. Він так часто про тебе говорив, показував твої шкільні фотографії, твої грамоти.
— Але звідки… звідки він їх брав?
— Він стежив за твоїм життям, — сумно посміхнулася Галина Василівна. — Знав, де ти вчишся, де працюєш. Навіть знав про твоє заміжжя. Він завжди був поруч, просто здалеку.
Олеся, приголомшена, опустилася на стілець.
— Але чому він не зв’язався зі мною прямо? Чому я ніколи не отримувала його листів?
Галина Василівна зітхнула і спохмурніла.
— Він намагався, дитино. Багато разів. Надсилав листи, листівки, навіть подарунки на свята. Але найголовніше… Два роки тому до нього приходив твій чоловік.
— Мій чоловік? — Олеся відчула, як земля йде з-під ніг. — Андрій?
— Так, такий високий, презентабельний. Вони довго розмовляли. За зачиненими дверима, і, як мені здалося, на підвищених тонах. Після цього Микола Іванович був дуже засмучений. Сказав лише, що ти, мабуть, не хочеш його бачити. Що йому довелося заплатити за свій спокій.
Думки Олесі неслись галопом. Андрій знав про батька. Він зустрічався з ним. Він приховав це від неї. Але чому?
Повернувшись до батькової квартири, Олеся стала уважніше вивчати знайдені документи. В одній із папок, загорнутій у стару газету, вона виявила банківську виписку трирічної давності. Це був переказ великої суми — двох мільйонів гривень — на ім’я Анатолія Мельника.
Все стало на свої місця, але картина була потворною. Андрій знав її батька, шантажував його, брав гроші і приховував від неї правду, створюючи міф про байдужого батька.
Олеся просиділа у квартирі до пізнього вечора, намагаючись зібрати свою розбиту свідомість по частинах. Вона повернулася до знімної квартири з новим, жорстким, незламним рішенням.
Удома на неї чекав спланований «сюрприз» — Андрій і Лариса Ігорівна сиділи за столом із двома незнайомцями.
— А ось і господиня квартири! — задоволено посміхнувся Андрій, підіймаючись назустріч. — Олесю, познайомся: це Ігор Віталійович та Анжела Марківна. Це наші покупці. Вони готові внести аванс уже завтра і дають дуже хорошу ціну!
Олеся відчула, як її нутрощі стискаються від люті.
— Що?! — її голос був напрочуд спокійним, але крижаним. — Ви вже знайшли покупців, навіть не обговоривши це зі мною?
— Час не чекає, — розвів руками Андрій. — Борги ростуть, відсотки набігають. Ми повинні діяти швидко.
— Ми готові внести завдаток сьогодні ж, — втрутився чоловік, Ігор Віталійович, витягуючи чекову книжку.
— Вибачте, — сказала Олеся, звертаючись до незнайомців, її погляд був твердим, як камінь. — Квартира не продається.
Гості розгублено перезирнулись. Свекруха спалахнула:
— Як це «не продається»? Андрій нам уже все обіцяв! Ми ж домовились!
— Андрій не має права розпоряджатися моєю власністю, — відрізала Олеся. — Дякую за ваш інтерес, але квартира знята з продажу.
Щойно покупці, спантеличені і роздратовані, пішли, вибухнув скандал.
— Ти з глузду з’їхала?! — кричав Андрій, його обличчя стало червоним. — Ти уявляєш, який шанс ти втратила? Вони давали максимальну ціну!
— Мені не потрібні ці гроші. Мені потрібен мій дім, — спокійно відповіла Олеся. — І я хочу знати, чому ти приховав від мене, що зустрічався з моїм батьком два роки тому? І на що ти витратив ті два мільйони гривень, які він переказав тобі три роки тому?
Андрій зблід, як полотно.
— Ти… ти копирсалася в моїх речах?
— Я знайшла документи у квартирі батька. То ти знав про нього весь цей час? Чому мені не сказав?
— Я… я хотів тебе захистити! — знайшовся Андрій, але його голос тремтів. — Він кинув тебе в дитинстві, а потім з’явився з грошима, думав відкупитися. Я не хотів, щоб ти знову страждала.
— Не бреши мені більше, — Олеся повільно похитала головою. — Галина Василівна розповіла, що батько намагався багато разів зв’язатися зі мною. І про те, що ти щось вимагав від нього. Що саме, Андрію?
Свекруха спробувала втрутитися:
— Олесю, ти зовсім заплуталася. Яка Галина Василівна? Це все наклеп! Ми лише хотіли для тебе кращого!
— Я їду в квартиру батька, — рішуче заявила Олеся, збираючи свої речі у невелику дорожню сумку. — Мені треба все обміркувати.
— Ти нікуди не поїдеш! — Андрій схопив її за руку. — Ти моя дружина і робитимеш те, що я скажу!
Олеся спокійно, але сильно вивільнила руку. Її погляд був сповнений такої рішучості, якої Андрій раніше ніколи не бачив.
— Ні, Андрію. Я більше не робитиму те, що ти кажеш.
У квартирі батька Олеся нарешті відчула себе у безпеці. Тут, у затишній тиші, вона могла спокійно думати.
Вранці їй зателефонувала Наталка:
— Олесю, я дещо дізналася. Пам’ятаєш Ігоря, твого знайомого, з фірми Андрія? Він учора ввечері проговорився нашій Марині, що вони з твоїм чоловіком планують відкрити спільний бізнес. Якусь логістичну компанію. І що в Андрія «скоро з’являться стартові гроші від продажу квартири».
Олеся гірко посміхнулася. Андрій навіть не збирався гасити міфічні борги матері, він просто використовував її спадщину як бізнес-капітал.
— Що ти вирішила робити? — запитала Наталка.
— Не знаю поки що. Але точно не продавати. Це єдине, що маю. І це не просто квартира. Це моя незалежність.
Після розмови Олеся вирушила до нотаріальної контори до Павла Дмитровича, щоб завершити оформлення.
— Олесю Миколаївно, радий бачити вас у доброму гуморі, — привітав її нотаріус. — Документи майже готові. Але є ще дещо, про що я хотів поговорити з вами наодинці.
Він дістав із сейфа ще один, дуже тонкий конверт.
— Ваш батько був людиною передбачливою. Він залишив це на випадок, якщо, цитую, «виникнуть проблеми з чоловіком».
Усередині був лист і невеликий диктофон. Олеся натиснула на кнопку відтворення. Зазвучав голос Андрія — нахабний, зверхній і холодний:
«Слухай мене уважно, старий. Мені байдуже, що ти її батько. Олеська про тебе не згадує, і не треба їй. Хочеш спілкуватися? Плати, і я не скажу їй, що ти насправді покинув її та матір заради іншої жінки. Не заплатиш — вона ніколи не дізнається, що ти намагався з нею зв’язатися. І це моє останнє слово. Якщо з’явишся знову, ціна зросте вдвічі».
Олеся вимкнула запис. Її руки тремтіли не від страху, а від праведного гніву. Це не просто зрада. Це злочин.
— Ваш батько тоді заплатив, — тихо сказав нотаріус, співчутливо дивлячись на неї. — Але згодом ваш чоловік знову прийшов. Хотів ще. Микола Іванович відмовив і одразу вирішив оформити заповіт. Він дуже боявся, що ваш чоловік спробує вам завадити. Він хотів, щоб ви отримали хоча б квартиру.
Олеся була приголомшена. Вона думала, що батько просто забув, а він до останнього подиху боровся за неї, захищав її від людини, якій вона довірила своє життя.
Повернувшись до квартири, вона відкрила двері, коли в них подзвонили. На порозі стояв Андрій.
— Олесю, нам треба поговорити, — почав він незвично м’яким, майже благаючим голосом. — Я все обдумав. Якщо ти хочеш цю квартиру, ми можемо переїхати сюди. Утрьох із мамою. Я навіть можу оформити її на тебе…
Олеся дивилася на нього, як на порожнє місце.
— Ні, Андрію. Жодних «утрьох із мамою». Я подаю на розлучення.
— Що? Ти збожеволіла?! Через якусь нещасну квартиру?
— Не через квартиру. Через брехню. Ти шантажував мого батька. Ти брав у нього гроші. Ти приховував від мене його листи та листівки. Ти позбавив мене можливості побачитися з ним перед його смертю!
Андрій пополотнів. У його очах читався страх.
— Звідки ти…
— У мене є запис вашої розмови, Андрію. І я знаю про гроші. І про те, як ти планував витратити їх на продаж квартири на свій бізнес із Ігорем, а не на міфічні борги твоєї матері.
Андрій спробував взяти себе в руки:
— Олесю, ти все неправильно зрозуміла! Я робив це для нас! Твій батько був винен тобі за всі ці роки! Я просто хотів, щоб він заплатив! Це була компенсація!
— Іди, — тихо, але владно сказала Олеся. — Просто йди. І передай Ларисі Ігорівні, що я сюди переїжджаю. Речі заберу у вихідні. Я більше не хочу тебе бачити.
Андрій ще спробував протестувати, але, побачивши її незворушний вираз, розвернувся і пішов.
Залишившись сама, Олеся відчула хвилю тепла, що розлилася по всьому тілу. Вона прийняла рішення, і тепер усе було просто і зрозуміло.
Минуло три тижні. Олеся повністю переїхала і облаштовувалася на Каштановій. В адміністрації її посада таки потрапила під скорочення, але вона не засмутилася. Тепер, коли не потрібно було платити за оренду і не було необхідності слухати повчання свекрухи, вона могла собі дозволити меншу зарплату.
Андрій кілька разів дзвонив, то погрожуючи розділом майна, то пропонуючи романтичне примирення, але Олеся була непохитна. Заява на розлучення була подана, і процес уже йшов.
Одного вечора, повертаючись додому, вона побачила біля під’їзду Ларису Ігорівну, яка виглядала на диво приниженою.
— Нам треба поговорити, — без привітання сказала свекруха.
— Проходьте, — зітхнула Олеся, відчиняючи двері своєї квартири.
Свекруха прискіпливо озирнулася:
— Непогано ти тут влаштувалася. А ми з Андрієм страждаємо. Він зовсім вийшов з себе, схуд, на роботі проблеми. Усе через твою гордість!
— Мені шкода, — відповіла Олеся, не відчуваючи жодного співчуття. — Але я не повернуся.
— Горда стала, — хмикнула свекруха. — А коли ми тебе взяли під крило, ти була такою тихою, вдячною дівчинкою.
— Я вдячна вам за все, що було хорошого, — спокійно сказала Олеся, пропонуючи їй сісти. — Але ваш син мене зрадив. Він шантажував мого батька, використовував мене і мою ситуацію, брав гроші. А ви його покривали і планували за моєю спиною продаж мого житла.
— Дурниці! — махнула рукою свекруха. — Він би ніколи такого не зробив! Це просто вигадки.
— У мене є докази, — Олеся похитала головою. — Запис розмови. Банківська виписка. І я знаю, що ніяких боргів у вас немає.
Лариса Ігорівна на секунду замовкла, а потім змінила тактику на останній, відчайдушний штурм.
— Добре, припустимо! Але ж він робив це з найкращих намірів! Він захищав тебе від людини, яка кинула тебе в дитинстві! І ці гроші… вони пішли в сім’ю, на наші спільні потреби!
— Правда? — Олеся посміхнулася, і ця посмішка була сповнена гіркої іронії. — А не на нову машину Андрія? І не на ваш відпочинок у санаторії? І не на шубу, яку ви купили торік? Ви просто хотіли отримати мою квартиру, щоб профінансувати бізнес сина.
Свекруха звузила очі:
— Ти — невдячна! Після всього, що ми для тебе зробили!
— А що ви для мене зробили? — тихо запитала Олеся. — Дорікали кожним шматком? Нагадували, що я живу на вашій території? Приховували листи від мого батька? Чи, може, навчали вашого сина, як шантажувати людину, яка його годувала, щоб отримати ще більше грошей?
Лариса Ігорівна підвелася.
— Андрій мав рацію. З тобою марно розмовляти. Ти все вирішила.
— Так, — кивнула Олеся. — Я все вирішила. І я вільна.
Коли двері за свекрухою зачинилися, Олеся відчула неймовірне, фізичне полегшення. Вона нарешті проговорила все, що накопичувалося роками.
Через кілька хвилин задзвонив телефон. Це була Наталка.
— Олесю, як справи? Ти впоралася з усім?
— Так, цілком, — усміхнулася Олеся. — Щойно проводила свекруху. Приходила миритись.
— І що?
— Ніяк. Ми не помирились. І не помиримось.
— І правильно! — схвалила подруга. — Слухай, у мене чудова новина. У нашому супермаркеті звільняється місце заступника керуючого. Зарплата дуже пристойна. Ти, зі своїм аналітичним складом розуму, ідеально підійдеш! Чи не хочеш спробувати?
— А що, це думка, — задумалася Олеся. — Я подумаю. Дякую, Наталко. Це дуже цінна пропозиція.
Після розмови Олеся вийшла на балкон. Вечірнє місто розстелялося перед нею, теплий весняний вітер приносив аромат квітучих каштанів. Вона подумала про шлях, який пройшла за цей місяць — від розгубленої, залежної жінки, яка тулилася на чужій території, до людини, яка може сама приймати рішення, будувати свій дім і своє життя.
Вона згадала останні слова батька: «Нехай вона стане початком твого нового життя». Він немов передбачав, що саме так і станеться. Батькова любов, що проявилася через цю спадщину, стала її каталізатором.
Олеся посміхнулася. Вона не втратила дім і не втратила себе. Вона знайшла і те, і інше. Нове життя тільки починалося, і вона була до нього абсолютно готова.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
