«Твій дім — це фортеця, доки в ній не оселився страх, що тебе з неї виживуть ті, кого ти любиш понад усе».
— Тому що ми сім’я, — із відчутною сталлю у голосі відповів Сергій. — Чи ти вже вирішила, що ми не сім’я?
Жанна стояла посеред кухні, тримаючи в руці телефон, на екрані якого світилося повідомлення від юриста. Пальці похолонули. Вона дивилася на чоловіка так, наче бачила його вперше.
— Сім’я? — перепитала вона повільно, ніби пробуючи це слово на смак. — Сім’я — це коли люди разом вирішують, разом планують, разом відповідають. А не коли людина нишком дізнається про подарунок батьків і через три дні починає розмову про те, що майно треба «переписати на двох».
Сергій відвів погляд. Не витримав її очей. Поставив чашку на стіл — занадто різко, порцеляна брязнула об скло.
— Я не дізнавався нишком. Мама просто обмовилася.
— Ах, мама випадково, — Жанна коротко, майже беззвучно засміялася. — Звісно. Твоя мама завжди «випадково» дізнається про все, що її не стосується. І завжди вважає, що має право на чуже.
Вона поклала телефон екраном донизу, ніби боялася, що він знову засвітиться новим повідомленням і стане ще гірше.
— Жанно, послухай… — почав він м’якше.
— Ні. Тепер ти послухай.
Вона зробила крок до нього. Голос залишався рівним, але всередині все тремтіло — тонке, ледь стримуване хвилювання.
— Ця квартира — не наша спільна. Не спільно нажита. Не куплена на наші заощадження. Її подарували мені. Мої батьки. Особисто мені. Того дня, коли мені виповнилося тридцять два роки. І в документах чорним по білому написано моє прізвище. Без жодних «і її чоловіка».
Сергій мовчав. Дивився на підлогу. На білу плитку, яку вони обирали разом два роки тому, коли робили тут косметику.
— Ти ж розумієш, — нарешті сказав він, — що якщо раптом… ну… щось трапиться, то я залишуся взагалі ні з чим.
— Якщо раптом щось трапиться, — повторила вона його слова повільно, — то ти маєш на увазі розлучення?
Він звів очі. У них було і винне, і ображене водночас.
— Я маю на увазі життя. Всяке буває. Ми не молодшаємо.
Жанна відчула, як у грудях щось стискається — не біль, а наче хтось узяв серце в кулак і поволі повертає.
— Тобто ти вже прораховуєш варіанти, — сказала вона майже пошепки. — Вже прикидаєш, де житимеш, якщо ми розійдемося. І вирішуєш, що моя квартира — це твій запасний аеродром.
— Це не так! — різко заперечив він. — Я просто хочу, щоб ми мали майбутнє. Спільне. Щоб ми не думали кожен про своє.
— А я хочу, щоб у мене лишилося хоч щось моє, — відповіла вона. — Не наше. Не твоє. А моє.
Повисла тиша. Довга, в’язка. Сергій підійшов до вікна. Став дивитися на подвір’я — на дитячий майданчик, на гойдалку, на ліхтарі, які вже запалювалися, хоча ще не стемніло по-справжньому.
— Мама каже… — почав він і тут же осікся.
Жанна заплющила очі. Ось воно.
— Мама каже, що у наш час необачно залишати таке майно без оформлення на подружжя. Що потім буде пізно. Що я маю подумати про себе. Про нас.
— Про нас, — луною повторила Жанна. — Як зворушливо. Твоя мама завжди так піклується про нас.
Вона підійшла до столу, взяла свою чашку — чай уже охолов. Зробила ковток. Рідина була гіркою.
— Знаєш, Сергію… — вона поставила чашку назад. — Я ж не проти, щоб ми разом збирали на щось велике. На будинок. На другу квартиру для дітей. На майбутнє. Я не проти планувати. Але коли мені починають говорити, що мою подаровану квартиру потрібно терміново переоформити, бо «мама вважає так за краще»… у мене виникає дуже просте почуття. Наче мене вже не питають. Наче за мене все вирішили.
Він обернувся. Обличчя було втомлене.
— Я не хочу за тебе вирішувати. Я просто… боюсь.
— Чого?
— Що ти будь-якої миті можеш піти. І я залишуся з порожніми руками.
Слова вдарили зненацька сильно. Жанна відчула, як щоки заливає жар.
— Тобто ти вважаєш, що я здатна просто взяти та виставити тебе на вулицю?
— Я не знаю, Жанно. Я справді не знаю. Люди змінюються. Почуття минають. А квартира лишається.
Вона довго дивилася на нього. Дуже довго.
— Знаєш що? — нарешті сказала вона тихо. — Ти зараз говориш точнісінько як твоя мама три роки тому, коли ми одружилися. Пам’ятаєш? Вона тоді теж казала: «Не оформите разом — потім пошкодуєш». І ти тоді сміявся. Казав: «Мам, ну що ти. Ми ж любимо одне одного». А тепер ти повторюєш її слова. Тільки вже без сміху.
Сергій опустив голову.
— Я не хочу бути як вона, — сказав він майже беззвучно. — Але я… я втомився боятися.
— А я втомилася відчувати, що мене підозрюють у нещирості, — відповіла Жанна. — Просто тому, що маю те, чого немає в тебе.
Вона розвернулася і пішла до коридору. Взяти куртку. Ключі. Телефон.
— Куди ти? — запитав він услід.
— Поїду до батьків. Поговорю. І подумаю.
— Жанно…
Вона зупинилася у дверях. Не обернулася.
— Знаєш, Сергію… якби ти зараз сказав, що це була просто дурна хвилина, що ти не хотів, що мама знову лізе не у свою справу — я б, можливо, залишилася. Поговорили б. Посміялися навіть. Але якщо ти мовчиш… отже, ти вже вибрав.
Тиша була нестерпною. Жанна чекала ще секунд десять. Потім тихо зачинила двері. На сходовому майданчику вона притулилася до стіни. Серце билося так, ніби вона пробігла крос. У кишені завібрував телефон. Повідомлення від свекрухи:
«Жанно, ти не гарячкуй. Ми все по-доброму хочемо. Для вас же намагаємось».
Жанна подивилася на екран. Потім повільно видалила повідомлення. І пішла вниз сходами. Крок за кроком. Рахуючи сходинки. Щоб не розплакатися прямо тут.
Жанна прокинулася від звуку власного схлипу. Кімната матері була такою знайомою: стара шафа, запах сухої м’яти, тонка ковдра. За вікном тільки починало світлішати.
Вона лежала, дивлячись у стелю, і намагалася зрозуміти, коли саме все пішло не так. Вчора ввечері, коли вона приїхала, мати не стала ставити зайвих запитань. Просто відчинила двері, обійняла, поставила чайник.
— Посварилися? — Так. — Надовго? — Не знаю.
Тепер, лежачи в цій тиші, Жанна відчувала холодну ясність. Вона взяла телефон. Сім пропущених від Сергія, три від свекрухи. Сергій писав: «Повернися, будь ласка. Поговоримо нормально». Останнє прийшло о третій ночі: «Я не сплю. Якщо прочитаєш — напиши хоч щось».
Свекруха ж починала з «невинного»: «Жанно, сподіваюся, ти вже охолола. Ми з Сергієм учора довго розмовляли. Він переживає. Давай не руйнувати родину через емоції».
Жанна видалила чат. Вона підвелася і пішла на кухню. Мати вже стояла біля плити.
— Мамо, — почала вона тихо, — він хоче, щоб я переписала квартиру на нас двох.
Мати поставила перед нею тарілку. — І що ти відповіла? — Що це моє. Мати сіла навпроти. Довго мовчала. — А він? — Каже, що боїться залишитися ні з чим при розлученні.
Мати підняла брови. — Тобто він уже подумки розлучився? І ще… це не він вигадав. Це його мати.
Мати відставила кухоль. — Знаєш, Жанно… коли твій батько помер, мені було важко. І я пам’ятаю, як його родичі через тиждень прийшли і сказали: «Треба б поділити майно». Я тоді вперше зрозуміла, що є люди, для яких горе — це привід дістати калькулятор. Я їх вигнала. Просто сказала: «Йдіть. І більше ніколи сюди не приходьте».
Жанна дивилася на матір. — Ти мені ніколи не розповідала. — Навіщо? Щоб ти боялася? Ні. Я хотіла, щоб ти вірила, що можна любити та не боятися. Але зараз я пропоную тобі захистити те, що твоє. Бо якщо ти зараз поступишся — потім буде тільки гірше. Він відчує, що може тиснути. А його мати відчує, що може керувати вашим життям ще більше.
Мати дістала папку з документами. — Ось. Дарча, витяг з реєстру. Подзвони адвокату. Тій жінці, що консультувала нас колись. Вона чесна.
Жанна кивнула. Телефон знову завібрував. Сергій. — Відповідай, — сказала мати. — Але не повертайся, доки не вирішиш.
Жанна натиснула «прийом». — Алло. — Жан… — голос Сергія був хрипким. — Ти де? — У мами. — Можна я приїду? Просто поговорити. Без криків. Лише ти і я.
Жанна подивилася на матір. Та ледь помітно похитала головою. — Ні, Сергію. Не сьогодні. Мені потрібен час. — Ти справді думаєш про розлучення? — запитав він нарешті. — Я думаю про те, щоб мене поважали. Навіть коли я говорю «ні».
Через три тижні Жанна сиділа у невеликому кабінеті юриста. На столі лежав акуратний стос паперів.
— Все чисто, — сказала фахівець. — Квартира справді ваша. Жодних прав третіх осіб. Навіть якщо чоловік спробує щось оскаржити — шансів у нього нуль. Подарунок до шлюбу — це особиста власність за законом.
Жанна повільно видихнула. — Я не хочу конфліктів. — Тоді просто зафіксуйте свій статус. Це охолодить запал тих, хто хоче «поділити». Більшість людей у такій ситуації відступають, коли розуміють, що закон на вашому боці.
Увечері Жанна зустрілася із Сергієм у кафе. Він прийшов раніше, замовив її улюблену каву. — Я сходила до юриста, — почала Жанна без передмов. — Квартира залишається моєю. Все оформлено офіційно.
Сергій повільно кивнув. — Я так і думав. — Ти не сердишся? — Злюся, — чесно відповів він. — Але не на тебе. На себе. І на маму. Вона поїхала до сестри в село. Сказала, що їй тут не раді. Я їй повірив, коли вона казала про «наше благо». А страх — він як пліснява. Розповзається непомітно. Я не хочу, щоб ти боялася мене, Жанно.
— Тоді що ти пропонуєш? — Спробувати спочатку. Без втручання родичів. Без цих розмов про метри. Якщо ти захочеш.
Жанна довго мовчала. — Я не знаю, Сергію. Мені потрібен час. Можливо, місяці. — Я зачекаю. А якщо ти вирішиш, що не можеш бути зі мною? — Тоді ми просто розійдемося. По-людськи.
Вона встала. Він також підвівся. — Дякую, що прийшла. І… вибач. За все.
Надворі йшов дрібний дощ. Жанна пішла додому. Вдома вона довго стояла у вітальні. Подивилася на речі чоловіка. Не стала їх викидати, але й не поспішала кликати його назад.
Вона підійшла до вікна. Поклала долоню на скло. — Ну що, — сказала вона тихо. — Поживемо тепер спокійно.
І вперше за довгий час вона відчула справжню полегкість. Тому що її дім нарешті став місцем, де ніхто не рахує чуже, а цінує справжнє.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
