«Ти нікому не потрібна, коли твої руки перестають пахнути грошима», — саме ця думка обпекла Олену Степанівну, коли вона стояла під кухонними дверима в квартирі власного сина.
Цю історію мені розповіла бабуся, коли я нарешті повернулася з тривалих заробітків з-за кордону. Ми сиділи на веранді, пили чай із чебрецем, і я раптом зрозуміла, що навпроти, у будинку через дорогу, не горить світло. А там завжди жила Олена Степанівна — жінка, яку в селі називали «бджілкою».
— Ба, а де Степанівна? — запитала я. — Щось тихо у неї. Не дай Боже, захворіла?
Бабуся важко зітхнула і відставила горнятко.
— Немає її там більше, дитино. Уже рік, як у державному пансіонаті доживає. Ти ж нічого не знаєш… Сідай ближче, розкажу, як воно в житті буває.
Степанівна була з тих жінок, про яких кажуть: «На таких тримається світ». Її ніхто ніколи не бачив без діла. Ще сонце не встало, а вона вже біля корови. Тільки обід — вона вже з повними кошиками ягід біжить на маршрутку.
Все життя вона збирала копійку до копійки. Продавала все: домашню сметану, свіжі яйця, молоду картоплю, навіть власноруч зв’язані пухові хустки. Кожну зароблену купюру вона дбайливо ховала у стару металеву коробку. Але не для себе.
— Собі мені що треба? Хліба кусень та молока склянку, — казала вона сусідкам. — Це все дітям. Ігорю моєму важко в місті, невістці Марині треба помагати, внучка ж росте.
Син Ігор із дружиною приїздили часто. Але не з сапкою в руках, а з порожніми сумками. Виїжджали з села так, що машина аж «пузом» асфальт черкала — картопля, консервація, м’ясо, фрукти. Степанівна ще й у кишеню синові пакунок із грошима запхає, поки невістка не бачить.
Але час — штука невблаганна. Здоров’я почало підводити. Корову довелося продати, город засіяти травою. І щойно потік сільських делікатесів став меншим, син став навідуватися рідше. А невістка Марина і зовсім забула дорогу до села.
Одного разу у Степанівни сильно погіршився зір. Злякалася, зателефонувала синові:
— Ігорку, допоможи до лікаря потрапити, бо вже й дороги під ногами не бачу.
Син приїхав, забрав її в місто. Марина зустріла свекруху сухо. Вечерю подала так, ніби робила величезну послугу. А коли Степанівна після лікарень залишилася на ніч, невістка на кухні почала так грюкати каструлями, що було чутно в сусідньому під’їзді.
Поки Степанівна пішла до сусідки по сходовому майданчику перепочити, син зайшов на кухню до дружини. Олена Степанівна повернулася за забутими окулярами якраз у той момент, коли почалася «головна вистава».
— Марино, мати зовсім здала, — тихо почав Ігор. — Лікарі кажуть, за нею догляд потрібен. Може, заберемо її до нас? Квартира ж трикімнатна…
— Ти що, з глузду з’їхав? — голос невістки був як крижана вода. — Ти хочеш, щоб я тут цілими днями за нею ходила? Я молода жінка, я жити хочу! Квартира трикімнатна, і що? В одній ми, в другій донька, третя — вітальня. Де її ставити?
— Але ж ми на цій квартирі живемо багато в чому завдяки їй! — намагався заперечити Ігор. — Скільки вона грошей нам передала за ці роки? Ти згадай, як вона на ринку в спеку стояла!
— То була її справа! Вона це робила для онуки і для тебе! — вигукнула Марина. — Я не наймалася бути безкоштовною доглядальницею. Нехай їде до себе в село і там живе, як знає.
— Та як вона там сама? Там же ні води в хаті, ні опалення нормального… — Ігор зітхнув. — Я думав, продамо її будинок, він же добротний, кам’яний. Гроші хороші будуть. Купимо собі нову машину, поїдемо кудись відпочити нарешті…
— О, то ти через будинок це придумав? — Марина змінила тон на більш хижий. — Будинок продати — це діло. Але жити вона тут не буде. Давай її в пансіонат оформимо? Там і лікарі, і компанія…
Степанівна стояла за дверима, і кожне слово падало їй на душу важким каменем. Вона не плакала. Тільки серце чомусь стало дуже маленьким і холодним.
Вона тихенько зайшла в кухню. Розмова миттєво припинилася. — Ой, мамо, ви вже повернулися? — витиснув із себе посмішку Ігор.
Степанівна спокійно подивилася на них. В її очах не було злості, тільки якась дивна, глибока порожнеча.
— Знаєте, діти, — сказала вона лагідно. — Я тут подумала… Тяжко мені вже в селі самій. Вирішила я переїхати в державний будинок для літніх людей. Там через місяць якраз місце звільняється. Ви мені допоможіть тільки речі зібрати.
Ігор остовпів. У нього забракло слів. А от Марина вмить просіяла:
— Ой, Олено Степанівно, та це ж найправильніше рішення! Там же і розваги, і обіди за розкладом. Вам там значно веселіше буде, ніж одній у хаті сидіти!
Коли Ігор привіз матір до пансіонату, у нього всередині все стислося. Будівля була стара, сіра. Всередині пахло дешевою хлоркою і старістю. Лінолеум у дірках, меблі пам’ятали ще минуле століття, а телевізор у залі очікування показував лише «сніг».
— Вибач, мамо, — бурмотів він, уникаючи її погляду. — Я тут ремонт тобі зроблю, як тільки гроші з’являться. Крісло нове привезу. Ти тільки не ображайся…
— Не переживай, синку. Іди з Богом, — відповіла вона і зачинила за собою двері маленької кімнатки з продавленим ліжком.
Пів року син не з’являвся. Мабуть, совість заїдала, а може, Марина не пускала. Згадали про матір лише тоді, коли вирішили, що пора вже продавати сільську хату — літо ж, ціни ростуть.
Приїхали вони до пансіонату впевнені в собі. Марина вже в думках приміряла новий одяг і планувала відпустку. Директор закладу зустрів їх з усмішкою:
— О, родичі Олени Степанівни! Проходьте. Ваша мама — просто скарб. Хочете подивитися, як вона влаштувалася? Зайдіть спочатку в хол.
Коли Ігор із дружиною зайшли до загальної кімнати відпочинку, вони обоє завмерли на порозі. Замість старих обдертих стін — світлі шпалери. На вікнах — красиві штори. Замість радянських крісел — новенькі м’які дивани. На стіні величезна плазмова панель, а по кутах — живі квіти у великих вазах.
— Оце так! — вигукнув Ігор. — У вас що, фінансування відкрили? Ну й ремонт! Це ж шалені гроші коштує!
Директор усміхнувся і подивився на Степанівну, яка саме входила до кімнати. — Це не фінансування. Це подарунок від вашої мами.
— Від мами? — Марина ледь не похлинулася повітрям. — Звідки у неї гроші на таке?
— Вона продала свій будинок у селі, — спокійно пояснив директор. — Сказала, що хоче на старість жити в красі і щоб її новим друзям теж було затишно. Повністю все тут оновила, ще й на ліки для всього відділення вистачило.
Ігор відчув, як у нього починають дрижати руки.
— Мамо… як це? — прошепотів він. — А як же ми? Ти ж будинок продала… А нам нічого не сказала? Ми ж розраховували…
Степанівна підійшла до них ближче. Вона виглядала значно краще, ніж пів року тому. Погляд став чітким, впевненим.
— А що я мала сказати, синку? — тихо запитала вона. — Я ж чула вашу розмову на кухні тоді. Ви ж хотіли машину нову і відпочинок? От і я захотіла. Тільки я захотіла подарувати щось людям, які мене тут поважають і не дивляться на мене як на тягар.
Марина почервоніла так, що здавалося, зараз вибухне:
— Та ви… Ви егоїстка! Ви про внучку подумали? Як ви могли так вчинити з рідною онукою? Проміняти родину на оцих чужих старих?
Степанівна поправила хустку на плечах і ледь помітно посміхнулася:
— Знаєш, Марино, ти тоді на кухні сказала дуже правильну річ. Що краще жити спокійно і не бути нікому рабинею. От я і послухалася твоєї поради. Тепер мені добре. Мені не треба більше нікого годувати, щоб заслужити право переночувати в куточку.
Марина, не сказавши більше ні слова, вилетіла в коридор, гучно цокаючи підборами. Ігор ще хвилину стояв, опустивши голову. Він розумів, що назавжди втратив щось значно дорожче за кам’яний будинок і пакунки з грішми.
— Вибач, мамо, — видавив він із себе.
— Бог простить, Ігорю. Іди, тебе дружина чекає.
Коли машина сина виїхала з двору, Степанівна сіла в нове зручне крісло перед телевізором. До неї підійшла інша жінка, її сусідка по кімнаті, і подала горнятко чаю.
— Ну що, Олено, поїхали твої гості?
— Поїхали, Ганно. Поїхали будувати своє життя самі.
— Не сумуєш?
Степанівна подивилася на свої натруджені руки, які тепер були чистими і спокійними. Вона вперше за довгі десятиліття нікуди не поспішала.
— Знаєш, Ганю… Я сорок років боялася зупинитися. Думала, якщо перестану працювати — світ завалиться. А він не завалився. Він просто став іншим. Тепер я просто живу. Нарешті — просто живу.
Ця історія швидко розлетілася селом. Хтось засуджував Степанівну, мовляв, «дітей обділила». А хтось потай захоплювався її сміливістю. Але найважливіше те, що вона довела: повага до себе не має терміну придатності. І навіть коли сили покидають тіло, гідність залишається найвищою ціною, яку не можна купити ні за які статки.
Бабуся закінчила розповідь і ми довго сиділи в тиші. Сонце вже майже сіло за обрій.
— Отак-то, доню, — сказала вона наостанок. — Бережи батьків, поки вони з тобою. Але ніколи не думай, що їхня любов — це борг, який вони мають сплачувати тобі до останнього подиху. Бо серце — воно не з каменя, воно теж хоче тепла, а не просто бути «гаманцем» на ніжках.
Я дивилася на порожній будинок через дорогу і думала про те, що іноді, щоб знайти свій справжній дім, треба мати відвагу спалити всі мости до минулого, де тебе не цінували.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
