Буває так, що чужа ложка, яка шкребе по дну тарілки, дратує сильніше, ніж зрада.
Надя терпіти не могла цей звук. Зоя Борисівна щоразу втягувала чай із блюдця так голосно й переможно, ніби висмоктувала останні соки з Надиного терпіння.
Свекруха сиділа на їхній маленькій кухні, розправивши плечі, і здавалося, що вона займає собою весь простір — від холодильника до вікна.
— Цукру знову пошкодувала? — процідила вона, навіть не дивлячись на невістку. — У Люсі, сусідки моєї, чай завжди як мед. І випічка домашня, пахне на весь під’їзд. А в тебе що? Куплені сухарі, якими тільки зуби ламати.
Надя промовчала. Вона просто підсунула цукорницю ближче до гості. Сперечатися не було сенсу. Це був ритуал: Зоя Борисівна приходила без попередження, відкривала двері своїм ключем і починала «ревізію». Пил на полицях, непрасована сорочка чоловіка, занадто дорогий, на її думку, шампунь — усе ставало приводом для виховної лекції.
Але головним болем була тиша в домі.
— Люся вже другого онука бавить, — ніби між іншим кинула свекруха. — Син її на руках носить, квартиру в кредит взяли більшу. А ви? П’ять років разом, а в хаті порожньо, як у коморі. Тільки кота не вистачає для повної картини.
У цей момент на кухню зайшов Ігор. Виглядав він не найкращим чином після вчорашніх посиденьок з колегами: очі скляні, рухи повільні. Він відразу потягнувся до крана з водою.
— О, мамо, ви вже тут? Чого так рано? — прохрипів він.
— Хочу встигнути побачити рідну кров, поки ноги носять! — затягнула звичну пісню Зоя Борисівна. — Але, видно, не судилося. З такою дружиною, Ігорю, ти скоро і сам зів’янеш. Порожня вона в тебе. Як кажуть у нас у селі — не родить нива, то й не тримай її.
Надя відчула, як всередині все стискається. Це не була злість, це була глуха, безпросвітна втома.
— Ми ж говорили, Зоя Борисівна. Ми були в лікарів. Усе в порядку, просто треба трохи спокою.
— Спокою! — вигукнула свекруха, аж прицмокнувши від обурення. — Тобі вже за тридцять! У такому віці люди дітей до школи збирають, а ти все «кар’єру» свою пестиш. Я ось що думаю, синку: неспроста це. Або вона в молодості здоров’я розтринькала, або нишком щось приймає, щоб фігуру берегти.
Ігор жадібно пив воду. Він не сказав жодного слова на захист дружини. Він просто дивився у вікно на сірі хрущовки, намагаючись не втручатися.
— Надю, — тихо промовив він нарешті. — Ну, мама ж просто переживає. Може, вона й права? Може, ти справді щось не домовляєш?
Надя застигла з чашкою в руках. — Що ти маєш на увазі?
— Ну… Люся, он, проста дівчина, без цих твоїх дипломів, а діти один за одним. А ми тільки по кабінетах ходимо, і гроші на аналізи летять, як у прірву. Я втомився. Приходжу додому — ти плачеш. Мама приходить — свариться. Я просто хочу нормальної сім’ї.
Фінал цієї історії настав за тиждень, на ювілеї Зої Борисівни. Стіл був накритий з розмахом: голубці, холодець, три види салатів з майонезом. Зібралися всі родичі та та сама Люся з великим животом, який ледь вміщався за столом. Свекруха посадила Люсю поруч з Ігорем, а Надю відсунула в самий кінець, до старенької тітки, яка погано чула.
— А тепер слово мені! — Зоя Борисівна підвелася, тримаючи келих. — Хочу випити за те, щоб у нашому домі нарешті почувся дитячий сміх. А то дехто тільки місце займає і чужі ресурси споживає.
За столом запала ніякова тиша. Тільки Люся тихенько хіхікнула, прикриваючи рота долонею.
— Мамо, ну не зараз… — мляво спробував зупинити її Ігор.
— Ні, зараз! — голос свекрухи забринів металом. — Люди мають знати правду. Ти, Надю, не просто не можеш, ти не хочеш! Я бачила в тебе в тумбочці ліки. Ти спеціально все робиш, щоб квартиру потім відсудити і жити собі в задоволення!
Надя повільно підвелася. У скронях пульсувало. — Це вітаміни, які прописав лікар. Ми разом їх купували.
— Не бреши людям у вічі! — закричала Зоя Борисівна. — Ігорю, ти бачиш? Вона з тебе дурня робить! Кидай її. Ось Люся — золота дитина, сама залишилася, чоловік виявився непевною людиною, поїхав кудись. Вона господиня, вона здорова. А ця… висохла вся. Ти порожній дім тримаєш, а Люся тобі спадкоємця дасть!
Надя подивилася на Ігоря. Вона чекала, що він нарешті встане, візьме її за руку і виведе з цього пекла. Але Ігор сидів, втупившись у тарілку. Соромно було, але страх перед матір’ю і мрія про те, що «все само собою владнається», виявилися сильнішими.
— Знаєш, Надю… — він не підіймав очей. — Може, тобі краще піти? Мамі не можна нервувати. Ми потім поговоримо, спокійно.
— Не просто піти, а з речами! — додала свекруха. — Ключі на стіл. Квартира на мене записана, я тут чужих людей терпіти не буду.
Надя мовчки витягла ключі і поклала їх на скатертину прямо біля тарілки з холодцем. — Дякую за гостинність. Дивіться, не подавіться своєю правдою.
Наступні місяці були як у тумані. Надя жила в подруги на розкладному кріслі, працювала з ранку до ночі, щоб назбирати на перший внесок за оренду житла. Ігоря вона заблокувала всюди. Останнє, що він написав, було: «Мама знайшла адвоката, каже, що спільного в нас нічого немає, тож розлучимося швидко».
Ділити справді було нічого. Шість років життя вмістилися у дві валізи та коробку з книгами.
Нове життя почалося не з казкового принца, а з банальної поломки крана. Майстер Андрій приїхав пізно ввечері. Спокійний чоловік з натрудженими руками та дуже тихим голосом.
— Тут прокладка полетіла, — сказав він, закручуючи гайку. — Та й сам змішувач уже своє віджив. Я вам поставлю новий, у мене в машині є хороший, зайвий залишився. За роботу візьму, а за кран не треба. Видно, що вам і так нелегко.
Потім вони пили чай. Андрій не намагався здаватися кращим, ніж він є. Він просто був поруч. Надійним, як стара стіна, що витримає будь-яку негоду.
— У вас очі такі, ніби ви велику битву програли, — зауважив він, збираючи інструменти.
— Програла, — кивнула Надя. — Але головне, що з поля бою вийшла живою.
За пів року вони розписалися. Без ресторанів і тамади. Просто розписалися в обідню перерву і пішли пити каву. Андрій знав про всі її тривоги.
— Діти — це чудово, — сказав він одного вечора. — Але якщо не судилося, то ми й удвох будемо щасливі. Світ великий, знайдемо, про кого піклуватися. Хочеш — собаку візьмемо з притулку. Ти мені потрібна сама по собі, а не як додаток до чогось.
Саме ці слова — прості, без пафосу — нарешті зняли той камінь з душі, який Надя несла роками.
Минуло три роки.
Надя сиділа в коридорі дитячої консультації. День здорової дитини — галас, черги, запах дитячого крему. Вона легенько погойдувала подвійний візочок. Марко та Денис спали, смішно надувши щоки. Їм було по чотири місяці. Спина у Наді нила від утоми, але це була найприємніша втома в її житті.
Двері одного з кабінетів відчинилися, і звідти вийшла Зоя Борисівна.
Вона дуже змінилася: постаріла, плечі опустилися, колишня пиха зникла. Однією рукою вона тримала за плече хлопчика років чотирьох, а в іншій несла стос паперів. Хлопчик був дуже смаглявий, з чорними як вугілля очима та кучерявим волоссям. Він зовсім не нагадував Ігоря — світлого і сіроокого.
Надя хотіла сховатися за капюшоном візочка, але було пізно.
— Надя? — голос колишньої свекрухи прозвучав якось надтріснуто. Вона дивилася на візочок, де під блакитними ковдрами сопіли двоє малюків. Потім підняла очі на Надю — спокійну, впевнену, красиву.
— Твої? — хрипко запитала вона. — Мої, — просто відповіла Надя. — Обоє? — Так, двоє синів.
Зоя Борисівна мимохідь поглянула на свого онука. Хлопчик почав капризувати і вириватися, вигукуючи щось своєю мовою.
— А як Ігор? — запитала Надя. Їй не було боляче. Це було наче питати про погоду в місті, де ти колись був проїздом.
— Ігор… — свекруха важко зітхнула. — Оре на двох роботах. Квартиру велику взяли, тепер треба виплачувати. Тільки от біда… Люся виявилася не тією, за кого себе видавала. Поки Ігор по відрядженнях їздив, вона час не втрачала. Бригада в нас ремонт робила, то там один хлопець був… Армен.
Вона озирнулася довкола, ніби боячись, що хтось почує. — Весь під’їзд шепочеться. Кажуть, на прадіда по материній лінії схожий, мовляв, був там хтось такий у роду. Але ми ж знаємо правду. Ігор хотів на експертизу подавати, а я не пустила. Боюся. Якщо дізнається точно — зовсім згасне. Він і так уже почав чаркою втішатися. А аліменти платить, бо дитина на нього записана.
У цей момент до Наді підійшов Андрій. Він приніс пляшку води і пакунок з підгузками.
— Рідна, все добре? Черга скоро? — він кинув короткий, але твердий погляд на Зою Борисівну.
— Так, сонечко, вже заходимо. Ходімо.
Зоя Борисівна стояла і дивилася їм услід. Вона бачила, як цей чоловік дбайливо підхопив візочок, як Надя поправила йому комір сорочки, як вони йшли — разом, як одна душа.
— Бабо, хочу їсти! Дай! — закричав темноволосий хлопчик, смикаючи її за сумку.
— Зараз, зачекай… — тихо сказала вона, витягаючи якесь печиво.
Вона залишилася в задушливому коридорі з чужою дитиною на руках і гірким розумінням того, що власноруч зруйнувала життя власного сина, вигнавши ту, яка справді його любила. А Надя зачинила за собою двері кабінету, назавжди залишивши минуле в тому коридорі.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
