Цьогоріч у Богдани Петрівни на столі ввечері, напередодні Різдва, було досить скромне частування.
У самому центрі столу стояла кутя, невелика миска вареників, заправлених тушкованою капустою, солоні грибочки, мариновані огірочки та відварена картопля.
Зі щойно отриманої пенсії за місяць залишилися буквально копійки.
Ще влітку, коли до Богдани Петрівни приїжджали онуки, вона позичила значну суму грошей у своєї сусідки.
Тоді вона дала дівчаткам по тисячі гривень на кишенькові витрати, а решту купюр поклала синові, Остапу, до кишені.
Він нібито сказав, що не потрібно, але назад не повернув. Мати віддала ці кошти зі щирим серцем.
Пів року вона щомісяця віддавала із пенсії борг сусідці Парасці, а за останній місяць майже всю суму віднесла їй, бо не хотіла залишатися винною гроші ще й на такі великі свята.
Богдана Петрівна дуже любила своїх дітей, розуміла, що живеться їм у місті непросто, така всюди дорожнеча, а гроші потрібні постійно.
Проте діти через свої численні клопоти рідко навідувалися до матері у село.
Поки Богдана Петрівна ще ходила на роботу, вона якось не помічала цього відчуження, а зараз, коли вийшла на пенсію, їй стало дуже сумно на самоті.
У великій хатині, яку колись збудував ще її чоловік, вона почувалася надзвичайно самотньо.
Богдана Петрівна лише встигла тихо помолитися Господу, взяла першу ложку куті, як раптом у двері постукали.
Жінка повільно підвелася і поспішила до сіней. Коли вона відчинила двері, то не могла вимовити й слова, лише радісно посміхнулася.
На порозі стояв син Остап та його дружина, Ярина, а за ними визирали їхні маленькі онучата. На подвір’ї стояв їхній сімейний автомобіль, покритий снігом.
Богдана Петрівна з невимовною радістю запросила їх до хати, посадила за стіл, а дітям в руки насипала жмені цукерок.
Коли вони повечеряли разом, син сам розпочав серйозну розмову.
Він розповів матері, що вже три місяці перебуває без роботи, гроші в родині закінчилися. Остап вибачився, що так довго не приїжджали, але їм було дуже важко.
Син запитав матір, чи дозволить вона їм пожити сім’єю у неї.
Вони здаватимуть свою міську квартиру в оренду, і ці гроші стануть їм непоганим джерелом існування на деякий час, а навесні він планує піти працювати до місцевого фермера.
У селі, додав він, є і дитячий садок, і школа, тому дітки теж тут не нудьгуватимуть.
Слухати це Богдані Петрівні було нелегко, адже вона безмежно любила своїх дітей і понад усе хотіла їм допомогти.
Вона і сумувала, і раділа водночас, що тепер житиме з рідними людьми, допомагатиме їм, чим зможе. Вона була впевнена: навесні вони заведуть велике господарство і заживуть дуже добре всі разом.
Богдана Петрівна стелила дітям постіль і думала про те, що це справді Святвечір об’єднав їхню родину. Тепер, живучи разом, вони обов’язково будуть щасливими.
Останні пів року, після виходу на заслужений відпочинок, стали для Богдани Петрівни справжнім випробуванням.
Її самотність у великій, колись гамірній хаті, яку вони з чоловіком будували власними руками, стала гнітючою.
Її діти, Остап та його сестра Дарина (яка, до речі, теж рідко приїжджала, посилаючись на роботу), телефонували в найкращому разі раз на тиждень, обмежуючись короткими, формальними розмовами про здоров’я.
Вона пригадувала, як соромно їй було, коли сусідка Параска, в яку вона позичила ті гроші, кілька разів питала про борг.
Богдана не могла згадати, на що саме вона витратила свою літню пенсію, але точно пам’ятала, як сяяли очі онучок, коли вони отримали кишенькові гроші.
Тоді вона відчувала себе потрібною, і ця миттєва радість була для неї дорожчою за власне фінансове благополуччя.
Тепер же, розплатившись з боргами, вона залишилася з практично порожнім гаманцем. Але це було не так страшно, як відчуття власної непотрібності.
Вона була впевнена, що її діти живуть чудово, що їхня нечаста увага — це просто наслідок їхнього успіху і зайнятості.
Вона б і далі тихенько сиділа, втішаючись спогадами, якби не цей дзвінок у двері.
Коли вона побачила Остапа, Ярину та онуків – Стефанію та Павлика – на своєму порозі, це стало справжнім дивом.
Вона відчула, що її молитва, її тихий сум, були почуті. Вона була щаслива, але розповідь сина про його безробіття та фінансові труднощі глибоко засмутила її.
Вона зрозуміла: вони приїхали не просто так, а тому що потребують її.
Її допомога тепер була реальною, а не просто грошовим вливанням. Це було те, чого вона найбільше хотіла: бути опорою.
Ярина, невістка, яку вона завжди вважала трохи відстороненою, тепер виглядала втомленою і пригніченою.
«Звісно, їм важко. Обоє з міста, звикли до комфорту. А тут село, зима, і немає роботи, — думала Богдана. — Може, це і є шанс для них знайти спокій, і для мене — знову жити повноцінно».
Її рішення було миттєвим і беззаперечним.
Вона не могла відмовити. Це був її син, її родина.
Коли Богдана Петрівна стелила м’які ковдри у кімнаті, вона вже складала план їхнього спільного життя.
Оренда міської квартири дасть їм стабільний дохід.
Богдана вирішила, що тепер вона відкладатиме більшу частину своєї пенсії, щоб мати “подушку безпеки” для онуків, а сім’я Остапа має жити на орендні гроші.
Навесні вони, безумовно, заведуть курчат, можливо, козу. Це не лише економитиме гроші, але й дасть Остапу та Ярині фізичну роботу, яка допоможе відволіктися від міських проблем.
Богдана Петрівна вирішила, що більше не буде критикувати невістку, як це робила раніше, навіть подумки. Вона вирішила стати їй підтримкою.
— Ярино, не хвилюйся, — тихо сказала вона невістці, коли та допомагала їй застеляти ліжко. — Ти тут відпочинеш. Ти ж знаєш, як я люблю готувати. А з дітьми я допоможу.
Вона розуміла, що їхнє спільне життя не буде безхмарним.
Але на цей Святвечір Богдана Петрівна отримала найцінніший подарунок: її родина була з нею. І це давало їй сили знову взяти на себе роль турботливої матері та бабусі.
Іноді у матері таки був якийсь осад на душі: чи дійсно вона потрібна своїм дітям, адже коли у них все добре було, вони й не згадували про неї, а коли жити стало важко – то й мама знадобилася?
Чи мамі не варто ображатися на дітей, адже життя зараз важке?
Богдана досі не розуміє, як краще їй вчинити: зараз допомагати дітям усім і ділитися усім, що має, чи краще складати собі усе до копійки на старість, дітям нічого не віддавати, бо прийде час – вони про матір знову забудуть і на старість не буде навіть кому подати води?
Як правильно має діяти хороша мати у цій ситуації?
Фото ілюстративне.
