Ми з чоловіком Степаном у шлюбі живемо уже 6 років. Може це й не ціла вічність, але таки немалий термін, за цей час ми добре знаємо одне одного, звикли до звичок та вподобань. У нас вже двоє дітей та й живемо ми непогано, майже без суперечок та непорозумінь, але не буває, щоб все дуже добре, думаю, що в кожній сім’ї бувають непрості моменти.
У моєї свекрухи 3 роки тому не стало чоловіка. Ми з Степаном звісно її підтримуємо всім, чим могли, але вона так за життя чоловіка звикла до його підтримки, що геть сама ні з чим впоратися не може й досі. І от уже 3 роки я не маю ні відпочинку, ні вільної хвилини, бо щоразу біжу з роботи додому, годую дітей та чоловіка, а потім ми разом або я сама їду до його мами, бо вона сидить і чекає мене.
Почалося все з того, що коли не стало свекра, все прощання організовувала лише я, все сама вирішувала, Надія Вікторівна нічого не могла зробити сама, але там я навіть не могла нічого сказати – у людини дуже непроста ситуація в житті склалася, звісно вона може бути безпорадною, тут і мови бути не може. Тому я взяла все на себе, сама скрізь дзвонила, їздила, все шукала.
І от потім почалося. Виявилося, що прибирати ми маємо разом, бо так вона звикла і за покупками ходити, навіть, якщо це зовсім маленький пакуночок і нести його неважко. Маю до Людмили Вікторівни приїжджати часто, бо їй поговорити ні з ким. І я ціную, що у нас чудові стосунки та ми гарно спілкуємося, але ж мені іноді хочеться пожити для себе, більше з сім’єю своєю побути, а я повертаюся додому як вижатий лимон.
Степанові в цьому сенсі простіше набагато, вона хоч і його рідна мама, але він так швиденько щось допоможе, це займе трішки часу, і каже спокійно і впевнено, що має вже йти, то вона йому не перечить, а мені можна і про совість сказати, та і мені якось незручно її швидко залишати одну, все ж таки вона і правда хороша людина і їй, мабуть дуже самотньо.
А цього Різдва я збиралася з сім’єю їхати до мами в село, вона нас чекала на Святвечір. Ми з радістю стали збиратися, я готувала, купували продукти і вже планували свою поїздку в село, аж раптом подзвонила мама чоловіка і сказала, що в неї гарні новини. Розповіла, що чекатиме нас на Різдво в себе і просила, щоб з’їздити з нею в магазин за продуктами і щоб я ще числа 5 приїхала до неї, щоб разом з нею все готувати. Я перепросила Людмилу Вікторівну і сказала, що не можемо приїхати до неї, будемо на Різдво в моїх батьків, маємо вже плани з родиною. Вона сухо попрощалася і поклала телефон.
Потім вона дзвонила чоловікові і так гучно говорила, що я дізналася про себе дуже багато нового і, на жаль, вона говорила лише недобре. Сказала, що ми на Різдво залишаємо її саму, без продуктів і без допомоги.
Степан маму майже мовчки вислухав і сказав, що ми з нею можемо відсвяткувати Водохреща, а зараз у нас лише свої плани. Він навіть слова доброго в мою сторону не сказав, не зробив зауваження мамі. що про його дружину так не варто говорити. Я запитала чому так зробив, на що Степан сказав, що не хотів псувати настрій мамі ще більше.
Не знаю, що там думає собі про мене свекруха, але я більше їй допомагати їй не буду, поки хоча б не перепросить сама і не вибачиться за все, бо мені неприємно, що за всі роки підтримки та моєї доброти, я отримала таку подяку. Хіба так можна робити?
Фото ілюстративне.
