Приблизно двадцять років тому я вперше переступила кордон Італії, не знаючи ні мови, ні місцевих звичаїв. Мені було важко, але я тоді дала собі слово – мусиш вистояти, бо вдома на тебе чекають двоє дочок. Людмилі вже було двадцять один, Наталі – вісімнадцять. Треба було допомогти їм стати на ноги, бо їхній батько, мій колишній чоловік, не дуже переймався фінансовою підтримкою. Я ж хотіла дати їм краще майбутнє.
Отак і залишилася я в Італії. Спочатку працювала в маленькій кав’ярні, де мила посуд і подавала напої, ночами підробляла, прибираючи в готелях. Потім знайшлася легша робота – догляд за однією літньою італійкою. Сеньйора виявилася доброю людиною, ставилася до мене з повагою. Гроші почали збиратися повільно, та все ж їх вистачало і на те, щоб надсилати додому, і на невеличкі власні витрати. Так промайнуло дев’ятнадцять років. Я й не оглядалася – була вся в роботі, аби підтримувати дочок.
Зараз мені вже за шістдесят, та я все ще доглядаю літніх людей, зараз у мене є синьйора, якій уже під дев’яносто. Вона називає мене – la mia ucraina cara – моя дорога українко.
Колись, на початках, я щороку приїжджала додому на Різдво, везла гостинці, подарунки, гроші. Так мої дочки звикли, що Різдво – це завжди мама, а разом із мамою – додаткові кошти чи якісь корисні речі.
За ці роки я багато чого зробила для своїх дітей. Я організувала їм весілля, провела їх у самостійне сімейне життя. Ще й купила кожній однакову двокімнатну квартиру, щоб потім не було розмов – чому в однієї більша, а в іншої менша.
Знаючи, як мої доньки люблять змагатися за мою увагу і ресурси, я зробила все максимально чесно. Пам’ятаю, як вже після оформлення документів на ті квартири сусідка запитала:
– А чого ти не купиш собі квартиру?
– А коли? – відповіла я. – Спочатку дітям треба допомогти. Потім уже я подумаю про себе.
Та проблема була в тому, що мої дівчата, Люда і Наталя, між собою ніколи не вміли мирно жити. У них постійно якісь змагання – хто краще вдягнеться, хто дорожчий купив телефон, у чиїх дітей кращі оцінки, хто отримав від мене більше подарунків. І відверто кажучи, мене це дуже засмучує.
Колись я сподівалася, що з віком вони порозуміються. Але тепер старшій вже сорок, молодшій – тридцять сім, а вони й далі, мов малі діти, порівнюють, кому я що купила, кому скільки грошей вислала.
Смішно зізнатися, але як я передаю їм посилки з Італії, то мушу міряти все до грама. Приміром, як надіслала Людмилі три пачки кави, то мушу й Наталі так само три, щоб потім не було: – Чому їй більше? – Чи, бува, мама не любить мене менше?
З грошима те саме. Якщо відправляю переказ для Люди на 300 євро, то й Наталі даю 300. Бо інакше неприємні непорозуміння, образи, телефонні дзвінки зі з’ясуванням стосунків.
Найгірше те, що вони живуть недалечко одна від одної й часто спілкуються. Тому ніяк не сховаєш, не викрутишся, не обманеш в розрахунках. Я вже звикла до цієї їхньої ревнивості, але все ж таки, болить мені, що рідні сестри не можуть знайти спільної мови і поводяться, мов діти.
От і цього року планувала приїхати на Різдво, як завжди. Вони чекали на мене, вже готували для мене традиційні вареники, узвар, кутю. Але ще до початку грудня я стала помічати дзвінки від Люди й Наталі, причому кожна телефонувала нишком, коли була впевнена, що інша сестра не підслухає.
Люда почала з тихого голосу і перейшла до прохання:
– Мамо, мені потрібно мінімум 10 тисяч євро! Я ж хочу машину взяти. Знайшла вже хороший вживаний Mercedes-Benz, торгувалася, власник готовий скинути трохи ціну. Ти сама ж казала, що хочеш, аби в мене була безпечна й зручна автівка. Мамо, без тебе я не зможу оформити! Приїжджай!
Наталя теж не відставала:
– Мамо, я вже домовилася з дизайнером інтер’єру. Хочемо крутий ремонт у квартирі: знести стіну, зробити студію, поміняти вікна, двері, плюс оздоблення. Але це недешево, потрібні гроші. І ти ж обіцяла допомогти, так? Я сама теж трохи назбирала, але 10 тисяч євро точно треба. Це ж на все життя ремонт, розумієш?
Слухала я їх і відчувала, як у грудях піднімається хвиля образи. Стільки років я вкладаюся, дарую їм квартири, оплачую весілля, й у мене, якщо чесно, на власні серйозні придбання грошей не залишалося. Здається, дочок це не турбувало. У них весь час нові й нові забаганки: то машина, то ремонт, то щось іще. Я ніби й рада допомагати, але ж безкінечно це тривати не може!
Отоді я й ухвалила складне, але, як мені здалося, правильне рішення – на Різдво додому не поїду. Подзвонила їм кожній окремо й сказала:
– Вибачте, дівчата, моя сеньйора захворіла, я не можу лишити її напризволяще. Приїду, мабуть, на Великдень.
Звісно, вони розчарувалися, засмутилися, але особливих докорів совісті я не мала. Я подумала, що якщо приїду зараз, то це знову закінчиться виданням грошей, сварками й черговими доріканнями, кому більше, кому менше дісталося.
У мене є певні заощадження. Я відкладала довго, часто недосипала, недоїдала, щоб ці гроші назбирати. І тепер усвідомила, що хочу купити собі власну квартиру десь неподалік нашого містечка в Україні. Не обов’язково простору, але принаймні щоб була своя. Скільки можна тягнутися за бажаннями дочок, які, як я бачу, не мають меж?
Поділилася цією думкою з Рафаеллою – внучкою моєї підопічної. Вона іноді приїздить до бабусі й бачить, як я працюю.
– Сеньйоро Тетяно, – звернулася вона до мене, – а чому ви досі не купили собі нічого на батьківщині? У вас життя теж є! Ви маєте право на власний дім.
– Ото й воно, – зітхнула я. – Я завжди намагалася допомогти дітям. От тільки з кожним роком їхні вимоги зростають. Я подумала, що відкладу гроші й до Великодня приїду, все офіційно оформлю. А потім уже поставлю дочок перед фактом, що в мене тепер є своя квартира, і більше жодних великих фінансових вливань я робити не буду.
Вона усміхнулася й розвела руками:
– Це ж логічно. Але як на це відреагують ваші доньки?
– Звісно, будуть ображені. Можливо, обуряться, що я не видала їм чергову суму, – відповіла я. – Однак я теж хочу жити гідно.
Минали дні, я доглядала сеньйору, вона одужувала, а я все більше утверджувалася в своєму рішенні.
Різдвяні дні я провела в Італії. Сеньйора дозволила мені взяти вихідний, і я пішла до української церкви, де познайомилася з кількома нашими земляками. Ми разом співали колядки, помолилися за мир і добробут у нашій країні, а потім у невеличкому гурті пили каву з панеттоне. Хтось зателефонував мені на мобільний – це була Люда.
– Мамо, ти можеш поговорити зараз? Наталя мене дістала, знову заздрить, що в мене машина от-от буде. Я їй сказала, що машина не нова, але ж Mercedes! А вона мені – а в мене ремонт студії…
Я прикрила долонею слухавку, щоб інші не чули, і спокійно відповіла:
– Людочко, я зараз у церкві. Давай пізніше поговоримо, добре?
– Ну добре. Тільки ти ж про машину пам’ятаєш, так? Пообіцяй, що допоможеш! – ледве не пропищала донька.
Я зітхнула й вимкнула телефон. Чесно, ці всі прохання вже сидять у мене поперек горла. Хочеться спокою й жити для себе. Чому я, пенсіонерка, маю віддавати все, що назбирала, тоді як донькам ніколи не буває достатньо?
Через тиждень зателефонувала Наталя зі схожими питаннями. Я відповіла те ж саме, що й Люді, тільки вже не згадувала про церкву, а сказала, що не можу розмовляти, бо везу сеньйору до лікаря. Вона теж образилася. Кинула слухавку із словами – ти мене не любиш!
Слухаючи це, я зрозуміла, що втомилася бути для них гаманцем на ніжках. Так, я їхня мати, і я їх люблю. Але любов – це ж не нескінченні грошові потоки. Я вже все для них зробила: квартири, весілля, всі потреби закрила. Коли їм по тридцять-сорок років, вони цілком можуть заробляти самостійно. Якщо Люда так хоче машину, нехай складає гроші або бере кредит. Якщо Наталя жадає дизайнерського ремонту, хай шукає варіанти дешевші, або теж відкладає.
На Великдень приїду, тихцем піду до нотаріуса, придивлюся до кількох варіантів житла. І лиш коли все буде оформлено, розповім їм. Нехай будуть хоч тріщати, але я не маю наміру віддавати свої кревно зароблені. Бо скільки не давай, у їхньому випадку все одно буде мало.
Так і планую зробити. А потім, коли вони знову почнуть скаржитися, що їм треба ще й ще, я спокійно скажу:
– Дівчата, тепер я теж маю свої потреби. Я купила собі квартиру, бо хочу старість зустріти вдома. Якщо ви хочете допомоги, то в розумних межах – можу іноді підкинути, але не 10 тисяч євро й не щоразу за першим запитом.
Чи я неправа? Не думаю. Кожна людина має право на щастя. Я стільки літ пропрацювала далеко від дому, аби вивести дітей у люди. А тепер хочу пожити для себе. Мені здається, це логічно. Дівчатам я все дала – житло, старт у житті, можливості. Решту вони можуть самі заробити.
Можливо, коли вони дізнаються, що я купила собі квартиру, буде сильне невдоволення. Та я готова до цього. Набридло, що вони сперечаються за кожне євро, мовчки з’ясовують, хто з них важливіший для мене. Вони рідні сестри, мали б навпаки допомагати одна одній, але, на жаль, виходить інакше.
Тож я вирішила раз і назавжди: приїду вже на Великдень, усе зроблю швидко й тихо, оформлю на себе, а потім поставлю дівчат перед фактом. Нехай звикають, що мама теж людина, а не лише їхня безвідмовна спонсорка.
Хочете машину – заробіть! Хочете дизайнерський ремонт – візьміть підробіток, відкладіть, сплануйте. Я вже своє зробила.
І вважаю, що це цілком справедливо. У них життя попереду, вони здорові, мають родини, хороші роботи. Тож хай працюють і реалізовують свої мрії власними силами. Я ж нарешті хочу повернутися додому не з купою зобов’язань, а з відчуттям, що можу жити у своїх стінах, тихо й спокійно, і що мої мрії теж мають право на здійснення.
Ну хіба я не правду кажу?
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.