fbpx
Життєві історії
Цього року тітка знову телефонувала, вітала з Новим роком, запрошувала на Різдво в гості. Та я, як згадаю минулорічні події, то їхати уже нікуди не хочеться

На свята в село…

В минулому році, на зимових канікулах, ми вирушили з дітьми в село, в гості до тітки мого чоловіка. Давненько ми в неї не були, та й вона постійно запрошувала. За матеріалами

Так як ми приїхали в самий розпал Різдвяних свят, гостей в будинку набралося більш ніж достатньо. Весь час хтось приїжджав, хтось їхав, купа дітей, на кухні весь час готування, стіл завжди накритий.

Треба зауважити, що тітка пече просто чарівний хліб. Такого я ні у кого ніколи не їла, та й не тільки я. Є у неї особливий рецепт, з яким вона по доброті душевній в цей раз вирішила поділитися.

І ось сидимо ми значить на кухні, я старанно, висолопивши від старанності язик, записую в зошит рецепт цього знаменитого на всю округу хліба, як цю чудову картину порушує звук, схожий на писк мишки. Мені цей звук прекрасно знайомий, а ось тітка витріщила очі і з цікавістю подивилася на мене.

– Що це? – тихенько запитала вона.

– Це молодша заводиться, мабуть хтось обpазив. Через хвилину з’явиться і все дізнаємося.

Глибоко вдихаю і повільно видихаю, на третьому видиху в дверях з’являються мої дівчата.

Читайте також: О дев’ятій годині ранку у квартиру Валерія пролунав дзвінок. На порозі стояла дівчина з немoвлям. – Це твоя дитина, тримай, – сказала, і втeкла. Покопався в речах, залишених матусею, знайшов записку. У ній прочитав, що дитину звати Дмитрик, і що він залишається з ним надовго, а наскільки невідомо

– Так розповідайте, – кажу я дочкам. Більше звертаючись до старшої, так як від молодшої, поки вона не закінчить розпочате, марно чекати відповіді.

– Вона сиділа гралася зі своїми ляльками, яких привезла і тут заходить та маленька дівчинка і без попиту бере одну з ляльок, – почала розповідь дочка, – я говорю, що потрібно спочатку запитати, а потім, якщо дозволили, брати, а якщо не дозволили , не брати. Тут підходить ота тьотя і каже їй, що моя сестричка скнара.

І тут за спиною я чую.

– Ну в тебе і діти, зовсім їх вихованням не займаєшся? Скупими ростуть. Ділитися іграшками треба! – це виступила бабуся дитини, яка без дозволу взяла іграшку.

– Що, перепрошую? Ви впевнені, що це я не виховую дітей? Може Вам краще зайнятися вихованням своїх онуків і дітей? Відколи стало нормальним брати чужі іграшки? Це особиста річ дитини і тільки вона вирішує, можна гратися іншим з нею чи ні. Я не думаю, що Ви з радістю поділитеся своїм автомобілем, якщо хтось вирішить на ньому покататися без дозволу. Чи Ви, все-таки, скнара? – закипіла я.

– Ну і молодь пішла! Ніякої поваги до старших! – гаркнула вона і вийшла з кухні.

Я повернулася за стіл, тітка дивилася на мене.

– Я не права, так? – запитала я, дивлячись в очі тітці.

– Все правильно, вони хоч і маленькі, але вже з чуйною і вразливою душею. Не можна їх прогинати і тим більше обpажати. Але мало хто хоче зважати на дітей, рахуватися з їх думкою.

Та жіночка забрала дитину і ображена покинула свято. У мене настрій теж був уже зіпсований. Добре, що хоч тітка з розумінням поставилася до ситуації.

Цього року тітка знову дзвонила, вітала з Новим роком, запрошувала на Різдво в гості. Та я як згадаю минулорічні події, то їхати уже нікуди не хочеться.

І адже дійсно.

Related Post