fbpx
Життєві історії
Цього року син Марії пообіцяв, що приїде до неї на Вербну неділю і пробуде аж до Великодня. Марія не бачила сина 20 років, готувалася як могла – калачів напекла і шинку зробила, але син знову не приїхав. – Ну що ж, не вийшло синові цього року приїхати, – виправдовувалася Марія перед сусідами. – Обіцяв, що на наступний рік обов’язково буде

Весняне сонечко вже активно прогрівало землю, і хоч надворі квітень, але ще доволі холодно. Дерева, ніби ще в очікуванні справжнього тепла, не поспішали розпускатися запашними квітами. Вся природа чекала на найвеличніше свято – Воскресіння Господнє. З нетерпінням чекала на нього і Марія, яка вже багато років самотньо жила в хатині на краю села.

Цей ранок для Марії був особливим – поштарка принесла їй телеграму від сина.

Марія, спираючись на палицю, прямувала до лісу. Цікава сусідка зупинила літню жінку запитанням, куди та так поспішає. Хоча добре знала її відповідь, бо щороку у Марії одне і те ж.

– Хочу, Оленко, встигнути котиків вербових наламати, поки вони ще красиві, і не розпустилися під весняним сонечком. Я якраз біля лісу бачила гарне деревце. Радість у мене – син телеграму прислав, запевнив, що цього року на Вербну неділю точно приїде і погостює у мене аж до Великодня. То ж маю трохи часу, щоб приготуватися.

Щороку, перед Великодніми святами Марія чепурила хату, готувала стільки наїдків, ніби у неї мала бути повна хата гостей – і ковбасу робила, і шинку запікала, і на всю вулицю пахло її калачами. Що-що, а калачі у Марії виходили на славу. Коли була молодшою, людям на весілля короваї пекла. Все мріяла, коли ж і своєму єдиному синові на весілля коровай пектиме. Та, не судилося…

Олена, слухаючи схвильовану стареньку сусідку, лише схвально помахала головою, а на очі виступили сльози. Вже років зо двадцять чекає стара Марія на свого єдиного сина. Він поїхав в Америку шукати кращої долі та так жодного разу вдома і не був. Спочатку писав часто, навіть якісь гроші мамі присилав. А потім, ніби пропав. Лише перед Великодніми святами постійно обіцяв приїхати.

А коли свята минали, і Марія знову черговий раз проводила їх на самоті з гілочками верби за молитвою, вона сумувала, але з розумінням ставилася до ситуації.

– Ну що ж, не вийшло синові цього року приїхати, – виправдовувалася Марія перед сусідами. – Обіцяв, що на наступний рік обов’язково приїде.

Сусіди вже почали перешіптуватися, а чи не вигадує стара тітка Марія тих телеграм, може син їх і не присилає.

І тільки Марія знає, що не зустрінеться вона з своїм Іванком, своїм синочком, тут, на землі. Не стало його, двадцять років тому, якраз у Вербну неділю, так назавжди він і залишився в чужому краї. А Марія чекає зустрічі з ним на небесах, а, поки-що, вона наламає гарний букетик верби, який їй нагадає знову про рідного синочка.

Просто їй так легше жити. Воно завжди легше, коли ти в очікуванні дива і щастя.

Спеціально для ukrainians.today. Передрук і розміщення  даної статті на інших сайтах без гіперпосилання на ukrainians.today заборонено.

Фото ілюстративне – mlyn.by.

You cannot copy content of this page