Цього року свято Миколая я провела з батьками та старшою сестрою Наталею. Наш тато – Микола, тому у цей день ми завжди збираємося разом.

Починалося все чудово, але потім батьки заявили мені, що я маю віддати сестрі свою квартиру, бо їй потрібніше.

Наталя розлучилася кілька років тому, і тепер сама виховує двох дітей. Вона повернулася до батьків, адже не мала власного житла. А я зараз живу окремо, у власній квартирі.

Сестра вже давно почала мені натякати, що це несправедливо – чому я, молодша, живу окремо, а вона, старша, вимушена жити з батьками. Я намагалася не звертати на це уваги, адже Наталі було важко, і я розуміла, що їй потрібна підтримка. Але кожного разу, коли вона повторювала ці натяки, мені ставало все важче і важче це витримувати.

І ось зараз, на святі у батька, Наталя знову підняла цю тему, бідкаючись, як тяжко їй жити з батьками, як їй не пощастило, а я вже маю свою квартиру. І ось тут до розмови несподівано долучилися мої батьки.

Тато і мама, спокійно й немов заздалегідь погоджено, почали говорити, що їм набридло жити разом з дітьми, що вони хочуть відпочити та пожити для себе. І далі почали обговорювати, як нам усім краще вчинити.

– Олено, – сказав тато, – ми подумали, що, можливо, було б справедливо, щоб ти віддала свою квартиру сестрі. Вона потребує свого житла, а ти одна, тобі ж не треба багато.

Я була ошелешена. Я не могла повірити в те, що вони без мене вирішують моє майбутнє. Вони не запитали мене, не поцікавилися, що я думаю з цього приводу. Просто вирішили за мене, наче це не моє житло, не мої гроші і не мої зусилля.

На початку ми з сестрою були в однакових умовах. Нам від бабусі дісталася квартира, ми її продали і гроші поділили.

Наталя вийшла заміж, пішла жити до свого чоловіка, а гроші вони успішно потратили на дрібниці.

Я ж вчинила інакше, додала ще певну суму, яку відкладала кілька років, і купила собі дуже затишну однокімнатну квартиру, щоб жити окремо. Зараз я живу там сама, бо моє особисте життя не склалося, заміж я не вийшла, дітей не маю.

І тепер я просто маю віддати свою квартиру сестрі тільки тому, що вона у скрутній ситуації. Вона ж могла вчинити так само як і я, і мала б зараз власне житло. Але Наталя вчинила недалекоглядно – вирішила, що вона вийшла заміж за чоловіка з квартирою, і тепер у неї все буде добре.

Але не так сталося, як гадалося. Вона з чоловіком розлучилася, а гроші то витрачені, і ніхто їй їх повертати не збирається.

Тому батьки вирішили у свій спосіб допомогти їй – переселити її з дітьми у мою квартиру. А я або собі ще одну куплю, або піду на знімання, або в крайньому випадку до них переїду, я ж без дітей, то для них вже легше.

Я намагалася пояснити їм, що це моє житло, що я багато років працювала, аби отримати те, що маю зараз, і що не можу просто так віддати його Наталі. Вона не відклала гроші, не змогла забезпечити собі майбутнє, а тепер чомусь я мала це виправляти. Я не хотіла віддавати свою квартиру, але батьки не хотіли слухати.

Коли я відмовилася віддавати свою квартиру, батьки почали ставитися до мене холодно. Наталя навіть перестала брати слухавку від мене, хоча я намагалася їй все пояснити. Це доросле життя, і тут кожен сам за себе.

З того часу я більше не спілкуюся з родиною. Вони відповідають на мої дзвінки коротко і сухо, наче я їм чужа. Навіть сказали, щоб я на Різдво до них не приїжджала, хоча до цього ми завжди на це свято збиралися разом.

Я задаюся питанням: що я зробила не так? Я не вчинила нічого поганого. Я не відмовилася допомогти сестрі, я просто не могла віддати свою квартиру, бо це було моє.

Я все ще думаю про свою родину, я все ще люблю їх і хочу, щоб вони зрозуміли мене. Я готова вибачити, готова поговорити, але зараз я не знаю, як знову знайти до них підхід.

Я іноді згадую всі ті моменти, коли ми були разом, сміялися, святкували. І намагаюся зрозуміти, що сталося, чому все змінилося. Невже батьки не розуміють, що вони вимагають неможливого? Чи може я не права?

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.