Я мала, можна сказати, щасливе дитинство. Тато з мамою любили мене, завжди старалися принести мені більше радості, допомагали в усьому.
Мої батьки люди небагаті, але вони весь час намагалися ростити мене просто щасливою. Ми завжди на вихідних їздили кудись відпочивати, багато часу проводили разом.
Мама з татом з самого дитинства багато говорили зі мною, намагалися завжди цікавитися моїм життям. Що в дитинстві, що вже у зрілому віці, батьки ніколи не обділяли мене своєю увагою, вони завжди намагалися бути поряд, приділяли мені багато уваги та підтримували у всьому.
Загалом, у мене з батьками склалися дуже добрі стосунки.
Але потім тато дуже змінився, він полюбив сивеньку, відтоді спокій в нашому домі пропав. У батька дуже змінився характер, з ним було важко навіть просто спілкуватися. Я навчалася, багато часу проводила на навчанні, а мама більше часу проводила вдома, тому важко було їй.
Згодом я вийшла заміж, поїхала жити до чоловіка в місто, а мама залишилася сама з батьком. Їй було непросто, я це добре розуміла, але нічим допомогти не могла. Не візьму ж я її з собою на орендовану квартиру, та й чоловік мій не знаю, як би то все розцінив.
Але мене ніколи не покидало почуття провини, що я залишила маму.
Роки минали, у мене з’явилося двоє дітей, ми з чоловіком взяли квартиру в кредит, влаштовували своє життя і думали про майбутнє своїх дітей.
Весь цей час мама мені постійно телефонувала, скаржилася на батька, розповідала, як їй важко там з ним, але я не могла їй нічим зарадити, своїх турбот життєвих та й проблем було багато.
Забрати її до нас не було змоги бо жили ми спочатку на орендованій однокімнатній квартирі, потім в батьків мого чоловіка, а коли взяли квартиру в кредит, то все одно жили у свекрів, а в свою квартиру взяли квартирантів, щоб швидше виплатити кредит, адже заробітки у нас були невеликі, а свекри не були проти, щоб ми жили з ними в їх квартирі.
Цього року, навесні, ми з дітьми переїхали за кордон. Запросили маму до нас. Погостювала у нас вона 3 тижні. Повернулася до дому і знову скаржиться, як їй важко там, і батько зовсім не змінюється, лише гірше стає на старості років.
Я за те щоб доглядати батьків на старості років, але мама ще не така стара щоб їй потрібний був догляд. Моїй мамі всього 60 років. але з її слів випливає висновок що вона сама і їй ніхто не допомагає.
І от я почуваюся постійно винною, що вона сама. Та в мене своїх проблем зараз дуже багато з дітьми в чужій країні. Чим я можу допомогти їй?
Фото ілюстративне.
