Я завжди вважала, що мені в житті дуже пощастило, адже я вийшла заміж за розумного, перспективного чоловіка. Василь і справді був добрим господарем, його кар’єра швидко йшла вгору, в селі всі його поважали, він багато років був головою сільської ради. В селі у нього був неабиякий авторитет.
Люди ми були не бідні, я працювала медсестрою, виховували двох дітей. Треба сказати, що заради дітей Василь був готовий на все – і синові, і доньці забезпечив хорошу освіту, коли вони одружувалися – зробив дітям великі весілля, забезпечив обох житлом. Пишався чоловік нашими дітьми, поки донька не викинула номер.
6 років тому наша дочка Вікторія розлучилася з першим чоловіком і вийшла заміж за іншого чоловіка, і сина народила. Виявилося, у них вже давно були стосунки. Мій чоловік цього зрозуміти і прийняти не зміг. З дочкою відносини практично зійшли нанівець. Для нього це ганьба, яку він не може ніяк пережити. Нового зятя він не визнав і навіть на поріг не пустив.
З онуком так само. Онука не визнав і сім’ю дочки (онука і зятя) бачити і знати не хоче. Сидіти з онуком і няньчити його я їжджу до них. Люблю всіх і намагаюся налагодити мир у родині, але ніяк.
Дочка дуже переживає, плаче. Намагалася з батьком порозумітися, але він відмовився розуміти і слухати. Твердить одне: «Зрада, зрада і крапка». Переконати його, що в житті всяке буває, практично неможливо.
Через два роки після весілля дочки одружився і син. Зараз у нас ще й онуки близнючки народилися. Чоловік їх просто обожнює, але ось внука і зятя не визнає і бачити їх не хоче.
Цього року на Василія донька приїхала з зятем, хотіли привітати батька з іменинами. Так він навіть за стіл з нами не сідав, сказав, що не дуже добре себе почуває. Але ж я то добре розумію причину.
Вони з дочкою спілкуються, але чоловік поводиться стримано, холодно і відсторонено. Для дочки це все дуже важко, але змінити нічого не виходить.
По правді сказати, я таких же поглядів, що і мій чоловік. Мені й самій новий зять не дуже подобається, а в порівнянні з колишнім зятем тим більше. Але дочка і внук – це наші діти і я змирилася з її вибором і вчинком, чи що. Але чоловік цього не сприймає категорично. Так ось і живемо.
Як мені переконати чоловіка, що не ми перші, не ми останні, таке в житті буває. Це життя доньки і лише вона може приймати рішення, а ми, як люблячі батьки, маємо підтримати її. Чи я не права, а чоловік має рацію?
Фото ілюстративне.
