Мій день народження на початку січня. Цього року мені виповнилося 60 років, і це справжній ювілей. Адже я все своє життя старалася як могла, віддала свої найкращі роки роботі, дітям, дому. У мене такий характер, що я завжди хочу, щоб все було якнайкраще.
Останні 11 років я працюю в Італії, і кожного року повертаюся додому, щоб в родинному колі відсвяткувати Різдво, Водохреща та день народження з рідними. Це вже стало моєю традицією.
Коли я залишила рідну домівку, то поїхала не від доброго життя. На роботі було скорочення, а нову роботу знайти в селі було дуже складно. А у мене було двоє дітей, яких я мала забезпечити.
І ось, коли одна моя подруга запропонувала поїхати разом в Італію, я погодилася. І зробила я це не заради себе, а заради дітей.
Спочатку було важко, а потім звикла до цього свого нового життя. А головне – я стала заробляти немалі гроші, і це не могло не тішити, адже я розуміла, що тепер суттєво зможу допомогти своїм дітям.
Вони вже були дорослі – донька вийшла заміж, привела до нас зятя, а син після університету залишився в місті, і там вирішив будувати своє життя.
Після того, як я справила доньці весілля, я почала збиратись в Італію. Але перед від’їздом донька покликала мене на розмову. Сказала, що їй було б добре, якщо я записала будинок на неї, бо її чоловік хоче господарювати на “своєму”. Я була здивована, адже зять ще навіть не переступив наш поріг, а вже хоче бути господарем.
Я порадилася з донькою, згадала про сина. Він хоча й поїхав з дому, але має так само право на свою частку. Однак донька мене заспокоїла, мовляв, Іван уже все вирішив – він відмовляється від спадщини. І я погодилася. Оформили дарчу на неї, і я поїхала на заробітки.
З Італії я щороку висилала всі зароблені гроші, аби допомогти дітям. Кожен раз, коли я приїжджала додому, мої очі раділи – будинок змінювався, став набагато красивішим і затишнішим.
Дочка з зятем багато працювали, і я бачила, як все росте, розцвітає. В цьому плані я тішилася, але були й зміни, які мене турбували.
Дочка стала якоюсь холодною, відчувалася якась відстороненість. А якось, приїхавши додому, я зрозуміла, що для мене в цьому великому будинку місця немає – кімнат було багато, але на кожну молодята мали свої плани.
Я думала, що маю право на житлоплощу в будинку, який зведений за мої гроші, але врешті мене поселили в найменшій кімнаті.
Навіть тоді я не обурювалася, бо на чужині бачила всяке, бувало навіть таке, що я на вокзалі спала у вагончиках, чи в парку на лавочці.
Цього року, на свій ювілей, я вирішила запросити своїх сестер з чоловіками, адже й день народження був, та й ми не бачилися давно. Але дочка категорично відмовилася. Казала, що не хоче гостей, мовляв, в хаті мало місця, і, якщо мені хочеться побачити родичів, то можна зустрітися в кафе.
Я засмутилася, бо думала, що маю право запросити рідних, та й якось так було неприємно, що вона навіть не захотіла зробити мені таку маленьку радість.
Зрештою, я нічого не святкувала. Донька з зятем мені навіть не привітали, вони зібралися і пішли кудись в гості.
Сказати, що я засмутилася – це нічого не сказати. Але тут приїхав Іван – мій син. Я ніяким чином не привертала до себе увагу, але син помітив мій сум і зрозумів, що сталося.
Він не ображається на мене, що я стільки років працювала в Італії і висилала гроші лише доньці, Івану за великим рахунком від мене нічого не дісталося.
І я радію, що він такий розумний, відповідальний і добрий. Іван сам відкрив власну справу, невелику, але успішну. Тому син не потребує моєї фінансової допомоги.
Його бізнес приносить непогані прибутки, він збудував будинок, купив машину. І от тепер, коли він побачив, що я стала зайвою у власному домі, він пропонує мені переїхати до нього.
Вони з дружиною заселилися в новий будинок за містом і хочуть, щоб я жила з ними. Він каже, що місця вистачить.
Я пообіцяла сину подумати, але в душі сумніваюся, бо не знаю, що робити. З одного боку, я думаю, може варто ще кілька років побути в Італії, заробити грошей, купити собі хоча б маленьку однокімнатну квартиру, щоб не залежати ні від нікого?
А з іншого боку, я бачу, як він турбується про мене. І він пропонує свою допомогу не просто так, а тому, що дійсно хоче, щоб я була поруч і не відчувала себе самотньою.
Це складне рішення. Не знаю, що буде краще для мене – залишитися в Італії чи переїхати до сина.
Прикро мені як мамі, бо моя дочка нічого не оцінила.
Зате син виявився дуже хорошим і співчутливим. Я пообіцяла синові, що подумаю, та насправді розумію, що це нечесно – все віддати дочці і жити у сина. Але як мені бути – я просто не знаю.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
