Галина прожила на чужині, у сонячній Італії, більше двадцяти років. Коли вона вперше залишала рідне село, її рука стискала старенький шкільний записник, де стояли імена її двох донечок — Наталі та Христини. У цьому записнику було її єдине, тверде, як криця, зобов’язання: «Я для них зроблю все, що тільки можу. Щоб вони не знали тієї скрути й нужди, яку довелося пережити мені».
І вона таки зробила. Відпрацювала, не шкодуючи себе, на двох, а часом і на трьох роботах. За ці роки вона встигла збудувати у рідному селі велику, світлу, простору хату з великими вікнами, яка виділялася серед сусідських. Донькам купила квартири у місті. Внукам щоразу привозила все, що вони тільки могли попросити. І щороку, без жодного винятку, поверталася на Різдво додому. Хоча б на ті два тижні, щоб побути справжньою «мамою», яку можна обійняти, а не лише почути її втомлений голос у телефонній слухавці.
Але цього року, у грудні, вона сказала собі, дивлячись у дзеркало:
— Ні, Галю. Я не поїду.
Не тому, що здоров’я підвело чи закінчилися кошти. А тому, що останнє Різдво, коли вона приїхала, залишило в її душі такий холод і спустошення, що вона досі не могла оговтатися.
Минулого року Галина приїхала додому, як завжди, за тиждень до Святвечора. Її валіза була набита так, що ледь застібалася: більше подарунків, італійських солодощів та сирів, ніж її власних речей. Дочки запевняли її по телефону:
— Мамо, ми чекаємо тебе! Приїдемо всією родиною, як завжди, будемо разом!
І Галина, як завжди, готувалася до свята з любов’ю і розмахом. Вона варила справжню кутю, смажила коропа, запікала м’ясо, накривала великий, на дванадцять страв, стіл. Хата пахла святами, корицею, тістом і теплом, яке вона несла у собі.
Та за день до Святвечора, коли Марина саме розкладала тарілки, подзвонила Наталя.
— Мамо, — почала вона м’яким, але винуватим голосом. — Ти тільки не ображайся… але ми цього року мусимо поїхати до свекрухи. Ну ти ж розумієш, її не можна образити, вона ж стара… І Андрій просить.
Галина зрозуміла. Їй стало боляче, але вона проковтнула образу: «Добре, доню. То нічого».
Наступного ранку подзвонила Христина.
— Ма! Привіт! Слухай… Ми їдемо з друзями в Карпати на кілька днів. У Буковель. Путівки вже були взяті давно, це ж Новий рік… Ти не ображайся, добре? Ми одразу після повернення до тебе заскочимо.
— Звісно, доню, — голос Галини був спокійний, але трохи глухий. — Веселіться.
Галина не ображалася. Вона просто сиділа за великим, ідеально накритим столом сама. Дивилася у вікно, як хтось у сусідському дворі гучно збирав родину докупи, як діти бігли з колядками і дзвіночками, а в її хаті лише годинник цокав на стіні, відміряючи порожнечу.
Вперше за двадцять років, які вона працювала за кордоном, вона зустріла Різдво сама. Навіть кутя була гіркою.
Через кілька днів, вже після Різдва, дочки таки приїхали. Примчали вранці — із дітьми, з метушнею, з подарунками, які, як вони невпевнено пояснили, «оце по дорозі купили».
Внуки, ще не роздягаючись, одразу накинулися на неї:
— Бабусю, давай коляду! Ми ж до тебе прийшли першими!
Галина усміхнулася, хоч усмішка давалася їй із великими зусиллями. Вона витягла з гаманця по 20 євро, як завжди. А старший онук, тринадцятирічний Ростик, відразу ж скривився.
— Еее, бабцю, — простягнув він невдоволено. — Ти ж в Італії працюєш. Могла би й більше дати, ми ж тобі колядку співали. Нам треба на нову гру.
Їй стало неприємно. Вона поглянула на дочок. Наталя й Христина лише перезирнулися, ніби так і має бути. Ніхто не зробив зауваження дитині.
— Мамо, — втрутилася Христина, — може, даси їм хоча б по п’ятдесят? Бо вони знають, що ти можеш.
Галина повільно поклала гаманець у кишеню.
— Ні. Більше не дам.
Вона роздала внукам речі, які привезла, іграшки, які вони просили, але грошей — більше ні. Вона прийняла важливе для себе рішення:
— Я в цьому році гроші не даю. Мені вже треба самій собі збирати на старість. Хіба не так?
Дочки одразу образилися. Обстановка в хаті стала напруженою і холодною.
— Нічого собі, — обурилася Наталя, складаючи руки на грудях. — Ти завжди давала, ти ж знаєш, як діти люблять гроші! А тут раптом економиш на власних онуках? Це що, помста за те, що ми на Різдво не приїхали?
— Або в тебе там хтось з’явився, кому ти тепер гроші віддаєш? — додала Христина з підозрою.
Галина не відповідала. Вона просто пила чай і дивилася на них. Бо знала: вони не розуміють. Для них вона давно перестала бути матір’ю. Вона стала банкоматом, який щоразу «видає», щоразу наповнений італійськими грошима.
Але всередині вона відчула рішучість:
Більше я так не хочу. Я не банкомат. Я людина.
І цього року, коли настав грудень, Галина вперше за двадцять років зателефонувала донькам і сказала, що не приїде на Різдво.
— Я не беру відпустку, — повідомила вона Наталі. — Але вирішила залишитися тут.
По той бік слухавки запанувала мертва тиша.
— Мамо, як це не приїдеш?! — першою вибухнула Христина. — Ти що, хворієш? Ми ж тебе чекаємо! Кутю без тебе не варимо!
— Ні, доню. Я здорова, — сказала Галина, спокійно. — Просто хочу трохи для себе пожити. Тут тепло. І тихо.
— Ну то ми приїдемо! — швидко зреагувала Наталя. — Приїдемо всі до тебе! Бо як це — Різдво без мами? Ми ж сумуємо!
— Не треба, — м’яко зупинила Галина. — Я хочу побути сама.
— Та минулого року ж ти теж була сама, коли ми не приїхали! — вигукнула Христина, не розуміючи, як це прозвучало.
Галина сумно посміхнулася до слухавки.
— От саме тому, доню. Ви мене минулого року так «чекали», що я сама коляду співала. Сама і кутю їла. І знаєте що? Мені не сподобалося.
По той бік стало тихо. Вони, здавалося, вперше усвідомили, що саме вони зробили рік тому.
Рік без маминих регулярних грошових переказів багато що змінив. Дочки раптом почали частіше дзвонити. Іноді навіть питали не тільки: «Мамо, коли гроші будуть?», а й: «Мамо, як ти? Як твоє здоров’я?».
Цього року вони були ніжніші, лагідніші, навіть трохи винні.
Наталя телефонувала щотижня, її голос був сповнений благання.
— Ма, приїдь, дуже тебе просимо. Ми зробили все, як ти любиш. Стіл накриємо, знімемо з тебе всі обов’язки. Все буде, як колись. Всі будемо разом! Ми справді чекаємо.
А Христина додавала:
— Мамо, ми зрозуміли. Нам тебе не вистачає. Діти тебе чекають! Вони постійно питають, де їхня бабуся Галя.
Галина слухала їх і не вірила. Звісно, вона любила своїх дітей, але в її душі був гіркий осад. Вона знала: любов не повинна прокидатися лише тоді, коли перестали приходити грошові перекази.
Любов — це коли ти потрібна, а не просто зручна і фінансово вигідна.
Напередодні Святвечора Галина сиділа у своїй маленькій, але затишній кімнаті в Італії. Вона купила собі невелику штучну ялинку, прикрасила її простими скляними кульками. Поставила на стіл маленьку свічку, на тарілку поклала кілька італійських солодощів і склянку з вином.
Телефон задзвонив. Це була Наталя.
— Мамо, вітаємо тебе! Ми всі зібралися, кутя смачна, як ти вчила! Ти хоч по відео подзвони нам!
Галина відповіла на дзвінок. Дочки, внуки, зяті — всі сиділи за великим столом, тим самим, який вона сама купила. Вони усміхалися.
— З Різдвом, мої рідні, — сказала вона тепло.
— З Різдвом, бабусю! — кричали внуки. — Нам тебе не вистачає!
— І мені вас, — відповіла Галина. — Але я тут у тиші.
Вона побачила, що на столі стоїть дуже маленька, символічна порція куті, не така, як вона звикла готувати. Вони не чекали її, вони просто виконали ритуал.
— Я хочу вам сказати, — продовжила Галина, — що наступного року, можливо, я приїду. Але не як «та, що привезла подарунки». А як мама. Я хочу бачити не євро в очах, а любов.
Вона дивилася на своїх дорослих дочок, і в її очах була втома.
— Я працюю, бо мені треба собі збирати на старість. Бо я зрозуміла: коли я перестану працювати, ви будете надто зайняті, щоб приїхати і подати мені ту склянку води. Тому я не можу більше бути вашим банкоматом. Ви дорослі.
Доньки мовчали, але їхні погляди були сповнені сорому.
Галина завершила розмову, побажала їм гарного свята і поклала телефон. Вона загасила свічку.
Цього року вона була сама. Але не відчувала себе самотньою. Вона відчувала себе вільною.
Вона зрозуміла: вона може сама створити своє Різдво. Тихе. Справжнє. Без очікування, без розчарування і без відчуття, що її використовують.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
