fbpx
Життєві історії
Цього року домовилися ми з чоловіком поїхати до моїх батьків в село на Великдень. Вони так чекають, так готуються до нашого приїзду. Внучці вже кімнату виділили в хаті, диванчик купили маленький, у дворі все обладнали – пісочницю, гойдалки. Мама тут фото прислала, пише: “Можливо, Олег вас привезе і залишить хоч на пару місяців? Поживете у нас, зараз така пора гарна, скоро літечко, повітрям чистим подихати, у нас все своє, свіженьке”. Непросто мені слухати мамині слова, я б до своїх батьків на крилах полетіла у будь-який час, але чоловік проти

– Нашій доньці два з половиною роки вже, а мої батьки так її і не бачили в очі ще жодного разу, уявляєш? – розповідає 30-річна Мирослава. – Вони від нас дуже далеко живуть, у них там свій будинок. Минулого літа ми не поїхали до моїх батьків, адже були обмеження і всі сиділи вдома. Цього року домовилися з чоловіком поїхати до моїх батьків в село на Великдень. Вони так чекають, так готуються до нашого приїзду, що можу лише уявити. Внучці вже кімнату виділили в будинку, диванчик купили якийсь маленький, у дворі все обладнали – пісочницю, гойдалки. Мама тут фото прислала, пише, а може, Олег вас привезе і залишить хоч на пару місяців? Поживете у нас, зараз така пора гарна, весна, скоро літечко, повітрям подихати, у нас все своє свіженьке.

– Хороша ідея. Зміните обстановку, поживете сільським життям, відпочинете, і правда.

– Ні, не відпочинемо ми у вас довше, – сумно відповідає Мирослава. – Справа в тому, що чоловік і чути не хоче про те, щоб залишити нас у батьків хоча б на місяць. «А хто, – каже, – буде мене годувати і прати мені речі в столиці поки ти у батьків житимеш? Ні вже, відпочинемо разом пару днів на Великдень і так само разом додому поїдемо. Ось виросте наша донька, буде їздити до бабусі одна.»

Одну дочку відпустити так надовго Мирослава поки не може, хоча мамі довіряє повністю. З мамою і татом у них чудові стосунки. Мама – проста дуже добра та спокійна жінка, господиня відмінна. Звичайно, якби дочка з внучкою залишилися в гостях, весь побут і дитину мама взяла б на себе, щоб донька її відпочила, це навіть не обговорюється. Дітей мама обожнює, і внучка їй була б тільки в радість.

Та й дитині пожити в сільській хаті було б цікаво та корисно, а тим паче ще й весну та літо.

Ех, якби можна було залишитися у батьків хоч на кілька тижнів! Мирослава б тільки й робила, що відпочивала, щиро розмовляла б з мамою, лежала з книжкою або телефоном у дворі в гамаку та їла б полуницю та черешню відрами. Саме такого доброго відпочинку Мирославі і не вистачало останні два з половиною роки.

Дочка у неї дуже активна, рухлива, і Мирослава з нею одна цілими днями. Батьки далеко, а маму чоловіка ідея бути найкращою турботливою бабусею абсолютно не надихає. Вона про це відразу попередила, ледь побачили у Мирослави кругленький животик. А пізніше, коли в перший раз прийшла провідати малесеньку внучку, на Мирославині слова: «Ой, а хто це до нас прийшов? Це наша бабусенька прийшла! » – раптом скривилася:

– Ой ні! Тільки не бабуся. Не треба так мене називати!

– А як же? – здивувалася молода мати.

– Ну. Нехай кличе по імені: Ганна!

Відтоді внучка називає бабусю по батьковій лінії Ганна, і Мирославі це не дуже подобається, щиро кажучи. Втім, чути це звернення доводиться нечасто: з бабусею Ганною вони бачаться вкрай рідко. В основному вона дзвонить синові, запитує, як справи, і передає привіти.

Про те, щоб допомогти з дитиною, погуляти, погратися – Ганна і не думає.

Чоловік Олег теж допомагає Мирославі дуже мало – він багато працює. Правда, і заробляє добре. У них власна двокімнатна квартира, машина, Мирослава ні в чому не знає відмови, не рахує копійки. На господарство чоловік виділяє гроші щедрою рукою, та й на Мирославині особисті потреби не скупиться. Інша справа, що витрачати ці гроші, ходити по салонах і магазинам Мирославі з дитиною абсолютно ніколи, і це зрозуміло. Максимум, що вона може – це щось замовити і купити в інтернеті.

Крім дитини, на плечах Мирослави весь побут. Ну так, в сучасній міській квартирі з підрослою вже дитиною побуту не так-то багато, але, якщо робити все сумлінно: прасувати білизну, готувати свіжі страви, не нехтувати вологим прибиранням – справ досить. Олег не допомагає по будинку ніяк. Максимум, що він може зробити – пару хвилин повозитися з донькою.

Треба сказати, що раніше, коли жив один, Олег чудово справлявся і з цим, і з прибиранням. Але за роки шлюбу конкретно відвик від усіх цих клопітких справ по дому. Навіть дістати готову їжу з холодильника, і то не може, все робить Мирослава. І гріє, і сервірує, і ложку та виделку подає. І вранці встає спеціально, щоб погодувати чоловіка сніданком і відправити на роботу, хоча їй щось на роботу не треба, вночі вона кілька разів скочила до дитини і взагалі не висипається.

При цьому каву чоловікові зварити вона зобов’язана, і крапка. І шкарпетки подати – сам не знайде.

– Будинок та побут – твої справи! – пояснює вперто він щоразу Мирославі. – Моя – заробити гроші. З цим у нас, по-моєму, все в порядку, так?

У плані забезпечення до Олега дійсно питань зовсім ніяких немає. Мирослава не думає і не турбується про гроші, просто говорить, скільки треба, і чоловік переводить їй на карту.

А може, претензії чоловіка цілком обгрунтовані? Вийшла заміж – живи з чоловіком, нічого місяцями гостювати у батьків в селі без особливої ​​на то потреби? Йому сім’я потрібна поруч, і так, допомога дружини, адже Олег майже з ранку до пізнього вечора проводить час на роботі.

А Мирославі сумно, їй з донькою було б так добре в селі у батьків провести весну та літо. Але як вмовити свого чоловіка, вона зараз не знає.

Передрук без гіперпосилання на Ukrainians.Today суворо заборонений!

Фото ілюстративне, з вільнихо б Олега. Але чи добре залишати чоловіка одного в місті на такий час?

Передрук без гіперпосилання на Ukrainians.Today суворо заборонений!

Фото ілюстративне – natasha-fisher.

You cannot copy content of this page