fbpx

Цього разу зять вже вирішив кіна не грати: тещі сказав, що її місце в літній кухні, а Оксану з дітьми він в місто в квартиру відправив. Ірина поклала сумки, сіла на лавку, оглянула двір. Вона ж п’ятнадцять років важко працювала в Італії не для того, щоб ця чужа їй людина, її зять, так просто пустив все по вітру. Головна помилка Ірини була та, що вона відразу все майно на доньку і зятя записувала, бо навіть не сподівалася, що все ще може так повернутися. – Ви, мамо, не хвилюйтесь. Поки-що поживете в літній кухні, а потім повернетеся в Італію і заробити собі на квартиру, – сказав зять

– Ви, мамо, відразу в літню кухню йдіть, і там свої торби розкладайте, – скомандував зять.

А Ірина лише переступила поріг рідного подвір’я, водій якраз заносив сумки, які вона привезла з італійськими смаколиками.

На подвір’ї у Ірини і справді було дві хати: одна стара, в якій вони колись жили. А інша нова, її Ірина збудувала за свої заробітчанські гроші, саме заради того, щоб будинок збудувати, вона в Італію і поїхала.

Старалася жінка з усіх сил, бо хотіла, щоб будинок у неї був найвищий і найкращий. І огорожу дорогу зробила, і хвіртку, і подвір’я впорядкувала так, що любо глянути.

Поки вона на заробітках, в цьому домі хазяйнує зять і її єдина донька Оксана.

У Ірини є єдина дочка Оксана, коли Ірина подалася на заробітки, дівчинці було лише 14 років. Залишила практично саму, за нею мала придивлятися рідна сестра Ірини, Люба, яка жила по сусідству, неподалік. Тітка погодилася дивитися за племінницею, бо бачила, що іншого виходу просто немає.

Такі скрутні часи настали, що далі нікуди. Ірина працювала прибиральницею в місцевій школі, отримувала на роботі копійки. Рано oвдовіла, батьків теж теж не було, щоб допомогли.

В старій напіврозваленій хаті Ірина жити не хотіла, тому і наважилася їхати за кордон.

Свою мрію вона здійснила, хату збудувала, але зять чомусь вирішив, що це його будинок, а не тещі.

Всі хвалили Ірину, мовляв, от яка молодець – сама, без чоловіка, яку хату звела, любо глянути.

Тішилася і сама Ірина, мріяла, як приїде назавжди в Україну, і заживе собі з донькою в своєму будиночку, нарешті, хоч трохи поживе для себе. А зараз – будинок мрії є, та жити Ірина у ньому не може, бо зять відправляє її в літню кухню.

Виявляється, донька з чоловіком давно живуть погано, але Оксана мамі ніколи не скаржилася, щоб зайвий раз її не турбувати.

Всі гроші, які висилала Ірина доньці, забирав зять, бо саме він хотів керувати сімейним бюджетом.

Оксана терпіла скільки могла, двоє діточок, як не як. Та з кожним роком ставало все гірше. От і вмовила донька маму ще й квартиру однокімнатну в райцентрі купити, мовляв, діти ростуть, житло зайвим не буде.

За 5 років була вже і квартира. Ірина коли приїжджала додому на тиждень-два, навіть не здогадувалася, які проблеми у її доньки, бо та нічого не говорила, а зять в цей час був як шовковий.

Цього разу зять вже вирішив кіна не грати: тещі сказав, що її місце в літній кухні, а Оксану з дітьми він в місто в квартиру відправив.

Ірина поклала сумки, сіла на лавку, оглянула двір. Вона ж п’ятнадцять років важко працювала в Італії не для того, щоб ця чужа їй людина, її зять, так просто пустив все по вітру.

Головна помилка Ірини була та, що вона відразу все майно на доньку і зятя записувала, бо навіть не сподівалася, що все ще може так повернутися

– Ви, мамо, не хвилюйтесь. Поки-що поживете в літній кухні, а потім повернетеся в Італію і заробити собі на квартиру, – сказав зять.

Ірина набрала Оксану, запитала, чого вона їй нічого не сказала, і чого, взагалі, вона це це терпить.

– Бо люблю його. І сподіваюсь, що він зміниться, та й діти у нас є – відповіла Оксана.

У Ірини просто не було слів, вона заносила свої сумки в літню кухню і плакала, бо не так собі уявляла підсумки свого заробітчанства.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.

You cannot copy content of this page