Відколи я поїхала на заробітки, ставлення родичів мого чоловіка до мене дуже змінилося.
Колись, як ми тільки одружилися, мама чоловіка і його сестра не дуже хотіли зі мною спілкуватися, а все тому, що я – бідна, і без освіти.
Сім’я мого чоловіка і справді на той час вважалася доволі заможною, свекор колись головою колгоспу був, потім займав інші владні посади, так що вони біля нього не бідували.
Обох дітей свекор в інститутах вивчив, мій чоловік вчився на інженера, а його сестра педагогічний закінчувала.
А я після школи на місцевий завод на роботу влаштувалася, бо грошей не було.
У мене нічого не було, крім довгої коси і величезних карих очей, в які і закохався мій Іван.
І що там йому батьки не говорили, що не пера я йому, він нікого не послухав, і одружився зі мною.
Перший час він мене до себе додому привів, але його сестриця зробила моє життя нестерпним, чого я там від неї лише не наслухалася про себе.
Одного разу вона стала говорити, що я без смаку вдягаюся, що у мене одна спідниця на всі випадки життя, і що колись її брату я набридну, і він мене кине заради якоїсь панянки, яка буде йому гідною партією, не те, що я.
Ці слова мене дуже зачепили, я розплакалася, і на це повернувся додому Іван.
На наступний день він знайшов квартиру в місті, і ми переїхали. Чоловік знайшов роботу, а я зрозуміла, що в очікуванні.
Зарплата у чоловіка була невеликою, але нам вистачало, щоб оплатити оренду і прожити місяць. І ми і на тому були щасливі.
З часом у нас з’явилося все – і своя квартира, і своя машина. Двійко діточок ми виростили, обом синам освіту дали.
З чоловіком своїм я чудове життя прожила, жодного разу ми з ним серйозно не посварилися.
Але, на жаль, у віці 52 роки його не стало. Мені на той час 50 було. І я, щоб забутися, поїхала до знайомої в Італію.
Якщо чесно, то я працювати там не збиралася, відпочити хотіла. Але трапилася непогана робота, заміна на 3 місяці, і я погодилася. А потім втягнулася, і вирішила, що синам своїм з житлом допоможу, якщо треба буде. А якщо ні – то собі на старість щось зароблю.
В Італії я вже 5 років, і додому поки-що не збираюся, проте приїжджаю раз в рік у відпустку.
Цього разу я приїхала додому, і в перший же день до мене прибігла сестра чоловіка. Їй терміново потрібні гроші, а вони з чоловіком зараз на дні на рахунок фінансів.
Тепер ми з зовицею місцями помінялися – у мене гроші є, а у них немає.
Її донька розписуватися буде з хлопцем в кінці серпня. Наречений з гарної родини, батьки багаті. І сестра чоловіка хвилюється, що не має чогось гідного одягнути до РАЦСу.
– Та я вже собі сто років нову одежину не купувала, – плакалася мені вона. – Зарплата вчительська маленька, а чоловік і зовсім вже рік без роботи сидить, так що нам ледве на життя вистачає, не те, що на новий одяг.
– Що, тепер і у тебе одна спідниця на всі випадки життя? – кажу. – От бачиш, ні від чого ми в цьому житті не застраховані.
Витягла я 500 євро і дала зовиці.
Вона замахала руками:
– Та не треба так багато!
– Бери, кажу, пригодиться. Все ж, доньку заміж видаєш.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
