Майже все своє доросле життя, я завжди хотіла жити окремо від своїх батьків, адже всі розуміють, що якщо дві сім’ї живуть під одним дахом в одній в хаті, то ладу там ніколи не буде, як би усі не старалися. Таке життя, адже у кожної людини свою пріоритети, свої сподівання, надії та мрії, загалом свої правила. під які не має підлаштовуватися кожен.
Та вийшло, на жаль, не так, як я мріяла.
Якось так вийшло в моєму житті, що мені прийшлося доглядати за матір’ю свого чоловіка, своєю власною свекрухою.
Хоча Тетяна Михайлівна і має ще дочку, яка живе в місті, але вона з’являлася дуже рідко до матері, лише подзвонити може і все.
Ліда, зовиця моя, приїжджає до матері своєї лише на великі свята, розпаковує сумки з нехитрими гостинцями, які купує в останній момент в супермаркеті.
Сестра мого чоловіка завжди привозить, в основному, ковбасу, шматок твердого сиру, оселедці та різні солодощі для мами. Такий набір я вже на пам’ять знаю. Нічого нового, нічого особливого.
Зовиця ніколи не привезе нічого приготовленого своїми руками, все з магазину, щоб лишній раз не переробитися, нічого не готувати і не перенавантажувати себе.
Ліда, як не дивно, чомусь викладає це все в її кімнаті своєї мами, щоб вона все це бачила, перед нею, ніби звітує, а не в холодильник.
Я, щиро кажучи, не розумію для чого вона це робить? Адже потім я усе збираю і відношу на кухню сама, складаю в холодильник, ніби це мій обов’язок, адже свекруха мене кличе потім в кімнату і просить, щоб це зробила саме я, мовляв, подивися, що донька мені привезла.
Першою справою Ліда показує мамі свої фото з щасливого та безтурботного життя, на яких вона весь час посміхається.
У ці дні Тетяна Михайлівна, ніби розцвітає, вона дуже рада бачити свою доньку, забуває про всі свої проблеми, що її хвилюють.
І що саме цікаво, я вже давно помітила, ніколи не жаліється Ліді на своє життя, не говорить, що її все турбує, що не може спати ночами, ноги підводять. Лише зазиває мене до своєї кімнати, щоб я зробила їм чай для приємної бесіди.
Поки вони радіють своїй такій нечастій зустрічі, ми з чоловіком накриваємо стіл для такої родички. На нього ставлю все, що готувала останні два дні.
Погостюючи день-два, Ліда жодного разу не стає до плити, це мій обов’язок все готувати і ще її пригощати. Якщо якийсь суп зварю, то свекруха ще носом крутить, мовляв донька з далеку приїхала, буває у нас рідко, можна щось смачніше приготувати.
Потім Ліда іде додому у місто. Мама з посмішкою її проводжає, дуже дякує, що знайшла час і її провідала.
Закривши двері, наступного разу Ліда з’явиться в мами на порозі на Різдво чи Великдень. А так, лише інколи їй телефонує, запитує, що їла, яка погода і на тому все.
Як тільки зовиця виходить за двері, рушаючи додому, у моєї свекрухи чомусь постійно виникає безліч прохань до мене, вона швидко згадує, що недужа, просить сходити в аптеку, поміряти тиск, принести якісь їй речі та поміняти постіль.
До речі, моя свекруха дуже любить чистоту і дуже часто просить мене витерти пил, знайти їй чисті речі, хоча жодного разу не попросила зробите це свою власну доньку.
Я жінка сільська, у нас не прийнято сперечатися з ріднею, мене так мама вчила. Я мовчки виконую всі прохання свекрухи, хоча іноді образа є у мене на душі, якщо правду говорити.
Живемо ми в селі в її хаті. Будинок у неї великий просторий, не старенька хатина. Але гарний ремонт ми зробили з чоловіком лише за свої кошти.
Але найбільше я маю образу на те, що останнім часом, після останнього візиту Ліди, свекруха стала постійно говорити, що хату продасть, гроші розділить на трьох: на себе, мого чоловіка і доньку. Свої гроші вона віддасть доньці і поїде до неї в місто, Лдіа там доглядатиме матір.
Я, звичайно не проти, це справедливо, адже це її будинок і вона в ньому господиня. Але чому вона тоді зараз цього не робить, адже вона вже стара, сама робити нічого не може. Ми доглядаємо її вже майже 8 років, я щодня кручуся біля неї, виконую усі забаганки її. І зараз вона до доньки не збирається, живе з нами, і все роблю їй я.
Свекруха звикла, що я мовчу, ніколи їй нічого проти не скажу і таке враження,що вже користується моєю доброто. Досить часто поводить себе, як цариця, командує, каже що і як нам робити.
Цього літа я пофарбувала паркан в зелений колір. Дуже гарно було, сусіди навіть хвалили. А свекруха вперлася, що не гарно їй і все. Її мама все життя в голубий колір фарбувала і я маю так робити. Я вже не могла слухати того і через тиждень все перефарбувала і голубий колір, як того хотіла мати чоловіка.
Вийде так, що свекруху все життя доглядатиму я, а перед тим, як її не стане, донька швиденько забере її до себе і у неї залишаться мамині гроші.
Як знайти справедливість я не знаю, я доглядаю чужу жінку, по великому рахунку, наче малу дитину вже багато років, але цього ніхто не цінує. Ні поваги, ні подяки за ці роки я не побачила зовсім. Вона усім говорить, що ніхто за нею не доглядає, а дати їсти старій людині не так вже й важко.
Але ж це не так, адже їй потрібно все випрати, змінити постіль, прасувати, все тримати в чистоті, витирати ледь не щодня пил, адже вона сама про це просить. Та й готувати їжу ще на одну людину теж не так вже й просто. На харчування витрачаємося ми з чоловіком самі, ще платимо за газ, свекруха дає лише гроші на світло, всі решту витрат оплачуємо ми. Свою пенсію вона постійно відкладає, куди йдуть ті гроші я не знаю, напевно доньці, адже вона нам ніколи й сотні гривень не дала.
Я навіть не знаю, що тепер робити. Виходить доглядаємо її ми, а більша частина її хати дістанеться Ліді. Ми так багато праці і коштів вклали в цю хату. Дуже шкодую, що відразу жити окремо не пішли, але мати чоловіка сама просила залишитися з нею, адже хата велика, вона одна. донька в місті і ніколи в село не збирається повертатися.
Та й зовиця не проти була, раніше вона теж по-іншому говорила, і зараз рада, що догляд за її матір’ю ліг на плечі мої.
Зараз часи в Україні важкі, житло інше важко знайти, роботи немає, та й в хіту цю ми вклали пів життя.
Що нам варто робити, щоб знайти вихід з цієї ситуації? Важко на душі, а вихід сама я не бачу.
Фото ілюстративне.
