Вісімнадцять років тому я поїхала на заробітки в Італію, була однією з перших з нашого села. Жила я тоді з чоловіком і дочкою у свекрухи, в її будинку, надії мати щось своє було дуже мало, бо моєму чоловікові ніколи не треба нічого, він звик тішитися тим, що є.
Дочці тоді було 15 років, вона після 9-го класу поступила в технікум в обласний центр і там стала жити в гуртожитку, а я під приводом того, що дочці треба на житло заробити, подалася в Італію.
Перший час було так важко, що словами не описати. Мене зрозуміють ті заробітчанки, які виїжджали першими з України. Згодом я нарешті знайшла роботу, повіддавала борги, і почала щось таки заробляти. Всі гроші я складала, бо пам’ятала для чого я сюди приїхала – заробити доньці на квартиру.
Проте у мене була ще одна потаємна мета – заробити і собі на квартиру. Я точно знала, що не хочу повертатися ні до чоловіка, ні в будинок свекрухи. То ж я розуміла, що мені треба придбати аж дві квартири – доньці, щоб вона змогла жити окремо, і собі, щоб я могла коли повернуся розпочати нове життя.
Через чотири роки я таки купила першу кватиру. Однокімнатну, в якій ми ще рік робили ремонт. Дочка якраз заміж вийшла, то ж у мене уже був готовий весільний подарунок.
Коли я приїхала на весілля до дочки, я тоді сказала чоловікові, що жити з ним більше не хочу, і що планую розлучення. А він мене став просити, щоб я не соромила його перед людьми. Мовляв, ми і так живемо в різних країнах, а розлучення – це формальність, яку якщо що, ми встигнемо зробити в будь-який час.
Я повернулася в Італію, стала жити своїм життям, але тепер я вже почала заробляти собі на квартиру. І саме в цей час я зустріла італійця, я доглядала за його мамою. Маріо був старшим за мене на 12 років, він давно вдівець. Ми почали з ним спілкуватися, він наполягав, щоб я розлучилася з своїм чоловіком, бо мав щодо мене серйозні плани.
Минуло три роки, у мене вже була наскладана певна сума, і тут дочка просить, щоб я їм допомогла купити двокімнатну квартиру, оскільки у них народилася дитина і в одній кімнаті їм уже затісно.
Я подумала, що і справді однокімнатна квартира – це не вихід, і дала гроші, щоб діти розширилися до двокімнатної. Вони тоді дуже зраділи, не могли мені надякуватися. А от Маріо завжди мені повторював, що я неправильно роблю, що діти мають навчитися самі заробляти, а не чекати на мамині заробітчанські гроші.
Все якось владналося, далі я вже присилала доньці лише посилки з продуктами і одягом, а гроші лише на день народження. Так ми і жили. Два роки тому не стало мого чоловіка, то ж тепер і я офіційно вдова. Ми з Маріо плануємо узаконити стосунки.
Цього літа на три місяці до мене приїхала донька з внучкою. Жили вони в будинку у Маріо, ні за що не платили, просто відпочивали, ходили по місту, їздили на море. За все це платила я.
А коли прийшов час їхати їм додому, я традиційно склала дочці сумку з італійськими продуктами і все. Але їй цього виявилося замало, вона чекала, що я дам їй ще кілька тисяч євро, бо добре знала, що гроші у мене є.
Проте я не збиралася нічого давати. Свій обов’язок я виконала – купила квартиру, а далі нехай самі господарюють.
Дочка з внучкою мене не зрозуміли, образилися, слухавку від мене не беруть, кажуть, що я дуже змінилася і що гроші для мене стали важливішими за рідню. А що я не так зробила, особисто я не розумію?
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
