Колись, ще в молодості, я мріяла жити в місті, для мене то було зовсім інше життя.
Ще малою я з мамою їздила в столицю, чекала того дня, як справжнього свята. Але ні, ми не на відпочинок їздили туди, не в гості, мама з татом возили туди городину, сир, сметану на базар. Живемо ми від столиці за 50 кілометрів, але село невеличке, добре, що й школа та садочок є.
Коли приїжджали в Київ, я бачила гарних панянок з розкішними сукнями, модними зачісками і макіяжем завжди. Поруч з цими жінками моя, ще на той час, молода матуся виглядала змореною, сірою та зовсім не доглянутою.
Мама ходила в хустинці, сірі речі і, хоча доля обдарувала її красою, та важка праця в селі робила своє. Навіть гарно доглянуті і такі інтелігентні бабусі на нашому фоні, виглядали значно яскравіше і свіжіше.
Ті дні у моїй пам’яті закарбувалися на все життя. Я ще тоді зрозуміла, що в місті добре жити: там робота неважка, є де відпочити, люди гарно одягаються і у них є все. А в селі важко працюєш, а тих статків і того хорошого життя і близько мати не будеш.
Загалом, поки була молода то ще мріяла жити в місті, а потім заміж вийшла, чоловік був хороший. Згодом у нас з’явився синочок.
Я відчувала себе дуже щасливою в шлюбі. І, хоча ми заможно ніколи не жили, я більшого й не хотіла. Що може хотіти жінка, яка має доброго чоловіка, власну домівку і люблячого синочка.
Жили ми не гірше за інших людей в селі. Багато з чоловіком працювали, але все необхідне для життя було. Про місто я давно забула, мені й в селі добре було.
Але доля мені подарувала невістку – пані міську. Наталя, наче й непогана людина була, але відчувався в ній якийсь холодок, та й сільське життя їй не дуже подобалося.
Але будинок у нас був гарний, син один, тому він і вмовив дружину жити з нами. Все в них добре було, згодом з’явилися дві онучки одна за одною. Я така щаслива була.
Поки діти з онуками жили з нами, я їм допомагала чим могла, старалася в усьому, щоб невістці легше було, адже знала, що вона не дуже любить село. Я готувала, прибирала, на городі теж багато працювала сама, Наталю просила лише грядки полоти, щонайлегше, і все.
А майже 2 роки тому невістка з онуками в Німеччину поїхала, у нас зовсім неспокійно було. Важко там їй було спочатку, та згодом Наталя і діток прилаштувала, і квартиру знайшла, і виплати добрі має, ще й підпрацьовує там.
Загалом, невістка дуже добре влаштувалася. Не скаржиться, подобається там їй дуже. А нещодавно невістка приїжджала в Україну, я дуже чекала їх приїзду.
Я наготовила стільки страв, що столи вгиналися. Чекала і невістку, і онучат. Наталя приїхала майже з порожніми руками, лише привезла пару видів сиру, пачку цукерок і маленьку палочку ковбаси.
Та я навіть не зважала на це, адже розуміла, що діти на чужині, які там смаколики і подарунки, мені самій хотілося їм щось дати, тому онукам ми з батьком дали по 2 тисячі гривень і невістці – три, дуже хотіли їм хоч чимось допомогти, хоча ми ці гроші довго відкладали з пенсії з чоловіком.
Зате мамі своїй, як потім мені сваха хвалилася сама, Наталя одягу навезла різного, косметики якісної і вітамінів якихось. Хоча знаю, що сваха й не готувала дітям нічого, вони до неї заїхали на годину, а потім всі разом зі свахою до мене приїхали і ніхто мені нічого не сказав і словом не обмовився.
Лише сваха, коли вихвалялася подарунками від доньки, обмовилася:
– Я казала доньці, може свекрусі своїй щось залиш, та вона сказала, що вам нічого з цього не потрібно, бо ви жінка з села, нічого такого не носите і не фарбуєтеся навіть, воно вам не потрібно.
Найбільше мені прикро було за те, що невістка вважає, що мені нічого не потрібно, а от мамі потрібно, виходить. Якщо мені не потрібна косметика чи одяг, як вважає вона, то можна купити те, що мені потрібно. Хіба не так?
Невістка поїхала знову в Німеччину, а мені прикро так і немає з ким поговорити. Можливо, мені більше не варто годити їй, а й своє ставлення змінити до дружини свого сина? Чим я гірша за маму її?
Поки Наталя з дітьми в Україні були, жили у мене, я дуже старалася, все робила для них, щодня смаколики готувала, знаю хто що любить, сваха у нас лише за гостю була, приїжджала, щоб побачити доньку.
А в результаті – мені нічого не треба, бо я проста жінка з села, виходить. Де справедливість? Чому так відбувається в житті? В чому я помилилася?
Фото ілюстративне.