На сьогоднішній день я вже 53-річна жінка, але в старенькі бабусі я себе зовсім ще не хочу записувати, у мене це стільки багато хорошого попереду, і таке відчуття, що ніколи не запишу себе у старенькі бабусі, адже душею, якщо подивитися, я ще зовсім молода жінка.
У мене є синок, він одружений, синові зараз 28 років, є онук 6 років і дочка студентка. Син мій не потребує ніякої особливої фінансової допомоги, дякувати долі, він людина самостійна в цьому плані, наче в житті влаштований добре, свого часу.
Але я часто беру до себе онука, щоб молоді побільше відпочивали, а своїй доньці-студентці ми з чоловіком постійно надсилаємо грошові перекази, адже вона таки потребує допомоги нашої.
Звісно, грошей у нас небагато, але допомагаємо чим можемо, щоб їй з чоловіком там хоч трішки легше жилося, хоч вона та нічого в нас не просить ніколи.
Зате у мене серце за неї спокійне, адже я знаю, що донька Мар’яна моя забезпечена всім необхідним та життя у неї хороше.
А ще влітку я беру путівку не на моря, а їду лише до своєї рідної недужої сестри, вона живе з нашим стареньким татом в одній невеличкій старенькій хатинці.
Я їм там допомагаю їм з городом та господарством, і грошей їм теж даємо з моїм чоловіком при потребі, у мене дуже добрий чоловік, він все розуміє та нічого не шкодує для моєї родини, навпаки, старається в усьому підтримувати.
А ще я в село свого онука беру постійно, він там на свіжому повітрі грається, з сусідськими дітками ми ходимо до річки.
Я – затребувана, я дуже потрібна рідним людям, я їх люблю, і вони відповідають мені постійно взаємністю.
Я тішуся своїми рідними, нехай скільки хочуть, стільки й експлуатують. Я лише рада, що не сиджу вдома і потрібна рідним своїм, що вони роблять моє життя сповненим яскравих та не дуже подій, але я завжди поруч з найріднішими людьми та це добре.
Але мене дивують деякі мої однолітки. Для деяких, таке враження, що наш вік – це щось вкрай старече та всі їм щось винні! Причому допомогти хоч чимось своїм дітям, які лише одружуються, встають самі на ноги та мають маленьких діток, вони навіть не думають!
Ну так, все буває, здоров’я вже не те. Багато вирішують ліки, прийняті вчасно та позитивний настрій. На рахунок хорошого спорту, фітнесу і пробіжок нічого говорити не буду, я з цим не дружу, але й не виключаю, що це теж великий плюс для здоров’я та для бадьорості навіть та у нашому віці.
Коли я приїжджаю до своїх рідних в село, бачу за парканом сусідку, мою однолітку, вона дуже дивна жінка, як на мене, я не зав. У неї постійно такий запущений город, як там вона не намагається горбатитися, багато працювати, завжди бур’ян високий.
А бур’ян такий великий, як зігнеться, то її там та не видно. Запропонувала я якось їй свою допомогу, адже бачу, що їй важко, не справляється вона зовсім:
– Не потрібно мені нічого, – каже вона мені непривітно, якось зовсім сердито, що мені не сподобалося зовсім.
Ось сестра й розповіла, що ця жінка дуже жадібна та любить скаржитися на сина з невісткою. Все, що сусідка вирощує в себе на городі – це лише її, вона ніколи ні з ким не ділиться.
Краще все погниє у неї на городі чи в погребі, ніж дасть комусь. Раз сестра була свідком, як ця сусідка наша влаштувала суперечку з приводу того, що її маленька онучка зірвала найбільший помідор з гілки та почала його смачненько їсти ще прямо там, на городі біля грядки.
Сестра спочатку думала, що сусідка сварить її, що помідори не помиті, аж ні:
– Це для консервації, а не для того щоб їх зараз їсти! Потрібно мені на зиму зберегти.
Відтоді її сина з сім’єю ніхто не бачив у матері, не приїжджали більше вони.
Ось і моя допомога цій сусідці мабуть не знадобилася і відмовляла вона мені по тій же причині – щоб я у неї помідорку не з’їла. Сусідка закриває багато банок та виставляє їх до дороги на продаж – причому, лише ввечері, після основної її роботи, або на вихідні.
Всьому селу скаржиться, що вона зовсім убога і хвора, діти їй не допомагають, відвернулися від неї на старості років, але сама всю готівку носить в банк під відсотки. Кому збирає?
Сина свого не любить, наче чужа людина він йому, невістку взагалі за людину не вважає, а внучка для неї наче чужа дитина, чомусь. А більше нікого у неї немає, навіть прихилитися ні до кого не має.
Навіть усі свята вона одна зустрічає, просто сидить на самоті, навіть заговорити немає до кого. Я у неї на порозі ніколи ні кота, ні собаки не бачила мабуть на них теж зайвого шматка хліба шкода. І шкода мені її, хоча розумію, що вона винна сама.
Нічого не розумію і ніколи не зрозумію такого! Невже можна так: сумувати від самотності при наявності рідних, яким можеш допомогти дати все що завгодно, але вперто не хочеш?
Це не обов’язок, це радість – просто так, дати – щоб порадувати! Мені чомусь таких жадібних та постійно шкодуючих себе абсолютно не шкода.
Діти це наша найбільша в житті радість, і в потрібний момент лише вони будуть поряд з нами, тому ніколи не варто відвертатися від них і в усьому допомагати, адже, якщо ми їх відштовхуватимемо, то й на старість вони просто можуть відвернутися від нас.
Тоді забудуться всі негаразди та непорозуміння, а поки вони встають на свої ноги, незважаючи на вік, ми маємо їм допомагати в усьому чим можемо.
Хоча багато знайомих засуджують мене, мовляв свого життя у мене немає, живу для дітей і родини, а на старості років вони все одно забудуть те добро, яке я робила для них і ніхто не гляне на мене, адже так буває часто в житті.
А я вважаю себе щасливою і потрібною жінкою, яку люблять і чекають. Таке воно життя. Як би там не було, а я – щаслива жінка.
Навіть, якщо діти не хочуть допомагати своїм стареньким батькам, то хіба вони щось їм винні? Чи таки догляд батьків похилого віку це обов’язок дітей?
Фото ілюстративне.
