Дуже важливо, щоб в родині був спокій, повага, а це більше взаєморозуміння – це головне і це якраз створює щастя в сім’ї.
— Іване, що там діти наші, прокинулися вже? Уже шоста година ранку, пора на дачу виїжджати, а то потім по спеці там важко буде працювати.
Іван Олексійович обережно зазирнув до кімнати сина з невісткою.
Марія натягнула до вух ковдру і вдала, що спить.
Дмитро затіяв зі своїм батьками звичайну в таких випадках суперечку.
— Мамо, ми хочемо ще з дружиною спати. Ну от куди ви так поспішаєте?
— Дмитре, ви спите до одинадцятої години, потім знову нам по спеці їхати потрібно!
— Мамо, ну є ж кондиціонер у машині. Ми працюємо допізна, дайте виспатися. Що заважає виїхати пізніше?
— І весь день втрачено потім буде. У мене зранку ще є якась енергія, бажання працювати, а потім ні на що немає сил уже. Знаєш, скільки роботи на дачі?
— Ви ж самі цю роботу вигадуєте собі й нам. Дача для того, щоб відпочивати! Давай наступного року посіємо просто красивий газон там, повісимо зручний гамак і не будемо поратися з городами.
Людмила Петрівна обурено фиркнула, така ідея їй зовсім не сподобалася.
Дмитро, усвідомивши, що перегнув палицю і зазіхнув на святе, на дачу своїх батьків, пішов у ванну вмиватися, зрозумів, що вибору немає.
Марія все намагалася збагнути, як їй вилізти з-під ковдри, коли в їхній спальні зібралося таке товариство, вся їх родина.
Нарешті, вмившись і поснідавши, всі завантажилися в машину, взяли з собою всі необхідні речі і поїхали на дачу.
Людмила Петрівна щиро любила свою дачу і щоразу з ретельно приховуваною радістю чекала на цю поїздку, особливо, коли їхала туди вся її родина.
Решта сімейства раділа щотижневій події приблизно як різноробочі на будівництві.
На дачі всім знайшлася робота.
Іван Олексійович збивав із дощок теплі грядки в теплиці. Дмитро заповнював їх землею, яку возив у тачці з лісосмуги, що розташована неподалік.
Марія садила, поливала, підмітала, розчищала, відносила, приносила, прибирала, витрушувала і розкладала, готуючи будинок і подвір’я до сезону.
Всім цим мудро керувала Людмила Петрівна, від чийого пильного погляду не вислизала жодна дрібниця.
Тільки й чулося постійно:
«Маріє, садити треба акуратними рядами, а не як-небудь», «Маріє, під кожну троянду треба мінімум пів відра води, зараз така посуха», «Постіль заберемо додому перепрати, всю зиму тут пролежала», «Коли садиш картоплю, треба в кожну лунку покласти пучок запареної молодої кропиви», «Коли підмітаєш, притискай віник до підлоги краще, а то пил летить і скрізь стоїть стовпом» і коронне: «Не сиди без діла, ходімо, у мене для тебе є робота».
Через кілька годин та й вже після пари десятків доручень Марія стала рівно, потайки кинула недружній погляд на свекруху, подумавши, що з неї вийшла би чудова директорка.
Спочатку невістка, бажаючи догодити новій рідні, сумлінно виконувала всі прохання і доручення глави сімейства, а це був явно не Іван Олексійович, а якраз його дружина, свекруха її.
Зрозумівши, що доручень багато, Марія прискорила темп і почала виконувати їх якомога швидше і краще, щоб викроїти особистий час для себе з чоловіком, щоб вони ще й відпочити могли.
Незабаром новоспечена родичка зрозуміла, що це тактична помилка, оскільки Людмилі Петрівні було властиво давати доручення із серії «копати від паркану до заходу сонця».
Владна жінка просто вже геть не могла бачити когось із своїх рідних, що нічого не робить.
Марія, будучи недурною дівчиною, змінила тактику і стала брати участь у сімейних підрядах за принципом «солдат спить — служба йде».
Усе вона робила дуже повільно і тільки в тих випадках, коли ухилитися від роботи було неможливо.
«Який там особистий час, залишитися б хоч трохи з енергією», — похмуро думала вона, орудуючи граблями на грядці.
Одного разу невістці вже просто це все набридло.
Цього дня Марія від самого ранку погано почувалася. До обіду вирішила прилягти відпочити. Попередила всіх, що їй недобре.
Тільки-но заснула, як без стуку увійшла свекруха з купою чистої білизни.
— Маріє, це треба попрасувати.
— Добре, Людмило Петрівно, трохи згодом, — крізь сон відповіла вона.
— Зрозуміло, — зітхнула свекруха, розкладаючи прасувальну дошку. — Гаразд, я сама. Я ж почуваюся краще за всіх. мені добре, то вам лише може бути погано.
— Я попрасую сама потім. Чому це не можна зробити трохи згодом?
— Ти, напевно, не знаєш, але всі хороші господині прасують білизну, поки вона злегка волога. Тільки тоді вона розгладиться як слід і буде гладенькою без складок. Гаразд уже, я сама попрасую.
Марія пропустила натяк щодо «хорошої господині», попросивши тільки:
— Ви не могли б зробити це у своїй кімнаті? Мені дійсно недобре.
— А яка кімната в цьому будинку не моя? — скипіла Людмила Петрівна. — Це мій дім, і всі кімнати в ньому повністю мої! Ти хто тут така? Ще й розлінилася настільки, що важко осягнути.
Марія встала з ліжка:
— Ну все, я не маю наміру більше це терпіти та мовчати вам постійно. Я так більше не можу! Скільки ви будете командувати мною?
Дмитро обурився:
— Маріє, що за тон? Підбирай, будь ласка, вирази, коли говориш із моєю мамою!
— Я хоча б говорю, а ти боїшся слова сказати! Ми живемо в цій кімнаті як на прохідному дворі. Я щохвилини боюся, що твоя мама зайде до нас без стуку, як вона це робить завжди. Погано почуваюся — лінива, працюю — за комп’ютером стілець просиджую, готую — тільки продукти переводжу. Або в нас із тобою сім’я, і ми вирішуємо все самі, або живи без мене зі своєю мамою!
— Я маму обираю, я з нею давно знайомий, а тебе вперше в житті бачу, — невдало пожартував Дмитро цитатою з якоїсь казки, розлютивши обох ще більше.
— Ні, я цього більше не хочу чути. Їду додому, до батьків. Давай відпочинемо одне від одного, подумаємо, як жити далі. Так, бачу, буде краще для всіх.
«Ніде зірки не світять так яскраво, як у місті дитинства», — настирливо крутилася в голові у Марії фраза зі старого фільму.
Вона вийшла з нічного поїзда. Не тільки зірки були їй до болю знайомі.
Прохолодне та свіже повітря рідного міста було таким спокійним та збіглося один до одного зі спогадом про нього, було впізнане кожною думкою про нього.
При цьому спалахнула в душі промениста радість, як під час несподіваної зустрічі віч-на-віч із коханою і близькою людиною.
Чого завгодно очікувала відчути Марія, тільки не радості.
Вона поверталася додому, «підібгавши хвоста». Здавалося, все звалилося. Заміжжя — помилка.
А Марія йшла вулицею, на якій їй було знайоме кожне дерево, посміхаючись, ледве втримуючись від того, щоб не заспівати.
Це була навіть не сама якась щира радість, а абсолютно дитяче відчуття очікування якогось теплого і безмежного щастя, яке ось-ось, дуже скоро настане.
Батьки не дошкуляли розпитуваннями своїй доньці.
На сніданок був мамин бісквіт. Марія його просто обожнювала, але цього разу від частування чомусь стало недобре.
— Мамо, яйця точно свіжі були у твоїй випічці? Щось мені зовсім недобре.
— Може, в поїзді довго їхала, тому так? Лягай, полеж трохи, дитино, все добре буде.
Марія проспала пів дня. А ввечері приїхав Дмитро.
Сказав:
«Я скучив. Я відпочив. Я подумав».
І залишився в батьків своєї дружини до ранку.
Про що говорили молоді за зачиненими дверима — нехай залишиться їхньою таємницею.
Тільки вони вийшли до сніданку, абсолютно помирившись і в досить таки гарному настрої.
Ранок був просто чудовим.
Після нічної грози світ був чистий і свіжий — здавалося, що саме таким він і був задуманий.
Затьмарювало усю їх радість тільки недобре самопочуття молодої дружини.
Пошепотівшись із Марією, Дмитро швиденько збігав в аптеку.
І вже за пів години молоді оголосили батькам, що скоро ті стануть батьками, а вони – бабусею і дідусем.
Наступний тиждень Марія і Дмитро провели в обговоренні усіх своїх планів на життя.
Багато гуляли сонячними вулицями, розмовляли, ділилися одне з одним думками, почуттями.
Усі старі дрібні образи ніби розчинилися в новій радості та мріях.
— Дмитре, де ми будемо далі жити? Може, у моїх батьків? Повір, тут нам буде з тобою краще, мама з татом люблять і поважають тебе.
Дмитро похитав головою.
— Значить, знову з твоїми батьками, — Марія приречено зітхнула.
Її лякала сама думка про те, що доведеться повертатися до своїх свекрів, особливо, до матері чоловіка.
Але дівчина втішала себе надією на те, що по-старому вже не буде.
«Можна ж сісти всім разом, обговорити ситуацію і виробити правила спільного проживання», — думала вона, але в глибині душі сама не вірила, що це можливо, вона знала, що її свекруха зовсім не така, щоб з кимось щось обговорювати.
У неділю приїхала в гості мама Дмитра.
— Людмило Петрівно? Добрий день.
— Здрастуй, Маріє. Ти ніби мені не дуже рада. Я дізналася, що ти чекаєш дитину. Вітаю, для мене це теж дуже важлива і приємна новина. Але дитина — це не тільки велике щастя, а ще й величезна відповідальність, безсонні ночі, хвилювання, додаткові витрати. Ви впевнені, що готові до цього? Ви самі ще поки великі діти. Сидите он у своїх комп’ютерах цілими днями, хтозна чим займаєтеся. Коли я чекала Дмитра, ми з Іваном Олексійовичем.
— Ви знаєте.
— Зачекай, дай мені сказати. Ти знаєш, як я люблю свого сина. Так само сильно я любитиму його, тобто вашу, дитину — мого онука чи онучку. Я не хочу заважати вам. Дмитро телефоном сказав, що ви хочете жити окремо. Ну і добре. Якщо вам так хочеться самостійності, живіть. Я вам допоможу. Зараз разом підберемо вам квартиру, щоб вона була не сира, тепла. Я знаю, де краще купувати будматеріали, меблі, як фарбувати, клеїти шпалери, я вам усе розповім і покажу.
— Знаєте, Людмило Петрівно, — почала Марія, повільно закипаючи, але тут втрутився Дмитро:
— Мамо, ти будеш найдорожчою гостею в нас на новосіллі. А турбуватися про все дозволь нам, ми вже не маленькі. Ми з тобою про це вже говорили, і я тобі чітко сказав, що більше ти втручатися в наші справи не будеш. Ми самі розберемося.
— Ах, ну, звісно, самі! Я ж як краще хочу. Добре-добре, я замовкаю. Більше не буду.
— І якщо ти знову почнеш ці свої повчання і тим більше почнеш командувати Марією — я тебе попрошу піти.
— Я пам’ятаю, синку. Я так пишаюся тобою, Дмитре, ти такий дорослий і мене і відповідальний виріс.
А сама мати про себе подумала:
«Нічого, з’явиться на світ наш малюк, подивимося, як ви без мене впораєтеся. Ще самі до мене бігати будете з дитям».
Марія підозріло подивилася на свекруху, не вірячи, що вона так легко відступить, але потім з вдячністю взяла за руку чоловіка.
Людмила Петрівна — людина, м’яко кажучи, складна. Але нічого, хоча б Дмитро на її боці.
А ви як гадаєте, чи вірно вчинили молоді, що зібралися жити окремо, не маючи коштів на те, чи краще таки було жити з батьками чоловіка, які хоч і втручалися в їх сімейні справи, але усім їх забезпечували?
Фото ілюстративне.
