Як завжди останнім часом в житті Надії знову настав похмурий, сірий, осінній ранок.
Надія дуже не любила осінь, ніколи не любила її, а останні роки й тим паче.
Тому що майже кожної осені з нею завжди траплялося щось не дуже добре. Восени вона молодою вийшла заміж, восени вона й дізналася про те, що її коханий чоловік давно живе на дві сім’ї, і восени його, на жаль, не стало, її – колись дуже коханий, а потім – ненависний Дмитро.
Надія неквапливо сиділа на кухні, хоча в кімнаті було темно, але світло вона не хотіла вмикати, зробила чай з малини та м’яти і пила його майже в пітьмі.
Мимоволі, в думках своїх вона стала пригадувати розмову, таку давню, болючу, але таку важливу, яка змінила її життя на до та після.
Багато років тому, цього дня, в такий же похмурий ранок вона зі своїм чоловіком пила їх улюблений малиновий чай. Робила його для Дмитра свого завше сама, а він нахвалював її, що ніколи такого смачного не пив.
Гілочки малини та вишень вона завжди збирала в родичів в селі, привозила додому і зберігала на холодні вечори, які з чоловіком любили проводити вдвох.
– Надійко, я мушу тобі щось сказати, я маю зізнатися тобі, бо більше мовчати сил немає, – допиваючи чай, почав розмову чоловік.
– Цікаво дуже. Що ж це ти мені маєш розказати? Зізнатися, що коли мав підробіток на минулих вихідних, то всі гроші з того підробітку витратив на свої вудки дорогі. Та не хвилюйся ти за це вже так, не сумуй, я ж знаю, як ти любиш на рибу ходити. Хай вже буде так. Але пообіцяй, що наступного разу, коли матимеш підробіток, то за ці гроші купиш мені нові зимові черевички. Я вже підібрала собі давно, стоять на вітрині в магазині, який недалечко від нас. Я тобі покажу обов’язково. Але пообіцяй мені зараз, пообіцяй.
– Дякую, Надійко. Я знаю, ти в мене добра людина. Але справа не в цьому. Я маю до тебе серйозну розмову, дружинонько моя, – вже сумніше сказав чоловік, відставивши чашку.
– Ти так розхвилювався, що мені тебе шкода. Заспокойся, не потрібно все так брати до душі. Ти ж знаєш, що я тобі все пробачу. Нічого, що доля не дала нам діточок, але ж ми так щиро кохаємо одне одного, а це в сім’ї головне. Нам добре разом, ми щасливі. Тому облиш хвилювання, у мене такий гарний настрій сьогодні, Дмитре, хай і в тебе він гарний буде.
– Надіє, постривай, дай я таки скажу, бо важко мені на душі було весь цей час, не можу більше мовчати, – сумно перебив її Дмитро. – У мене, Надійко, є син. Вже 12 років йому. Так сталося, таке життя, тут мені виправдань немає, я не буду їх шукати, але сподіваюся, ти таки зрозумієш мене і колись пробачиш.
Надії ноги вже не слухалися. Вона повільно сіла на краєчок дивану і замовкла. В її очах була темрява і Дмитро це чудово побачив.
– Надійко, голубонько моя, я ж лише тебе завжди кохав і кохатиму, це дуже важливо, і я хочу, щоб ти знала це, я хочу бути з тобою, попри все. А гроші, які я частенько отримував за свої підробітки – частину синові завжди віддавав. Не міг я залишити його, зрозумій, він такий хороший і світлий хлопчик, він же ні в чому не винен, ви з ним познайомитеся і він сподобається тобі, от побачиш. Вибач мене, рідна, але я більше не міг мовчати.
Надія не могла збагнути, що відбувається. Вона лише знайшла в собі сили, щоб запитати чоловіка чи це не жарт. Кричала, що цього не може бути, з нею такого не могло трапитися, у них хороша сім’я.
Дмитро мовчав, чекав, поки до дружини усе дійде, гірка правда, яку вона мала прийняти.
– Скажи мені швидко зараз! Ти любиш її? – запитала.
– Її? Ні, кохаю лише тебе. Але я дуже люблю сина. Він занедужав, мені потрібно його відвезти в стаціонар, бути з ним зараз, ти ж розумієш, я маю з ним бути, я ж батько.
– Тепер зрозуміло, куди ти постійно спішив. Так ось куди постійно твої підробітки. Ти хочеш зараз, щоб я дозволила просто тобі жити на дві родини? Відразу кажу тобі єдине слово – ні! Вибирай, прямо зараз – чи я, чи вона.
– Але ж я її не кохаю! Я люблю лише тебе, та її сина! Мого сина, Надійко.
– Я сказала – вибирай! Все!
– Добре, – тихо мово Дмитро. – Тоді я оберу рідного сина.
Після цього важкого осіннього дня Надія залишилася сама.
Роки минули швидко, зараз їй вже 67, своєї долі, після Дмитра, більше не шукала. Пенсія маленька, ледь вистачає на життя, навіть в аптеку часто ні з чим сходити.
І пут з очей скотилася сльоза. Надія згадала, що три роки тому не стало її Дмитра. Вона знала, що він з тією сім’єю жив непогано, люди таке казали їй. Але потім, несподівано, занедужав швидко пішов, фахівці нічого не могли зробити.
Люди казали, що всього себе він присвятив своєму синові, дуже його любив та підтримував в усьому. А Надія так і не бачила сина свого Дмитра ніколи.
І тут різко в двері хтось подзвонив. Надія здивувалася. Хто ж може прийти до неї в 7 годин ранку?
– Хто там є? – Запитала сухо вона.
– Зінченко Надія Петрівна тут мешкає? – Запитав схвильовано незнайомий чоловічий голос.
– Так, тут. Що вам потрібно? Хто ви?
Хвилину там мовчали, а потім несміливо почулося:
– Я маю теж прізвище Зінченко, як і у вас, я Дмитро Дмитрович – син вашого колишнього чоловіка.
Надія наче закам’яніла і слова мовити не могла.
– Ви вибачте мені, будь ласка, але сьогодні такий день. І довго думав і вирішив, що мені обов’язково треба вас побачити, – тихо чулося через двері. – Я добре знаю, що ви досі не можете пробачити моєму татові, але. Він весь час, поки жив, дуже просив мене, щоб я вам допоміг, якщо вам стане важко жити.
– Що? – Надія тремтячими руками несміливо повернула ключ у замку, відчинила двері і ледь не впала. Бо перед нею стояла копія її чоловіка, її Дмитра, з яким вона так добре прожила і я кого так щиро кохала. Лише дуже молода. – Він просив? Кого? Вас?
– Так, постійно мені про це говорив, завжди згадував вас, мама знала, але мовчала, не сварила його ніколи за це. Коли тато був в стаціонарі і розумів, що покидає нас. Він плакав і просив не залишати вас у біді. Я з сім’єю приїхав, дізнався від родичів, що у вас фінансові проблеми. А я добре живу зараз, добре.
– У мене все теж добре! – гордовито мовила Надія. – Можете про мене й не турбуватися!
– Мені тато казав, що ви дуже горда. Але. Я все одно допомагатиму вам. Бо я йому обіцяв. І ще. Я зараз їду до нього. Із дітьми. Ви не бажаєте поїхати з нами?
Надія хотіла гордо відмовити, але не могла, душею вона так тягнулася до нього:
– Хочу. Дуже хочу. Я ще жодного разу не була у нього, лише подумки з ним була всі ці роки.
– Тоді я почекаю вас в авто, – і попрямував на вулицю.
Коли Надія сіла в авто, на неї мило дивилися дві пари маленьких цікавих оченят, ну точно, як в її Дмитра. Копія.
– Малеча, познайомтеся, це ваша бабуся Надія, – мовив молодий чоловік.
– Баба Надя! Бабуся Надя! – тихо защебетали малі.
Надія намагалася сховати сльозу.
А коли прийшла до горбика, в якому спочивало її кохання, щиро тихенько заплакала, сльози котилися самі по собі.
– Ну, ось і все, Дмитрику мій. – Ось нарешті ми з тобою й помирились. Господи, чому ж я така була гордовита? Чому не пробачила тебе? Чому не прийняла? Дякую тобі, що подарував мені сина!
Фото ілюстративне.
