– Цієї весни я попросила свого єдиного сина, щоб він допоміг мені трішки на городі, бо не справлялася я вже сама з роботою, важко було, – розповідає пенсіонерка Тамара Василівна. – Виходило якось так, що я взагалі рідко до свого єдиного сина звертаюся за допомогою, може, три-чотири рази за сезон, це якщо мені дуже потрібно, інакше зовсім не хочу його турбувати. В цьому році ще жодного разу його ні про що не просила взагалі, сама з усім справлялася, бо знаю добре, що син мій на дачу їздить без особливого на те бажання, він не дуже любить мені там допомагати. Але тут без чоловічої допомоги було не обійтися. Хоча й забарився б він у нас десь пів години. І що ти думаєш? син мій відмовився приїжджати, сказав, щоб не чекала його.
– Я не розумію, як це відмовити матері в допомозі, він же знає, що ти сама не можеш впоратися, якщо просиш його приїхати, а він у тебе єдиний, більше немає від кого чекати допомоги.
“Ми, мамо, з моєю дружиною Юлею вирішили, що дача наша – це лише твоя забаганка. Хочеш там працювати, працюй сама. Нам вона не потрібна, тому нас більше ти з цією дачею не чіпай, їздити ми туди не будемо більше жодного разу, і допомагати тобі на дачі ми не зобов’язані теж, тут вже сама нас зрозумій”.
– Я, після цих слів, розсердилася, кажу, ну якщо ви мені не будете допомагати, тоді я теж вам не зобов’язана щось робити і турбуватися про вас, буду так саме ставитися до вас, як ви до мене. Збирайте свої речі і з’їжджайте з моєї квартири, куди самі забажаєте. Ось до кінця місяця поживіть, а з першого числа з’їжджайте, куди хочете та й орендуйте самі собі житло. Бо моєму синові вже 35, він дорослий та має бути самостійний тоді.
Живуть син з невісткою та дитям у квартирі Тамари Василівни. А незабаром чекають ще одну дитину. Юля сидить вдома не працює ніде, веде домашні справи і займається дитиною. Працює лише один її чоловік. Тому оренду квартири вони оплатити не зможуть, його зарплати аби на життя вистачило.
– Мені діти навіть не розповіли, що чекає Юля дитину, я все це від родичів наших дізналася, вони так на мене дивилися, що я нічого не знаю, дивувалися всі, а мені так соромно було через це. Юля постійно ходить незадоволена, ніколи мені й слова лишнього не скаже, а коли раджу їй щось, то вона відразу робить незадоволене обличчя. І щось так прикро стало, ще й з дачею цієї. Так, мені важко вже одній там працювати, адже я вже теж не молода, 69 років мені. Не зобов’язані вони, бачте, мені допомагати. Я допомагаю їм завжди, чим можу. Квартиру свою віддала, з дитиною сиджу, коли треба. З дачі їм все тягну, я ж не для себе тут все вирощую і працюю, завжди усім з ними ділюся.. Ніколи з порожніми руками не приходжу до них. З пенсії обов’язково внучці гостинчик купую, подарунки на всі свята намагаюся дарувати хороші, дорогі, потрібні їм, бо знаю добре, що вони самі собі такого ніколи не куплять на одну зарплату мого сина.
– А діти у тебе просять допомоги, чи продуктів, чи подарунків отих твоїх? Гостинців, які ти їм на пенсію свою купуєш постійно?
– Ні, вони у мене ніколи нічого не просили, але ж і не відмовляються від цього, коли я їм приношу все. Беруть все і дякують. Особливо квартирі вони дуже усі зраділи, бо тепер мають де жити безкоштовно, навіть коли не заплатять всієї комуналки і є борг якийсь, я іноді, коли є гроші, стараюся сама заплатити, щоб заборгованості не було і їм легше жилося. Хоча і кабачки, помідори, огірки, капусту, моркву, буряк та картоплю з дачі приймають, особливо коли я сама, на електричці, принесу їх їм на поріг. І все життя ось так, в одні ворота, я для них постійно стараюся, а у відповідь – нічого абсолютно не бачу хорошого. Зобов’язана тільки я постійно їм щось робити, а не вони. Якщо допомога потрібна мені – її не допросишся в них ніколи, як би я не просила, постійно якісь відмовки.
– Але ж ти і сама розумієш, що їм зараз ніде жити зараз, виходить, а ти кажеш, щоб вони квартиру твою залишили. В них грошей немає і дитя ще й скоро буде, це ж буде твоє онуча, якби там не було. Просто так ти їм це сказала?
– От, якщо чесно, то спочатку я це сказала не подумавши добре, бо образилася. Ніхто і не сприйняв мої слова так серйозно. А потім, через декілька днів, дзвоню сама своєму синові, а він так сухо зі мною говорить. Ображається! Хоча це я ображатися повинна на нього, і це було б справедливо. Загалом, зрозуміла я, що треба, мабуть, думати про себе саму. Здавати свою квартиру і наймати людей, наприклад, щоб вони мені. Знаєш, якби він хоча б нормально розмовляв по телефону хоча б, можливо, я б трохи заспокоїлася і все було б добре, але бачу вже зараз, що я своїм дітям не потрібна зовсім. Сказала синові, щоб таки дійсно звільнили квартиру, бо мені потрібно теж якось жити.
– А син твій що сказав?
– А син мій так швидко, вже через годину передзвонив, обговорили напевно вони з дружиною усі перспективи. Зовсім іншим тоном вже розмовляє вже він зі мною. Мовляв, давай ми тобі, каже, грошей дамо, наймеш там, на дачі, когось, зроблять тобі всю роботу, яка там тобі потрібна. Ти ж розумієш, мовляв, що я шість днів в тиждень працюю, сім’ю утримую, підробітки скрізь де тільки можливо беру і їздити на дачу просто фізично не можу. А я йому кажу, що, виходить, а справа вже не в дачі навіть. Просто цей випадок наочно показав мені дуже добре, що я зі своїми проблемами нікому не потрібна, залишилася зовсім сама. Сьогодні ви на дачу приїхати відмовилися, завтра точно так же в лікарню з’явитися не захочете, бо не зобов’язані, а я буду там сама. Він сказав, що це різні речі, але я сказала, мовляв, що нічого це не різне, сину. Ти ж мені сам навіть не зателефонуєш до мене, не запитаєш нічого, я не потрібна вам, не вигідна зовсім.
Тепер Тамара Василівна навіть не знає, можливо, дійсно просити сина, щоб звільнив її квартиру і знайти квартирантів за гроші, їй легше буде, адже люди платитимуть їй, якщо на старості років їй більше нікому допомогти?
Передрук без гіперпосилання на Ukrainians.Today суворо заборонений!
Фото ілюстративне – krassever.
