Влітку цього року я повернулася в Україну святкувати свій 70-річний ювілей. Гучних забав ми не робили, але вдома зібралися мої найрідніші – приїхала донька з чоловіком і онуками. Син з сім’єю давно проживають в Канаді, то ж ми з ним не бачилися вже багато років.

Не хочу хвалитися, але у мене зараз є все, про що я мріяла – великий будинок, добре впорядкований двір, трохи відкладених грошенят, та чомусь я не почуваюся щасливою, мені якось сумно і нудно. Справа в тому, що останніх 20 років я була на заробітках в Італії і звикла вже до того життя, а тут все по-іншому.

На заробітки я поїхала через злидні. Я працювала в селі листоношею, виховувала двох дітей, а мого чоловіка не цікавило нічого крім друзів та чарки. От я і прийняла нелегке рішення їхати в Італію, щоб якось покращити наше фінансове становище.

Перші років сім я навіть згадувати не хочу, бо було дуже важко. Тоді мені приходилося і на Карітасі жити і на вокзалі ночувати у вагончиках. Та потім мені дуже пощастило, я потрапила в дім до однієї літньої італійки Ребеки, в якої я пропрацювала баданте майже 13 років, хоча правильніше в моєму випадку було б сказати компаньйонкою.

Ребека була чудовою людиною. Вона любила життя і навчила мене його любити. Синьйора часто їздила в гори, на море, і завжди мене брала з собою. Ребека гарно одягалася, ми часто ходили з нею по дорогих магазинах, інколи вона і мені робила подарунки. Вона любила смачну, але корисну їжу, ми завжди красиво накривали стіл, перетворюючи звичайний обід чи вечерю на щось незвичайне і святкове.

А ще, Ребека була ревною католичкою, вона щодня молилася на вервиці, і мене навчила. Кілька разів ми з нею їздили на аудієнцію до Папи Римського у Ватикан. Та де тільки ми з нею не були. Одним словом, Ребека навчила мене жити красиво і насолоджуватися життям.

Цієї весни її не стало, я ще трохи побула в Італії, навіть пробувала ще шукати якусь роботу, але донька наполягла на тому, щоб я вже поверталася додому. Вона з родиною живе окремо, в свій час я купила їй квартиру в обласному центрі, а за мої заробітчанські гроші, які я їй висилала, донька мені такий будинок відбудувала, що налюбуватися не можу.

То ж донька більше на заробітки мене не пускає, каже, що я всіх грошей не зароблю, треба трохи і для себе пожити. Але мені одній вдома сумно і скучно. Вийду зранку на вулицю, поп’ю кави в своїй альтанці, подивлюся на свої чудові троянди, що цвітуть біля хати, щось зроблю по дому і починаю нудьгувати.

В обласний центр з нашого села треба їхати рейсовим автобусом хвилин п’ятдесят, мені не завжди виходить кудись їхати. А вдома нудьгую, з сусідами говорити просто нема про що, мене плітки не цікавлять.

Тому я хочу повернутися в Італію, адже мені тільки 70, ще кілька років можна було б попрацювати і пожити звичним життям, та дочка моя категорично проти, вона мене не розуміє.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.