Цілий рік Ліза заощаджувала гроші, аби організувати пишне весілля. Свекрухи вона не бачила жодного разу. До одруження залишалося кілька місяців, коли Лізу направили у відрядження. Вона повернулася додому через кілька днів, не підозрюючи нічого поганого. У квартирі стояла тиша. Полиці в шафі, де зберігалися Микитині речі, були порожніми. Телефон коханого не відповідав. Раптом дівчина схопилася і заглянула до сховку з грошима. Грошей не було. Весь світ дівчини, всі виплекані мрії та надії пропали в одну мить. Здавалося б від найріднішої людини на цілому світі вона такого чекала найменше.
Вона усе життя боялася втратити найдорожчих людей і вперто тікала від самотності, але страхи все-таки наздоганяли її. Вперше Лізі по-справжньому стало лячно в 11 років, коли не стало в один день батьків. За матеріалами
Заново радіти життю внучку навчала бабуся. Вона була «сталевою» жінкою, не вміла плакати та скаржитися на проблеми. Мала важку долю, бо самотужки ростила сина, а потім в один день із невісткою його не стало. Але бабуся весь час повторювала єдиній онуці: «Повір мені, кожна жінка слабка лише на перший погляд. Насправді вона — наче травинка. Вітер гне її, гне, але зламати не зможе. Травинка вистоїть у найсильнішу бурю, коли падають могутні дерева».
Ліза не раз згадувала бабусині слова після її відходу. Вона ніби вирішила не обтяжувати улюблену онуку своїми болячками та старістю й одного ранку просто не прокинулася. Дівчині на той час було лише двадцять. Вона не могла отямитися від шоку: ще вчора поряд із нею була рідна людина, мудра порадниця, а сьогодні всі проблеми доводилося розв’язувати самостійно.
Тихими вечорами Ліза, здавалося, божеволіла. Наодинці з собою та власними думками. Врешті одна з одногрупниць не змогла дивитися на страждання подруги та витягла її на вечірку. Звісно, Лізі було не до веселощів. Сиділа, заглиблена в себе. У тій компанії її і помітив Микита. Спочатку вони обмінялися кількома фразами, а згодом він провів її додому. Та так і залишився.
Ліза не була проти його присутності, їй навпаки полегшало. На неї не тиснули чотири стіни, а поруч був хтось близький. Вона звикла до Микити, полюбила готувати йому сніданок, горнулася до нього під час перегляду фільму. Микита був уважним до неї, приносив важкі сумки з магазину та називав сонечком.
Біль Лізиної втрати поволі стихав. Вона почала будувати несміливі плани на майбутнє. Влаштувалася на хорошу роботу. Якось сама завела розмову про одруження. Хотілося одягнути білу сукню й піти під вінець. І щоб там, на небі, рідні пораділи за свою дівчинку. Микита спочатку був проти. Мабуть, його і так усе влаштовувало. Але, зрештою, погодився офіційно оформити стосунки. Обіцяв, що на церемонію приїде його мама з протилежного кінця країни. Ліза і досі не була з нею знайома.
Цілий рік Ліза заощаджувала гроші, аби організувати пишне весілля. Влаштувалася ще на один підробіток.
Вона все життя мріяла стати красунею-нареченою! А Микита тільки підсміювався над Лізиними розмовами. Він не розумів навіщо влаштовувати весілля. Їм же і так добре разом.
До одруження залишалося кілька місяців, коли Лізу направили у відрядження. Вона повернулася додому через кілька днів, не підозрюючи нічого поганого. У квартирі стояла тиша. Страшна та гнітюча. Полиці в шафі, де зберігалися Микитині речі, були порожніми. Телефон коханого не відповідав. Раптом дівчина схопилася і заглянула до сховку з грошима. Він був порожнім. Не знайшлося і бабусиних прикрас, які старенька залишила у спадок онуці. Думки не вкладалися Лізі у голові. Невже Микита — настільки підлий? Невже ніякого кохання ніколи не існувало?
На Лізин крик прибігла сусідка. Не довго думаючи, викликала поліцію та спробувала заспокоїти дівчину. Правоохоронці намагалися розмовляти з Лізою, але вона не могла вгамувати розпач. Бідолашна ридала без упину. Із бiдою навпіл, довідавшись у чому справа, один із чоловіків у формі, все ж викликав швидку допомогу.
У мареннях їй ввижалася бабуся. Вона гладила її по голові і промовляла: «Ти не слабка. Ти — сильна та мужня. І щастя твоє, вистраждане, вже поруч».
Коли дівчина прокинулася, на душі було легко. Звісно, ще гірчило від зради та підлості. Проте надриву, з яким ридала вчора, вже не було. Вона усміхнулася сонячному ранкові за вікном і вирішила приготувати какао.
Раптом тишу залитої сонцем оселі сколихнув дзвінок у двері. На порозі стояв поліціант, який учора навідувався до Лізи. Привабливий русявий парубок. Вже не в строгій формі, а в блакитній сорочці, з букетом квітів. Розповів, що весь час хвилювався за дівчину й вирішив її провідати.
Ліза усміхнулася, сказала, що почувається набагато краще й несподівано для себе запропонувала пригостити хлопця какао. Гість радісно погодився. Життя продовжувалося. Щастя і справді було вже поруч.
Мар’яна БОБРІВЕЦЬ.
Фото ілюстративне, з вільних джерел.
