— Це взагалі можна їсти? — Михайло з гуркотом відштовхнув від себе глибоку тарілку, так що кілька крапель червоної рідини виплеснулися на скатертину, яку Ярина вишивала власноруч ще до їхнього срібного весілля. — Ти що, висипала туди річний запас солі?
Ярина завмерла біля кухонної стільниці.
У повітрі ще витав аромат свіжого кропу та домашньої сметани, але атмосфера в затишній полтавській кухні вмить стала крижаною.
Пара від каструлі піднімалася до стелі, де в кутку ледь помітно жовтіла стара пляма — німий свідок їхнього спільного побуту, що тривав уже понад чотири десятиліття.
— Я готувала за своїм звичним рецептом, — вона повільно поклала черпак на підставку. Її голос був тихим, але в ньому відчувалася втома, накопичена роками. — Дві дрібки, як завжди. Можливо, тобі здалося?
— Здалося?! — Михайло підхопився з табурета, його обличчя почервоніло від роздратування. — Та там справжня ропа! У нормальних господинь страви смачні, а ти на старості років геть не те вариш. Сорок два роки одне й те саме, а сьогодні — на тобі, їжте, люди добрі, морську воду замість обіду!
Вона витерла руки об свій улюблений фартух із соняшниками.
Колись він був яскравим, а тепер кольори поблякли, нагадуючи її власне життя поруч із цією людиною.
Сорок два роки вона була його тінню, його безкоштовним сервісом, його персональним кухарем.
Сорок два роки Михайло розсипався в компліментах чужим жінкам за їхні пироги, а вдома лише вишукував недоліки.
— Можливо, це в тебе рецептори вже не ті? — спокійно запитала вона, не піднімаючи очей.
— У мене?! — він обурено хмикнув, хапаючи з вішалки куртку. — Та я вчора у Дмитра заходив, так його Катерина такий куліш зварила — язик проковтнути можна! А ти просто лінуєшся. Піду я до Дмитра, там хоч поважають гостя і годують по-людськи.
Двері захлопнулися з такою силою, що ад дзвеніло у вухах.
Ярина залишилася в тиші.
Вона підійшла до плити, взяла чисту ложку і зачерпнула трохи борщу.
Сіль миттєво обпекла язик.
Це було не просто пересолено — це було нестерпно.
Вона справді помилилася. Але в цей момент їй було байдуже до зіпсованої страви.
Вона взяла важку чавунну каструлю і понесла її до мийки.
Густа багряна цівка потекла в стік, закручуючись у вирву.
Три години роботи, найкраща телятина з ринку, молода капуста — усе це тепер зникало в каналізації, залишаючи після себе лише бліді рожеві розводи на білій емалі.
Ярина сіла за стіл і подивилася на порожнє місце Михайла.
На дошці залишився недорізаний хліб.
Скільки разів за ці роки вона була «рідненькою», «сонечком», «любою»?
Мабуть, перші п’ять років.
А потім вона стала просто функцією.
Зручним додатком до квартири та холодильника.
— Навіщо тобі той новий смартфон? Гроші на вітер, старий ще дзвонить! — Куди це ти зібралася з подругами? Тільки плітки збирати, краще б вікна помила. — Манікюр? У твоєму віці? Хто на твої руки дивиться?
Кожна така фраза була як маленька голка.
Спочатку кололо, а потім шкіра просто огрубіла.
Вона підійшла до вікна.
За склом дріботів січневий дощ, перетворюючи двір на сіре місиво.
Стара вишня схилила гілки під вагою вологи, нагадуючи саму Ярину — похилену, але не зламану.
Екран телефону засвітився. Повідомлення від доньки Мар’яни:
«Мамусю, як ви там? У неділю приїдемо з малими, маю для вас сюрприз!»
Ярина хотіла відповісти стандартне «Усе гаразд», але пальці заціпеніли.
Чи було все гаразд? Чи було нормально те, що вона відчувала полегшення, коли чоловік ішов з дому?
Вона відклала телефон. Годинник на стіні відбивав секунди, і кожен удар здавався їй кроком у нікуди.
Михайло повернувся через три години.
Він гучно тупав у коридорі, кидаючи ключі на тумбочку.
— Ярино! — гукнув він. — Що там на вечерю? Сподіваюся, ти хоч картоплю не посолила тричі?
Вона сиділа у кріслі у вітальні, тримаючи на колінах розгорнуту книжку, але за весь цей час не перегорнула жодної сторінки.
— Приготуй собі сам, — промовила вона, не змінюючи пози.
Тиша запала в кімнаті.
Михайло з’явився на порозі, його обличчя виражало повне нерозуміння.
— Що ти сказала? — перепитав він, ніби йому відмовив слух.
— Я сказала: кухня в твоєму розпорядженні. Продукти в холодильнику, плита справна. Можеш навіть зателефонувати Катерині, нехай проконсультує тебе, як не пересолити.
— Ти що таке задумала? — він почервонів. — Я сорок років на роботі гарував, щоб ти вдома на дивані вилежувалася? Я гроші в хату ніс!
Ярина повільно закрила книжку.
— І що з того, Михайле? Я теж працювала. Я виховала дітей, я доглядала твою матір, коли вона не вставала, я тримала цей дім у чистоті щодня. Ти думаєш, чисті сорочки самі виростають у шафі? Чи підлога миється від того, що ти по ній ходиш?
Вона встала і пройшла на кухню.
Михайло йшов за нею, наче прив’язаний.
— Я просто хотів нормально поїсти, — вже тихіше сказав він. — Хіба це злочин?
— Нормально поїсти — ні. А от за сорок два роки жодного разу не сказати «дякую» — це, мабуть, гірше за злочин. Ти сприймаєш мою присутність як належне. Ти навіть не помічаєш, коли я втомлена чи коли в мене болить спина. Ти бачиш лише недосолений або пересолений борщ.
Ярина почала нарізати овочі для салату. Михайло стояв поруч, не знаючи, куди подіти руки.
— Знаєш, що найгірше? — вона обернулася до нього. — Я сьогодні зрозуміла одну річ. Я нічого не пересолювала. Це в тебе смак життя зіпсувався. Ти настільки звик до невдоволення, що тобі вже все гірчить і все солоне. Тобі просто подобається мене критикувати, щоб на моєму тлі почуватися господарем.
Михайло мовчав.
Його очі бігали по кухні, затримуючись на вимитій раковині, на ідеально чистих рушниках.
Здавалося, він вперше за десятиліття справді бачив цю жінку.
Не примару з черпаком, а Ярину — ту саму дівчину в синій сукні, яка колись підкорила його своїм сміхом.
— Ярино, ну досить, — почав він, але вона підняла руку.
— Ні, Михайле, тепер я буду говорити. Ти втік до сусіда, бо там «краще». То йди туди зовсім. Живи там. Спробуй, як це — коли ніхто не чекає тебе з гарячою вечерею і не знає, як ти любиш заварений чай.
Вона пішла до спальні й дістала стару дорожню сумку.
Почала складати туди свої речі: кілька светрів, халат, косметику.
— Що ти робиш? Куди ти зібралася на ніч дивлячись? — голос Михайла здригнувся, у ньому вперше почулися нотки паніки.
— До Мар’яни. Поживу в дітей. Можливо, хоч там я згадаю, що я людина, а не кухонний комбайн.
Вона застібнула сумку.
Михайло стояв у дверях спальні, перегороджуючи вихід.
Його плечі опустилися, і він раптом здався їй дуже старим і безпорадним.
— Ярино, ну вибач. Ну, погарячкував. Ну, борщ справді був ну, не такий, як завжди. Але ж це не привід руйнувати все!
— Це не через борщ, Михайле. Борщ — це просто остання крапля в океані твоєї байдужості. Я сорок два роки була для тебе невидимкою. Я втомилася від цієї ролі.
Вона знову взяла телефон.
Повідомлення від доньки: «Мамусю, все добре? Ви не відповідаєте».
Вона швидко набрала:
«Мар’янко, сонечко, можна я до вас приїду на кілька днів? Треба змінити обстановку».
Відповідь прийшла миттєво:
«Звісно! Дмитро заїде за тобою через сорок хвилин. Щось сталося?»
Ярина подивилася на чоловіка.
Він стояв посеред коридору, і в його очах була справжня розгубленівість.
Він не розумів, як його стабільний світ міг розвалитися через одну тарілку супу.
— Я справді не розумію, чого ти хочеш, — тихо сказав він.
— Я хочу поваги, Михайле. Я хочу, щоб ти бачив у мені жінку, а не обслугу. Я хочу чути «доброго ранку» не тому, що треба снідати, а тому, що ти радий мене бачити.
Дзвінок у двері пролунав рівно за сорок хвилин. На порозі стояв зять Дмитро, стривожений і серйозний.
— Мамо, добрий вечір. Що трапилося? Михайле Петровичу, у вас усе гаразд?
Михайло вийшов із кухні, тримаючи в руках тарілку з незграбно нарізаним хлібом.
— Дмитре. Це я винен. Образив Ярину. Нерозумний.
Мар’яна забігла слідом за чоловіком, обійняла матір.
— Мамо, збирайся, поїхали до нас. Тобі треба відпочити.
Ярина вже була в пальті, коли Михайло раптом зробив крок вперед і взяв її за руку.
Його долоня була шорсткою і тремтіла.
— Ярино. Не їдь. Будь ласка. Я спробую. Я не вмію говорити красиво, ти ж знаєш. Але я спробую бути іншим. Тільки не залишай мене в цій тиші.
Ярина подивилася на доньку, потім на Михайла.
У його очах вона побачила те, чого не було вже двадцять років — страх втратити її. Не комфорт, а саме її.
— Дмитре, Мар’янко, — вона зітхнула і зняла сумку з плеча. — Поїдьте самі. Ми тут, нам треба поговорити. Нарешті поговорити по-справжньому.
Коли діти пішли, у квартирі знову запала тиша, але тепер вона не була гнітючою.
Михайло незграбно підійшов до столу і поставив перед дружиною тарілку з тим самим салатом, який вона почала різати.
— Я сам дорізав. Правда, цибуля закрупна, але я старався. Поїж, ти ж сьогодні нічого не снідала нормально.
Ярина спробувала шматочок огірка.
Він був зовсім не солоним.
— Наступного разу додай трохи солі, — посміхнулася вона крізь сльози. — Але зовсім трохи.
Михайло кивнув, а потім несподівано незграбно обійняв її за плечі.
— Знаєш, Яринко. Твій борщ — він найкращий. Навіть коли пересолений. Це я просто, я просто забув, як це цінувати.
У той вечір сіль їм більше не знадобилася.
Головною приправою стало те, що вони нарешті почали чути одне одного.
Михайло вчився дякувати, а Ярина вчилася знову бути не просто господинею, а коханою жінкою.
Бо повага — це той фундамент, на якому тримається навіть найнасоленіший шлюб.
А ви теж вважаєте, що вдома має готувати лише дружина?
І подавати найкращі страви чоловікові, як в ресторані?
Фото ілюстративне.
