Грудень увірвався в життя Олени не з ароматом мандаринів та передсвятковим настроєм, а з різким запахом вогкості та тривожним дзвінком чоловіка. Коли вона почула новину, кухонний рушник, який вона тримала в руках, з легким ляскотом упав на блискучу стільницю.
— Ні! — її голос забринів від обурення. — Я не готова перетворювати нашу квартиру на готель для родичів, які згадали про нас лише тоді, коли їм стало ніде жити. Проїздом вони, кажеш? На три тижні?!
Ігор винувато опустив очі, нервово крутячи в руках обручку. Він знав, що розмова буде важкою, але не очікував такого опору.
— Олено, ну що я міг зробити? Це ж мій брат, Андрій. У них справді біда — сусіди зверху влаштували справжній потоп. Там не просто шпалери відклеїлися, там стеля обвалилася в дитячій. Жити там неможливо, поки все не просохне і не зроблять хоча б косметику.
— Твій брат Андрій! — Олена гірко посміхнулася. — Той самий, який за п’ять років жодного разу не приїхав у гості? Навіть коли Марічка народилася, він обмежився лише коротким повідомленням у месенджері. А тепер — будь ласка: з дружиною, двома дітьми та ще й зі свекрухою своєю!
— Оксана — дружина Андрія, а Галина Петрівна допомагає їм з малюками, бо Оксана сама не впорається, — тихо виправдовувався Ігор.
— От і чудово! Нехай допомагає! Але чому в моїй невеликій двокімнатній квартирі? — Олена почала міряти кухню кроками, нервово накручуючи пасмо волосся на палець. — У нас Марічка щойно почала одужувати, я сама виснажена цим лікарняним. А тут ще четверо людей на голову!
— Четверо, — Ігор спробував бути точним. — Дітям лише два та чотири роки.
— О, то це ж «найспокійніший» вік! — сплеснула руками Олена. — Вони ж підніматимуть усіх о шостій ранку. Де ми їх розмістимо, Ігорю? У нас спальня, дитяча і ця кухня-вітальня. Ти взагалі уявляєш цей побут?
— Ну… Андрій з Оксаною на розкладному дивані у вітальні, діти поряд на матрацах, а Галину Петрівну… — він затнувся.
— Тільки не кажи, що на кухні! — очі Олени блиснули холодним вогнем. — Я серйозно. Це не обговорюється. Нехай шукають варіанти. Зараз повно сервісів оренди житла, хостелів, зрештою.
Ігор тяжко зітхнув і опустився на стілець, підперши голову руками.
— Олено, у них зараз фінансові труднощі. Страхова виплата затягується, а ремонт вимагає величезних вкладень уже зараз. До того ж, ти знаєш, вони нещодавно взяли житло в іпотеку, і виплати там досить серйозні. У них просто немає зайвих коштів на оренду квартири в столиці на три тижні.
— Це не мої проблеми! — відрізала дружина. — Нехай позичають у друзів, беруть розстрочку. Чому ми маємо жертвувати своїм спокоєм?
— Тому що це сім’я, — Ігор підняв на неї благальний погляд. — Мій брат. Одна кров.
— Одна кров! — Олена зупинилася навпроти нього. — А коли ми святкували весілля і збирали кошти на перший внесок за цю саму квартиру, твоя «рідна кров» поклала в конверт суму, на яку навіть пристойний чайник не купиш! Мої подруги-студентки дали більше!
— Це було давно, у них тоді був важкий період.
— Схоже, важкий період у них триває все життя, — Олена знову схопила рушник і почала люто витирати і без того чисту поверхню столу. — Слухай, я не зла людина. Я все розумію. Але три тижні, Ігорю! Двадцять один день у режимі «комуналки» — це ж катастрофа для нервової системи.
Раптом з дитячої почувся тихий плач. Олена заплющила очі й глибоко вдихнула.
— Ось, почалося. Марічка прокинулася, треба міряти температуру. — Вона попрямувала до дверей, але на порозі обернулася. — І знаєш що? Якщо вони таки приїдуть, я готуватиму лише на нас трьох. Усе. Нехай твій брат сам думає, чим годувати свою родину.
Наступного ранку Олена сиділа на лавці біля дитячого майданчика. Сонце було по-зимовому скупим, а повітря — вологим і прохолодним. Марічка, замотана у теплий шарф, обережно лізла по драбинці. Вона була ще слабкою після хвороби, але лікар дозволив короткі прогулянки.
— Мамо, дивись, я як альпініст! — Марічка весело махала рукою з верхньої сходинки.
— Розумниця, сонечко! Тільки тримайся міцно за поручні!
Поруч на лавку присіла жінка років п’ятдесяти. Вона виглядала втомленою, але її очі світилися добротою. Хлопчик, який прийшов з нею, миттю помчав до гірки.
— Ох і прохолодно сьогодні, — зауважила жінка, кутаючись у теплий пуховик. — А ви довго гуляєте?
— Та ні, хвилин двадцять, — Олена привітно всміхнулася. — Донечка тільки-но після грипу, лікар сказав не переохолоджуватися.
— Розумію. У нас теж весь листопад ланцюжком хворіли, — жінка похитала головою. — Я ось з онуком допомагаю, поки донька з зятем на зміні. Хто ж, як не ми, бабусі?
— Це велике щастя, коли бабуся поруч, — машинально відповіла Олена.
У цей момент її кольнуло відчуття самотності. Її власна мама жила за сотні кілометрів, у невеликому містечку, і приїжджала рідко. Мати Ігоря пішла з життя кілька років тому. Виходило так, що Марічка практично не знала, що таке бабусині казки перед сном чи фірмові пиріжки.
— А як же інакше? — жінка продовжувала розмову. — Ми живемо в одному під’їзді, я на другому поверсі, вони на п’ятому. І нагодую, і розважу, і підстрахую, якщо треба.
Олена кивнула, але її думки вже були далеко. Вона згадала про Андрія та Оксану. У них двоє малюків. Це ж справді важко. А Галина Петрівна — хоч вона й не рідна бабуся Ігорю, але вона частина тієї родини, вона допомагає їм триматися на плаву.
— Мамо, я вже змерзла, — Марічка підбігла до неї і сховала носика в теплу куртку.
— Ходімо додому, маленька.
Дорогою до під’їзду Олена мовчала, а коли вони вже вдома роздягалися, вона несподівано запитала:
— Марічко, а ти хотіла б, щоб у тебе був братик чи сестричка?
Дівчинка на мить замислилася, розв’язуючи шнурки на черевиках.
— Хотіла б. Моя подружка Катя каже, що з братом весело гратися в хованки. А мені іноді сумно одній.
— Але ж у тебе є друзі в садочку…
— Це інше, — дитина серйозно подивилася на матір. — Рідні — це ж ті, хто завжди з тобою, правда? Навіть коли ми виростемо?
В Олени перехопило подих. Вона згадала Ігоря та Андрія. Колись вони теж були такими маленькими, ділили іграшки та мрії.
— Так, сонечко. Це назавжди.
Увечері, коли донька заснула, Олена вийшла у вітальню. Ігор сидів у кріслі, безцільно гортаючи стрічку новин у телефоні. Його вигляд був пригніченим.
— Ігорю, — тихо покликала вона.
Він здригнувся, відриваючись від екрана. — Так? Щось трапилося? Марічці знову зле?
Олена присіла на підлокітник крісла і поклала руку йому на плече. — Коли саме вони мають приїхати?
Ігор обережно глянув на неї, боячись нової хвилі гніву. — Післязавтра. Але я вже почав писати Андрію, що, можливо, їм варто розглянути варіант із кредитом на житло…
— Не треба, — Олена похитала головою. — Нехай приїжджають. Я буду готувати на всіх.
Чоловік кліпнув очима, не вірячи почутому. — Ти це серйозно? Ти згодна?
— Я досі не в захваті від цієї ідеї, — чесно зізналася вона. — І якщо в хаті почнеться повний хаос без поваги до нашого простору, я мовчати не буду. Але… це ж справді біда. Це твій брат. У Марічки мають бути рідні люди. Спробуємо стати сім’єю на ці три тижні.
Ігор підвівся і міцно обійняв її. — Дякую тобі. Я обіцяю, що візьму на себе частину побуту, буду допомагати Оксані з дітьми, щоб ти не відчувала себе рабинею на кухні.
— Побачимо, — усміхнулася Олена. — Але готуйся до того, що буде непросто.
Суботній ранок почався з гуркоту коліс валіз по асфальту під вікнами. Ігор побіг зустрічати родичів, а Олена ще раз перевірила, чи вистачить усім рушників та постелі.
Коли двері відчинилися, передпокій миттєво заповнився людьми, шумом та запахом зимової свіжості. Оксана, тендітна жінка з втомленим поглядом, тримала на руках однорічного Артемка, а чотирирічний Максимко з цікавістю визирав з-за її спини.
— Олено, доброго дня. Дякуємо, що прийняли нас, — Оксана виглядала ніяково. — Ми постараємося бути максимально непомітними, чесно.
— Проходьте, роздягайтеся, — Олена намагалася, щоб її голос звучав привітно. — Чай уже закипає.
Останньою зайшла Галина Петрівна — поважна жінка у великій хустці. Вона зняла верхній одяг і одразу окинула квартиру оцінюючим поглядом.
— Квартира у вас охайна, але тіснувата для такої кількості людей, — зауважила вона, проходячи до кімнати.
Олена ледь помітно стиснула зуби, але стрималася. — Нам утриьох вистачало. Прошу до столу.
Вже до вечора мирний побут Олени перетворився на броунівський рух. Дитячі речі, іграшки, підгузки — здавалося, вони були всюди. У ванній кімнаті постійно щось сушилося, а на кухні Галина Петрівна вже встигла навести свій «порядок», переставивши банки з крупами.
— Олено, а де у вас блендер? — запитала Галина Петрівна наступного ранку, коли Олена намагалася просто випити кави. — Артемкові треба зробити пюре, він у нас вибагливий до консистенції.
— У нижній шафці зліва, — відповіла господиня.
— Ой, який він у вас простенький, — зітхнула жінка, роздивляючись пристрій. — У нас вдома був дорогий, потужний. Не знаю, чи вижив після потопу. Шкода, якщо згорів.
З вітальні долинув гучний плач — Максимко випадково штовхнув Марічку, і та впала. Олена кинула каву і побігла рознімати дітей.
На третій день Олена відчула, що її сили закінчуються. Готування величезними каструлями, нескінченне миття посуду та шум, який не вщухав ні на хвилину, виснажували.
Ситуація загострилася ввечері, коли Олена побачила на своїй улюбленій сковорідці з антипригарним покриттям глибокі подряпини.
— Галино Петрівно, — Олена намагалася говорити спокійно, але голос тремтів, — ви користувалися цією сковорідкою? Тут же не можна використовувати залізні виделки, я ж купувала спеціальні лопатки.
— Та що ви так переживаєте через дрібниці! — відмахнулася жінка. — Вона і так уже була не нова, я лише трохи перевірила готовність м’яса. У такій тісноті не до реверансів перед посудом.
— Вона була нова! — голос Олени підвищився. — Я прошу вас поважати мої речі. Це мій дім.
— Ой, подивіться, які ми делікатні, — Галина Петрівна ображено підтисла губи. — Живемо тут як бідні родичі, кожним кроком дорікають.
Ігор, який почув суперечку, зазирнув на кухню. — Льоно, ну справді, це ж просто посуд. Не заводися.
— Просто посуд?! — Олена розвернулася до нього. — А мої нерви — це теж «просто»? Я взяла на себе весь цей побут, а натомість отримую зневагу до моїх правил!
— Мамо, не сварися, — у дверях з’явилася налякана Марічка. Її очі наповнилися сльозами.
Олена миттєво замовкла. Вона присіла перед донькою і міцно її обійняла. — Вибач, маленька. Все добре. Іди в кімнату, я зараз прийду.
Коли дитина пішла, Олена твердо сказала Ігорю: — Або ти поговориш зі своєю родиною про правила поведінки, або завтра ми разом шукаємо їм інше житло. Я не жартую.
Після цієї розмови атмосфера в домі змінилася. Андрій, відчувши напругу, став більше допомагати: він брав обох хлопчиків на тривалі прогулянки в парк, щоб Олена могла побути в тиші. Оксана почала більше залучатися до прибирання, а Галина Петрівна стала підкреслено обережною на кухні.
Минуло два тижні. Олена почала звикати до нових ритмів. Виявилося, що Андрій — чудовий оповідач, і вечорами, коли діти засинали, вони всі разом сиділи на кухні, згадуючи дитинство братів. Виявилося, що Оксана — талановита рукодільниця, і вона навчила Олену декільком хитрощам в’язання.
Але справжнє випробування чекало попереду.
Одного ранку Марічка не змогла підвестися з ліжка. Її обличчя було блідим, а температура стрімко зростала. Олена в паніці викликала лікаря.
— Схоже на другу хвилю вірусу, — констатував лікар після огляду. — Дуже висока температура, організм виснажений. Потрібен спокій, постійне пиття і контроль.
Цілий день Олена не відходила від доньки. Марічка марила, її кидало то в жар, то в холод. Олена відчувала, як її власна паніка росте. Ігор був на роботі, Андрій теж поїхав вирішувати питання з ремонтом.
Надвечір у двері дитячої тихо постукали. Увійшла Галина Петрівна з великою мискою та рушником.
— Олено, йдіть на кухню, я там борщ зварила, поїжте гарячого. А я посиджу з малою.
— Ні, я не можу її залишити…
— Ідіть, я кажу! — голос жінки був владним, але м’яким. — Я трьох дітей виростила і п’ятьох онуків підняла. Знаю, що робити. Ось, я приготувала відвар з липи та шипшини, це найкраще при температурі.
Олена, ледь тримаючись на ногах від втоми, підкорилася. На кухні вона з’їла кілька ложок борщу і відчула, як тепло розливається по тілу.
Коли вона повернулася, Марічка вже спокійно спала, а Галина Петрівна обережно змінювала прохолодний компрес на її лобі.
— Ви бабуся Максимка? — пошепки запитала Марічка, відкривши на мить очі.
— Так, сонечко.
— А можна… можна ви будете і моєю бабусею теж? — прошепотіла дівчинка. — Бо в мене немає бабусі поруч. Зовсім.
Галина Петрівна завмерла. Вона поправила ковдру і ніжно поцілувала дівчинку в скроню. — Звісно, моя золота. Звісно, можна. Тепер я твоя бабуся Галя.
Олена стояла в дверях, і сльози самі котилися по щоках. Вона побачила в цій жінці не примхливу родичку, а ту саму опору, якої їй так не вистачало всі ці роки.
Вночі температура знову підскочила. Довелося викликати швидку допомогу. Лікарі зробили необхідні маніпуляції та сказали спостерігати до ранку. Весь цей час Галина Петрівна була поруч. Вона не давала Олені впасти у відчай, розповідала заспокійливі історії та вчасно подавала ліки.
— Олено, лягайте хоч на годину, — шепотіла вона. — Ви ж з ніг валитеся. Я тут, я нікуди не піду.
— Дякую вам… — Олена вперше за три тижні відчула себе не господинею, яка все тягне на собі, а просто жінкою, про яку теж піклуються.
На ранок Марічці стало значно краще. Вона прокинулася з усмішкою і першим ділом запитала: — Бабусю Галю, а ви ще тут?
— Тут, маленька, де ж мені бути? — Галина Петрівна сяяла від щастя.
З вітальні почувся галас — Максимко вимагав свою машину, а Артемко намагався повзти до кімнати сестри.
Після сніданку Андрій, повернувшись від майстрів, урочисто оголосив: — Друзі, новина! Ремонт закінчено. Стіни пофарбовані, підлога встелена. Майстри кажуть, що ми можемо повертатися додому вже сьогодні ввечері.
У квартирі запала тиша. Олена несподівано для себе відчула не лише полегшення, а й легку грусть.
— О, це чудово! — сказав Ігор. — Ви, мабуть, зачекалися на власну оселю.
— Зачекалися, — підтвердив Андрій. — Але, знаєте… ми якось звикли до вас. У тісноті, та не в образі, як кажуть.
Він підійшов до брата і міцно потиснув йому руку. — Дякую, Ігорю. Ти справжній брат. І тобі, Олено, низький уклін. Ми знаємо, як тобі було важко з нами всіма.
— Було непросто, — чесно відповіла Олена. — Але я рада, що ми пройшли цей шлях. Ви змінили моє ставлення до багатьох речей.
Коли речі були зібрані і валізи знову опинилися біля дверей, Марічка міцно обійняла Галину Петрівну. — Бабусю, ти ж будеш мені дзвонити?
— Щодня, онучко! І на свята чекаю вас у гості. Я ж тепер маю ще одну родину, — жінка витерла сльозу краєм хустки.
Коли двері нарешті зачинилися, квартира здалася Олені неймовірно великою і порожньою. Вона пройшлася по кімнатах — іграшки були прибрані, посуд вимитий. На кухні на столі лежала невелика паперова серветка, на якій Оксана залишила рецепт тих самих фірмових млинців, які так полюбила Марічка.
— Мамо, а коли Максик знову приїде? — запитала донька, вмощуючись на дивані.
— Скоро, сонечко. На Новий рік ми поїдемо до них.
— І бабуся Галя там буде?
— Обов’язково.
Олена сіла поруч з Ігорем і поклала голову йому на плече. — Знаєш, я подумала… Можливо, нам справді варто задуматися про розширення сім’ї. Марічці потрібен хтось рідний.
Ігор здивовано підняв брови. — Ти це серйозно? Після всього цього хаосу?
— Серйозно, — Олена заплющила очі, відчуваючи тепло дому. — Хаос минає. А люди залишаються. І добре, коли цих людей багато. Головне — знати, що тобі є на кого покластися, коли твої власні стіни починають тріщати.
Ігор обійняв її міцніше. — Разом ми все подолаємо. Завжди долали.
З дитячої почувся спокійний голос Марічки, яка вже почала розкладати свій конструктор. Життя поверталося у звичне річище, але тепер воно було іншим — наповненим новими зв’язками та розумінням того, що справжня родина будується не лише на крові, а й на вмінні вчасно подати теплий відвар і вчасно попросити вибачення за подряпану сковорідку.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
