– Це треба геть сорому не мати, щоб від чоловіка до свого колишнього кохання втекти, – село смакувало неабияку новину. Оксана від чоловіка пішла! І до Івана подалася!
– Та бути не може! Вона ж двадцять років із тим Павлом жила, дітей ростила…
– А бач, могла. Взяла і пішла.
Село аж гуло від пліток.
Оксана та Іван були нерозлучними ще з дитинства. Разом бігали босоніж по запашній траві, разом ходили до школи, разом сиділи на березі річки та мріяли про майбутнє. Усі навколо знали, що вони – пара, і що збираються побратися.
Так би все і сталося, якби не батьки дівчини, які вважали, що бідний Іван не пара їхній доньці.
Батько Оксани, строгий і впертий чоловік, сказав:
– Не для тебе той Іван. Він сирота, без кола й двора. А от Павло – господар, землю має, хату добротну. За нього підеш.
– Але, тату… Я Івана люблю… – сказала Оксана, яка і не уявляла собі життя без Івана.
– Любов не нагодує, – відрізав батько.
Оксана плакала ночами, але перечити не посміла. Видали її батьки заміж за Павла, скористалися відсутністю Івана, який саме в той час поїхав на заробітки, щоб заробити трохи грошей і посватати Оксану. Не встиг. Заміж вийшла Оксана, за наполяганням своїх батьків.
Павло був добрим чоловіком, роботящим, чесним. Вони одружилися, народили дітей. Та от біда – серце її все одно билося не поруч із Павлом, а там, де був Іван.
Коли Іван повернувся додому, люди розповіли йому правду, як Оксану батьки видали заміж за Павла. І щоб не ятрити душу коханій, він вирішив сказати, що у нього на чужині була інша, навіть вибачення за це у Оксани попросив при їхній випадковій зустрічі. Він був упевнений, що так вона його швидше забуде.
Потім Іван знову поїхав у світ. Від болю і розпачу подався на заробітки, працював, не шкодуючи сил. Хлопець, якого в свій час вважали бідняком, тепер мав свій бізнес, хорошу машину, міцний дім. Але в тому домі він був сам.
Пройшли роки. Іван повернувся в село. Оксана не могла повірити своїм очам, коли побачила його. Високий, змужнілий, з глибоким поглядом, у якому все ще було те саме тепло, що й колись.
– Привіт, Оксано, – сказав він, коли випадково зустрів її на сільській дорозі. Іван зупинився автівкою, і запропонував Оксані, що підвезе її, бо надворі почав накрапати дощ, а вона без парасолі.
Вони заговорили, і час ніби повернувся назад. Все було, як раніше, тільки тепер перед ними стояли двадцять років життя.
– Ти щаслива? – раптом запитав Іван.
Оксана мовчала.
Він усе зрозумів.
– Знаєш, Оксано. А я тоді тобі неправду сказав, не було нікого у мене, і зараз немає. Тебе одну любив і буду любити.
У Оксани наче всередині все перевернулося. Вона не могла вгамувати ту бурю емоцій, яка піднялася у ній.
Наступного дня Оксана зважилася на непросту розмову з чоловіком.
– Павле, я йду від тебе, – сказала просто.
– Куди? – здивувався він.
– До Івана…
Павло довго мовчав, а потім лише зітхнув.
– Я завжди знав, що твоя душа не зі мною. Йди, якщо серце кличе.
Оксана не очікувала такої відповіді. Він не кричав, не проклинав її, не влаштовував сцен. Просто прийняв це і навіть не намагався її зупинити.
Вона вийшла з хати без речей, в чому була. Як стояла, так і пішла.
Коли постукала у двері Івана, він лише мовчки обійняв її.
– Тепер ніхто нас не розлучить, – прошепотіла Оксана.
Іван дивився на кохану, яка стояла у нього на порозі практично в тапочках і халаті, і розумів, що від долі не втечеш.
Він так зрадів, що відразу пообіцяв, що купить їй найкращі речі і, взагалі, тепер у неї розпочнеться нове життя.
Не дарма кажуть, що якщо кохання справжнє, то його роками не зітреш. А люди нехай говорять, на те вони і люди, щоб поговорити.
Іван Оксану уже не відпустить, та й вона його теж, тому зараз для їхнього кохання вже немає перешкод, занадто довго вони одне на одного чекали. Добре, що таки дочекалися…
А село? Село гуділо ще довго. Але Оксана знала: тепер вона нарешті щаслива.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
