Колись Оксана Дмитрівна вірила, що їхній шлюб — не просто союз, а непорушна фортеця, вибудувана на тридцятирічному фундаменті спільного життя. Це було їхнє родинне гніздо, де кожен куток, кожна річ зберігали пам’ять про пережиті радощі й подолані негаразди. Вона пам’ятала, як вони, молоді, самі клали плитку на кухні, як тижнями жили в наметі на ділянці, будуючи той самий заміський будиночок, який Павло тепер назве «дачею».
«Ми ж не пара з тих, про кого пишуть у жовтих газетах. Ми — сім’я, яка прожила тридцять років пліч-о-пліч, вистояла дев’яності, виростила дітей і дочекалася онуків», — переконувала себе Оксана, спостерігаючи за чоловіком. Богдан Ігорович завжди був її опорою: стриманий, небагатослівний, мовчазний, але безвідмовний. Якщо ламався кран чи потрібно було полагодити проводку, він бурчав, але завжди все робив сам, не кличучи майстрів. У цьому мовчазному служінні дому вона вбачала його чоловічу надійність.
Вона пишалася ним, його вагою у суспільстві, його розумом, його вмінням бути «справжнім чоловіком». Вони були тим типом пари, про яку кажуть: «жили душа в душу, хоч і тихо».
Але, як з’ясувалося, навіть найміцніші стіни можуть обвалитися від одного-єдиного, прицільного удару.
Це сталося напередодні Нового року. На кухні, де завжди панував затишок, повітря було насичене густим ароматом хвої, що привезли з лісу, та солодким, різким запахом мандаринів. Доньки (їх було двоє, вже дорослих, але все одно «дівчаток») сперечалися, куди краще повісити стару, але улюблену іграшку-зайця. Лише Богдан Ігорович був якийсь відчужений. Він сидів у кріслі, мовчки перегортаючи сторінки науково-популярного журналу, і здавався застиглим у часі.
Оксана посміхнулася, поставила на стіл олів’є, прикрашене зеленню, і покликала його:
— Ходи вже, Богдане. Холодне м’ясо чекає!
Вона думала, що він скаже про закордонний подарунок або про спільну поїздку у Карпати, яку планували на Різдво.
Він повільно опустив журнал, поклав руки на коліна і, дивлячись кудись убік, несподівано промовив:
— Нам треба поговорити. Дуже серйозно.
Оксана все ще посміхалася, думаючи про щось буденне, про купівлю нового холодильника.
— Про що, Богдасику?
— Я йду. Залишаю тебе. І не тримай мене. Я, Ритусь, закохався в іншу жінку. По-справжньому.
Її внутрішній світ зупинився. Світло на ялинці на мить згасло. Вона не могла дихати, не могла поворухнутися. Потім, коли відчуття повернулися, вони принесли лише крижаний холод.
— Скільки тобі років? — її голос був на диво тихий і рівний, наче в ньому повністю вимерли емоції. — Шістдесят три. І ти, сивочолий батько сімейства, вирішив почати все спочатку, мов підліток?
Він зморщився, ніби вона завдала йому фізичного болю.
— Вік тут ні до чого, Оксано. З Яною я відчуваю, що живу, дихаю, я — наче нова людина. А з тобою я… наче забальзамована музейна експозиція. Розумієш?
«Експозиція?» Її подих остаточно перехопило.
— У музеї? Хто тобі цей музей збудував? Хто створював усі ці тридцять років твій спокій, твій тил? Хто стояв поряд — і в безгрошів’ї, коли ти втратив роботу, і коли ми лікували твою хворобу, і коли була радість від народження дітей? Це Я тебе “забальзамувала”?
Богдан Ігорович розплющив очі і підвівся, його стриманість почала руйнуватися.
— Не починай, Оксано Дмитрівно. Я просто втомився від твоїх докорів, від твого постійного контролю, від цієї «правильності». Я хочу тепла, простоти, легкості. Ти все ускладнюєш.
Вона не заплакала. Вона цього не дозволила собі. Лише повільно, наче виконуючи ритуал прощання, зняла святковий фартух, склала його і сіла за стіл, на якому стояли олів’є, свічки та недопитана пляшка шампанського.
Свято закінчилося, так і не розпочавшись. Настав час розплати.
Пізніше вона дізналася, що Яна – молода, на двадцять років молодша медсестра, з приватної клініки, де Богдан проходив планове обстеження серця.
«От і казочці кінець, і прийшла сувора дійсність», — промайнуло в голові, коли вона стиснула в долоні золоту обручку, яку носила, не знімаючи, з дня їхнього весілля.
Спочатку Оксана сподівалася, що це затьмарення, криза віку, що він побігає тиждень-другий і одумається, повернеться. Адже він не був підлим, він був просто… надто надійним і занадто нудним, щоб дозволити собі таку публічну ганьбу.
Але за тиждень він зібрав свої речі — ретельно, акуратно, ніби їхав у відрядження.
— Я не йду назавжди, Оксано. Просто поживу поки в Яни, подумаю, як нам бути далі. Ми ж дорослі люди, прошу тебе, не влаштовуй сцен і істерик.
— Тобто, я маю спокійно дивитися, як мій чоловік «думає», у чиєму ліжку йому краще розмірковувати про наше спільне майбутнє? — слова, мов гострі уламки, зірвалися з її губ.
Він лише знизав плечима, ховаючи очі.
— Не перебільшуй. У житті всяке трапляється, і наше — не виняток. Це нормальний процес.
Ці слова — «нормальний процес» — запам’яталися їй найбільше. Через два тижні він повернувся, але не з покаянням, а за документами, банківськими паперами та ключами від гаража.
— Ти ж не будеш проти, якщо я заберу всі наші спільні накопичення? Половина — моя. І машину я також забираю, я на ній їздив більше, вона мені потрібна для роботи.
— Ти це серйозно? Ти йдеш до молодої жінки і вимагаєш половину наших заощаджень?
— Абсолютно. Починати нове життя без стартового капіталу безглуздо. Я не збираюся просити грошей у Яни.
Оксана дивилася на нього, і він здавався їй чужим, невідомим чоловіком. Холодний, розважливий, із блиском у погляді, що не обіцяв нічого, окрім розрахунку.
«Ось яким він був, мій надійний, принциповий Богдан Ігорович», — промайнуло в неї в голові.
Син, Максим, дізнавшись про це, приїхав із Києва. Він був інженером, прагматиком, і його реакція була різкою.
— Мамо, не принижуйся, благаю. Нехай забирає свої речі і йде. Але гроші не віддавай. Ти все життя працювала нарівні з ним, а тепер він із цією медсестрою житиме на твої заощадження? Найми адвоката, судися!
Вона важко зітхнула, торкаючись скронь.
— Я не хочу бруду, Максиме. Не хочу тягати його по судах. Нехай у його душі залишиться хоч щось людське, хоч крапля совісті. Якщо я почну війну, ми потонемо обоє.
Але, мабуть, совісті не лишилося. За місяць Богдан Ігорович подав на розлучення і розробив план поділу майна.
— Треба оформити все чесно, Оксано. Половина квартири, машина і заміський будиночок — ділимо. Інакше в суді буде гірше, повір.
Вона зблідла.
— Заміський будиночок?! Він дістався мені від батька! Там навіть земля на моє ім’я оформлена, Богдане!
— Папери покажуть, хто має рацію. Не кип’ятись, Оксано, — він говорив, як адвокат, що зачитує вирок. — Все згідно із законом про спільне майно.
«За законом…» Їй хотілося закричати. За яким законом він руйнує їхній дім? За яким законом можна відібрати роки, любов, довіру?
Але вона мовчки підписала папери, обравши тишу замість ганьби.
У день, коли суд затвердив розлучення, Оксана відчула не гострий біль, а страшну, всепоглинаючу порожнечу. Це була та сама порожнеча, про яку говорять, коли серце більше не вірить у справедливість.
Богдан, за чутками від спільних знайомих, винайняв із Яною шикарну квартиру, гуляв, ніби молодів на очах. Його фото в соцмережах (які вона сама, звісно, не дивилася, але бачили дочки) кричали про нове, безтурботне життя.
А за кілька місяців він зателефонував синові.
— Максиме, хочу продати заміський будиночок. Гроші поділимо чесно. Ти ж розумієш, тепер мені потрібні кошти для нового старту, для нового життя.
Максим коротко відповів, і в його голосі пролунала незвична для нього гіркота:
— Тату, якщо ти ще раз скажеш «нове життя» — я повішу слухавку. Тому що старе в тебе не скінчилося, поки мама сидить і плаче.
Він дійсно повісив слухавку.
А Оксана, сидячи на кухні, дивилася на телефон і думала: «От цікаво, скільки ж потрібно прожити з людиною, щоб нарешті зрозуміти, що ти її ніколи по-справжньому не знала?»
Спочатку Богдан Ігорович намагався зберегти видимість пристойності. Він дзвонив, пропонував «вирішити все полюбовно, без суду».
— Я не ворог тобі, Оксано. Просто життя таке. Кожен має рухатися далі, не тримай зла.
— Ти рухаєшся далі, Богдане, — тільки по наших головах, — відповіла Оксана й відключила телефон, раз і назавжди стираючи його номер.
Але «по-доброму» не вийшло. За місяць прийшла повістка. Суд. Розділ квартири, будинку і навіть старих меблів.
Яна — те саме «нове кохання всього життя» — супроводжувала Богдана на засідання. Вона тримала його під руку, демонстративно зітхала і кидала на Оксану жалісливі погляди.
— Боже, як важко чоловікові, коли жінка не може відпустити і несе образи через роки… — шепотіла вона так, щоб було чутно всім.
Оксана ледве стримувалася, щоб не відповісти. Вона думала: «Тобі важко? Спробуй прожити тридцять років із цією людиною, а потім збирати себе по шматочках, коли вона вирішить, що ти — мотлох».
Судові баталії тривали майже три місяці. Богдан Ігорович вимагав ділити все до останньої ложки, навіть стару «Таврію», яку давно подарували доньці. Адвокат пояснював, що «все спільно нажите», і Оксана слухала, відчуваючи, ніби в неї відрізають минуле частинами, по живому.
Після засідань вона поверталася додому і довго сиділа на кухні, дивлячись у вікно. На підвіконні стояв старий, але міцний фікус. Колись Богдан приніс його з роботи, де його хотіли викинути.
— Подивися, Оксано. Вижив. Значить, і ми вистоїмо, — сказав він тоді.
Вона доглядала цю рослину всі роки, поливала, протирала листя. Тепер хотіла викинути — але рука не піднімалася. Фікус був єдиною живою річчю, що залишилася від їхнього спільного минулого і не була заплямована «законом».
Максим приїжджав рідко. Спочатку він підтримував матір, але одного разу сказав ніяково, уникаючи погляду:
— Мам, може, ти вже не будеш упиратися? Все одно суд вирішить, як треба. Тато теж не ворог тобі. Він же тебе не вбиває.
— Не ворог? — Вона навіть засміялася. — Він забирає те, що я будувала, те, що мені дісталося від мого батька, а ти називаєш це не ворожнечею? Це гірше, Максиме. Це зрада, узаконена паперами.
— Просто я втомився від ваших вічних розбірок. У мене робота, сім’я, свої проблеми. Не хочу втягуватись.
Оксана подивилася на сина і зрозуміла, що тріщить і цей, останній ланцюг, що її тримав. Богдан, як досвідчений маніпулятор, знайшов спосіб дістати її через сина.
Через тиждень Максим зізнався:
— Тато запропонував оформити частину майна на мене. Ту, що йому відходить. Щоб потім без зайвої бюрократії, знаєш… Він говорить, що так простіше.
— На тебе? — перепитала вона, і всередині у неї все похололо. — Він завжди вмів чужими руками жар загрібати. Ти хоч розумієш, у що він тебе втягує, синку? Ти стаєш його співучасником.
— Мам, ти все драматизуєш. Мені що, я нічого поганого не роблю. Просто оформлюю, як він сказав.
«Поки не робиш…» — подумала вона, але промовчала.
Богдан тим часом наче розквіт. У соціальних мережах Яна викладала фото: вони на морі, Богдан із келихом вина, підпис — «Справжня любов приходить, коли її зовсім не чекаєш». Дочки показали фото матері, і Оксана тільки рукою махнула.
— Нехай. Головне, щоб вони не викладали свою совість. Адже там порожньо.
Навесні вона дізналася від сина, що колишній чоловік вирішив одружитися.
— Мам, ну вони дорослі люди. Нехай живуть, як хочуть. Ти маєш це відпустити.
— Нехай. Тільки не називай це щастям. Це — ілюзія.
За день до весілля Богдан зателефонував. Голос у нього був зверхній і впевнений.
— Сподіваюся, ти не причаїла образи, Оксано Дмитрівно? Це ж моє весілля.
— Ні, що ти. Я тебе вітаю. Просто не забудь запросити нотаріуса — щоби не довелося знову ділити майно, коли нова молода жінка втомиться від старого чоловіка і його постійних розмов про «нове життя».
Він роздратовано кинув слухавку. Але весілля відбулося. Яна сяяла в білій сукні, Богдан — у новому, дорогому костюмі. Він був упевнений, що життя нарешті пішло вгору, на його умовах.
Через кілька місяців він продав свою частину квартири, купив собі дорогий годинник, а з Яною вони почали обговорювати купівлю заміського будинку, аби було «просторно і солідно».
— Їй, мабуть, мало одного нашого будиночка, який ти відібрав, — хитро зауважила молодша донька.
— Це не їй, це йому мало, — поправила Оксана.
— Яка різниця, мам. Все одно — блондинка з амбіціями і чоловік, який хоче довести, що він ще «ого-го».
Оксана більше не стежила за їхнім життям. Але новини доходили самі: хтось із сусідів, хтось із колишніх колег.
— Богдан твій знову до суду подався. З орендодавцем лається. Говорять, його маленький бізнес, в який він вклав гроші, згорів, борги залишилися, а дружина просить ще більше.
Вона лише кивала. Чи боліло їй? Ні. Був дивний, холодний спокій. Вона вперше за довгий час почала спати без неспокійних снів.
Її турбував лише Максим. За кілька місяців син знову приїхав. Сказав, що у відрядженні поблизу і вирішив заразом відвідати батька, допомогти йому.
Кілька днів він гостював у матері, допомагав їй із садибою, а потім раптом заявив:
— Мамо, я, мабуть, тимчасово переїду до батька. У нього зі спиною зовсім погано, він ледве ходить, та й квартира, яку він орендує з Яною, просторіша. Допоможу трохи, доки не зміцніє.
Оксана поставила чашку на стіл, її очі були спокійні і бездонні.
— Звісно, синку. Допомагай. Тільки не забувай, хто за тебе життя поклав, поки він «думав», що втомився від сім’ї. І пам’ятай, що будь-яка допомога має свою ціну, особливо, коли її просить Богдан.
Він зніяковів, уникаючи її погляду, потім поспіхом обійняв і вийшов.
Оксана дивилася услід автобусу, на якому він їхав до батька, і відчувала, як усередині все кам’яніє. «Ось так і починається — з кількох тижнів “допомоги”. А закінчується чужими словами і чужими, вигідними комусь, рішеннями».
У Богдана спочатку все йшло ніби гладко, але безтурботною Яна залишалася недовго. Її посмішки потьмяніли, а масажі замінилися роздратуванням. Вона часто дзвонила комусь, розмовляючи пошепки.
Одного разу він повернувся завчасно і застав її з телефоном на балконі.
— З ким говориш? — запитав він, відчуваючи, як у нього стискаються скроні.
— З подругою. Що ти, Пашо, не починай.
— Не починай? — Богдан ступив ближче. — Ти хоч розумієш, я через тебе, через твою молодість, сім’ю зруйнував?
— Сім’ю? Ти сам її зруйнував, Богдане. Я лише була поруч, коли тобі стало нудно жити зі своєю «музейною експозицією», як ти сам говорив. Це не моя провина.
Він замовк, не в змозі вимовити ні слова. Ці слова, колись вимовлені ним самим із глузуванням про Оксану, тепер ударили його, мов хльосткий батіг по обличчю.
Наступного дня він знайшов роздрук з його банківського рахунку. Знято сто тисяч гривень. Підпис — Яни.
— Що це таке?! — закричав він.
— Я взяла на косметологію. Ти ж обіцяв, що тепер у нас все спільне. Я ж твоя дружина, правда?
— Спільне? Я тобі не банк! І взагалі ти хоч розумієш, як я заробляв ці гроші?
— А як ти заробляв? Сидячи на дивані з газетою? Чи на заміському будиночку, який ти «за законом» у колишньої дружини забрав, як останній скнара?
Богдан зблід.
— Звідки ти знаєш про будиночок?
— Ти ж сам мені постійно розповідаєш, який ти спритний і як ти елегантно обійшов колишню «по суду». Ось тепер і не дивуйся, якщо тебе хтось обійде. Це ж усе «за законом», як ти любиш.
Богдан Ігорович уперше зрозумів, що це не любов, не пристрасть. Це була холодна, цинічна гра. Яна чудово знала, за кого йшла, і тепер брала своє — грошима, увагою, владою.
Того ж тижня з’явився і Максим. Коли він зайшов, Богдан зрадів, як дитина.
— Максиме! Я радий тебе бачити! Ну що, як мати?
— Нормально. Працює, до речі, на повну. А я от прийшов у справі.
— З якого?
— Пам’ятаєш, документи, що ти оформив на мене? На свою половину квартири і на заміський будиночок?
— Звісно, синку. Я ж хотів, щоб усе було чесно, без зайвої бюрократії…
— Так ось. Я продав будиночок.
У кімнаті запала тиша.
— Що?!
— Так, купила людина хороша, ціну дала нормальну. Гроші вже на моєму рахунку. Я вирішив переїхати, тату. Тут все просякнуте вашими розбірками. Їду за кордон, там, кажуть, айтішникам роздолля.
— Стривай! Це що, жарт? Ти продав мою… нашу…
— По паперах — мою, тату. Ти сам підписав. Я нічого не порушив. Все згідно із законом, як ти любиш. Ти ж сам мене вчив, що папери — понад усе.
Богдан відчув, як кров відлила від його обличчя, а в роті з’явився металевий присмак.
«Бумеранг, — промайнуло в голові. — Ось він, твій закон. Прилетів з рук твого власного сина».
Він хотів зателефонувати колишній дружині — не знав, навіщо. Може, просто почути знайомий голос, відчути минулий тил. Довго тримав телефон у тремтячій руці, потім таки набрав.
Гудки. Потім — тихе «Алло».
— Оксано… це я.
Мовчання на лінії.
— Навіщо ти дзвониш, Богдане?
— Просто… хотів спитати, як ти. Максим поїхав. Я один. Все не так, як я гадав. Це не те життя…
— А як ти думав, Богдане? Що щастя будується на руїнах? На чужих сльозах, на відібраному майні і на зневазі до того, хто вірив у тебе тридцять років?
— Я помилився.
— Ні. Ти просто нарешті отримав те, що хотів. Свободу. От і живи з нею. Без мене, без сім’ї, без нашого гнізда, без совісті.
Він спробував щось сказати, але вона вже поклала слухавку.
Богдан довго сидів у темряві. Яна пішла до подруги — повернеться чи ні, невідомо. Син продав будиночок, і його доля була невідома. Гроші йшли швидко.
Він раптом усвідомив, що вперше в житті йому немає кого звинуватити. І вперше стало по-справжньому, холодно страшно.
Богдан Ігорович усе частіше прокидався посеред ночі від задухи і самотності. Поруч — порожнє ліжко. Яна перестала ночувати вдома, а потім взагалі зібрала свої речі, залишивши на столі коротку записку.
«Ти хороша людина, Богдане. Просто не для мене. І не для цього життя. Не шукай».
Він не шукав. Вже не міг.
Син не відповідав на дзвінки. Лише одного разу надіслав коротке повідомлення з-за кордону:
«Тату, не ображайся. Я маю думати про себе і своє майбутнє. Ти мене навчив, що треба діяти “за законом”. Успіху тобі».
У квартирі стало тихо — настільки, що чути було, як годинник на стіні відраховує секунди його абсолютної, вистражданої самотності. Він намагався знайти роботу — не брали. Вік, втома, хвороби, втрачена репутація.
А колишня дружина… Вона не мстилася. І в цьому було найболючіше. Її відсутність, її спокій стали його найбільшим докором.
Оксана Дмитрівна жила спокійно. Поступово вона перестала здригатися від звуку телефону, почала більше сміятися. Старша дочка народила онуку — маленьку Софійку, і Оксана поралася з малечею, як колись із власними дітьми, але тепер без тягаря відповідальності за чужу зраду.
Вона працювала, їздила до заміського будиночка, свою половину якого відстояла. Там, на власній землі, знову зазеленів садок. Вона навіть поставила новий паркан — міцний, акуратний, пофарбований у світлий колір.
Сусід сказав:
— Прямо як символ нового життя, Оксано Дмитрівно.
Вона посміхнулася:
— Мабуть, так і є, Василю. Це життя, яке я будую сама, без чужих «фортець».
Іноді вечорами вона згадувала минуле — не з болем, а з подивом.
«Як я могла так довго жити з людиною, яка вважала доброту і відданість слабкістю? Але, може, інакше я б не зрозуміла, що справжня сила — в умінні відпустити, коли тебе більше не цінують».
Якось, на початку осені, зателефонував незнайомий номер.
— Алло, Оксана Дмитрівна?
— Так, слухаю.
— Вас турбують із міської лікарні. У нас пацієнт, Богдан Ігорович. Інсульт, стан середньої тяжкості. У списку контактів ви вказані як найближчий родич.
Вона довго мовчала, притуливши слухавку до вуха.
— Я не родич. Я просто колись була його дружиною. Але… дякую, що повідомили.
Телефон випав із рук. Вона сіла, довго дивилася у вікно, де вже починав мріти невеликий осінній дощ.
«Ось і прийшла вона. Тільки не зловтіха, не помста. Просто розплата. Тиха, як цей дощ, але неминуча».
Дочки дізналися першими.
— Мам, ти поїдеш до нього?
— Навіщо?
— Ну… все ж таки він батько, Оксано.
Оксана похитала головою, дивлячись на портрет своїх батьків на стіні.
— Батько — це не той, хто записаний у паспорті. Це той, хто поряд, коли боляче. Коли важко. Він нас відкинув, коли ми були йому потрібні. Тож нехай тепер поживе з цим сам. Це його вибір.
За кілька тижнів прийшла ще одна новина: Богдан Ігорович помер. На похорон прийшло мало людей — колишні колеги, сусідка, священик. Яна не з’явилася. Максим теж.
Доньки хотіли розповісти матері, але Оксана вже знала. Прокинулася вранці і просто відчула.
«Все. Зачинилися останні двері його і мого минулого».
Того дня Оксана поїхала до заміського будиночка. Там, серед яблунь та кущів бузку, вона любила проводити час із онукою Софійкою. Дівчинка бігала по траві, збирала останні осінні квіти, а Оксана посміхалася, відчуваючи, що саме тут її справжнє. Не в минулому, не в образах, а в тихому сміху, в теплі рук і сонце, що падає крізь золоте листя.
Вона вийшла за хвіртку, вдихнула повітря, наповнене ароматом дозрілих яблук. Раптом повіяв вітер — м’який, теплий, наче з вдячністю.
— Ну що, Богдане… — прошепотіла вона в порожнечу. — Може, тепер ти зрозумів, що щастя не в молодості, не в «новому житті» і не в хитрих паперах, а в тих, хто вірив у тебе, доки ти сам не повірив у власну брехню.
Вона поставила кошик із яблуками на стіл, запалила лампу і дістала старий, пожовклий альбом. На першій сторінці вони з Богданом, молоді, біля хвіртки тієї самої садиби.
«Все одно дякую, — подумала вона з дивним, теплим спокоєм. — Без тебе я не стала б собою. Без твого болю я б не знайшла цієї сили».
Надворі йшов тихий осінній дощ, пахло землею та яблуками. Життя тривало без гучних слів, без образ, але з чистим, тихим почуттям справедливості, яку вона виборола власним спокоєм.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
