— Доброго дня, Маріє, — тихо мовила сусідка, дивлячись мені просто в очі так, ніби перед нею стояла не я, а людина, якої вже другий місяць немає серед нас.

Я завмерла на сходинках біля під’їзду з двома важкими пакунками в руках і відчула, як по спині пробіг неприємний холодок.

Маму справді звали Марією, і ми попрощалися з нею сорок днів тому на тихому цвинтарі в іншому місті, де спочиває вся наша родина.

А я — Зоряна, її єдина донька, яку ця жінка знає з того дня, як мене принесли з пологового будинку в мереживному конверті.

— Добрий день, пані Стефаніє, — відповіла я, намагаючись говорити рівно, хоча всередині все стиснулося. — Ви, мабуть, обмовилися, я Зоряна, а мама… ви ж знаєте, що сталося.

Сусідка стояла біля лавки, спираючись на свою дерев’яну палицю, і навіть не здригнулася від моїх слів.

Вона мешкала поверхом нижче від батьків, і за все життя вони з мамою ніколи не були близькими приятельками.

Так, віталися в дворі, іноді перекидалися кількома словами про погоду чи ціни на ринку, часом позичали одна одній дрібку солі чи кілька лаврових листків, коли не хотілося бігти до крамниці.

Але до хати на чай ніколи не заходили, і коли ми збирали найрідніших людей на поминальний обід, то запросили лише родину та двох маминих подруг дитинства.

Пані Стефанія поправила хустку на голові, кілька разів швидко кліпнула очима і махнула рукою, мовляв, дурниці якісь ти говориш, дитино.

— Та знаю я все, Зорянко, знаю, — протягнула вона таким тоном, ніби це я вигадала якусь нісенітницю. — Просто ви останнім часом так схожі стали, що язик сам по собі старе ім’я вимовляє, не гнівайся на літню людину, в мене вже й пам’ять не та, і думки плутаються.

Я промовчала, лише кивнула на прощання і пішла до під’їзду, бо сперечатися біля дверей не бачила жодного сенсу.

Але подумки я здивувалася, адже ми з мамою ніколи не були схожими ні на обличчя, ні на статуру.

Мама була тендітною, невисокою жінкою зі світлим волоссям, м’якими рисами обличчя і лагідним, тихим голосом, який ніколи не підвищувала.

Я ж пішла повністю в батька: висока, ставна, з густим темним волоссям і широкими плечима, та й характер мала рішучий, гострий, зовсім не такий поступливий, як у неньки.

Піднявшись на четвертий поверх, я відімкнула двері своїм ключем і зайшла до передпокою, де пахло старим деревом, сушеними яблуками і чимось невловно маминим.

Батько сидів на кухні біля вікна, склавши великі натруджені руки на столі, а перед ним стояла тарілка з вистиглою гречкою, до якої він, здається, навіть не торкався.

Раніше, коли я приїжджала на вихідні, тато ще з порога зустрічав мене, забирав сумки, одразу ставив чайник, діставав з буфета моє улюблене печиво і розпитував про роботу, дорогу та новини.

Тепер же він ніби застиг у часі, і ця тиша в квартирі тиснула на плечі сильніше за будь-які слова.

Мій батько, Богдан Іванович, усе життя пропрацював інженером на великому заводі, звик до креслень, точних розрахунків і залізного порядку в усьому.

Він ніколи не скаржився на втому чи погане самопочуття, навіть зараз щоранку ретельно голився, одягав чисту прасовану сорочку і старий домашній піджак, але міг годинами дивитися у вікно, забуваючи пообідати чи випити ліки.

Я поставила пакунки на підлогу біля холодильника, підійшла до нього ззаду і міцно обняла за плечі.

Тато здригнувся, незграбно погладив мене по руці і важко зітхнув, відсуваючи від себе тарілку.

— Приїхала, доню, — тихо сказав він, підводячи на мене втомлені очі. — А я тут задумався трохи, навіть не почув, як двері відчинилися, ти вибач, я зараз чайник поставлю.

— Сиди, тату, я сама все зроблю, — відповіла я, дістаючи з шафки улюблені горнятка. — Знаєш, кого я щойно біля під’їзду зустріла? Пані Стефанію. І вона знову назвала мене маминим ім’ям, хоча чудово знає, хто я.

Батько подивився на мене з легким докором, похитав головою і поправив окуляри на переніссі.

— Ой, Зоряно, не бери ти дурного в голову, — примирливо мовив він. — Жінка вже в літах, всяке буває, може, справді обмовилася, не варто через такі дрібниці засмучуватися і шукати якийсь прихований зміст.

Я не стала сперечатися, бо добре знала батьківську вдачу.

Він усе життя уникав будь-яких суперечок, намагався знайти виправдання кожній людині і ніколи не вступав у конфлікти з сусідами чи працівниками комунальних служб.

Поки жива була мама, всі побутові питання вирішувала саме вона: телефонувала майстрам, домовлялася про ремонт, нагадувала про квитанції та вміла делікатно, але твердо поставити на місце надто настирливих знайомих.

Батько ж втручався лише тоді, коли треба було щось полагодити руками, прибити поличку чи перевірити лічильники.

Того дня ми вирішили трохи навести лад у коридорі та розібрати старі речі на антресолях, бо тато сам попросив допомогти йому звільнити місце в шафі.

Я стояла на стільці, діставала коробки зі старим взуттям і зимовим одягом, а батько сидів у кріслі й вирішував, що ще може знадобитися, а що варто віддати людям, які потребують допомоги.

— До речі, Стефанія до мене кілька разів заходила після похорону, — раптом згадав тато, розгладжуючи рукав своєї старої куртки. — Приносила гарячий суп у слоїку, пиріжки з капустою, а одного разу навіть допомогла перебрати мамині сукні в спальні, бо мені самому було дуже важко до них торкатися.

Я на мить завмерла з коробкою в руках, але нічого не сказала, лише спустилася зі стільця і підійшла до комода, щоб покласти знайдені фотографії.

Там, біля дзеркала, лежав невеликий мамин записник у темно-синій палітурці, який раніше завжди зберігався у шухляді письмового столу.

Я відкрила його, бо знала, що мама мала звичку записувати туди важливі номери телефонів, рецепти домашньої випічки, комунальні показники та дрібні витрати.

На останніх сторінках рівним, охайним маминим почерком були записані імена знайомих і сусідів, яким вона час від часу позичала гроші до пенсії чи зарплати.

Мама була дуже доброю і чуйною, ніколи не відмовляла, якщо хтось просив виручити на ліки чи продукти, але для порядку завжди фіксувала це в зошиті.

Навпроти майже всіх прізвищ стояли акуратні зелені позначки, які означали, що людина розрахувалася і питання закрите.

І лише прізвище пані Стефанії зустрічалося двічі поспіль на самому краю сторінки, і біля жодного запису не було жодної позначки.

Вперше сусідка позичала в мами кошти ще взимку, пояснюючи це тим, що треба терміново купити дорогі пігулки для серця, а вдруге звернулася на початку весни, бо затримали виплати і не вистачало на господарство.

Я тихо зітхнула, закрила записник і поклала його до кишені свого кардигана, вирішивши не турбувати батька цими знахідками.

Тато все одно не знав про мамині фінансові справи з сусідами, а засмучувати його зайвий раз мені зовсім не хотілося.

Минув майже місяць, і я знову приїхала до батька на вихідні, привізши свіжих овочів, домашнього сиру та його улюблених яблук.

Надворі вже стояла тепла, сонячна погода, біля під’їзду зеленіли кущі бузку, а на дерев’яній лавці, як завжди, сиділи пані Стефанія та її давня приятелька Галина.

Галина мешкала в сусідньому під’їзді, тримала старого рудого спанієля, який ледве переставляв лапи, і знала абсолютно все про кожного мешканця нашого двору.

Вона мала звичку голосно й протяжно зітхати після кожного речення, навіть коли розповідала про щось цілком звичайне чи радісне.

Щойно я порівнялася з лавкою, пані Стефанія підвела голову, примружилася від сонця і привітно махнула мені рукою.

— Ой, Марійко, йди сюди, присядь біля нас хоч на хвилинку, — гукнула вона так голосно, що перехожий біля смітників навіть озирнувся. — Ми якраз згадували, як ти торік квіти під балконом садила.

Я зупинилася, відчуваючи, як до горла підкочується клубок образи, і подивилася просто на сусідку.

Галина сиділа поруч, гладила свого спанієля по вухах і швидко відвела погляд убік, удаючи, ніби дуже зацікавилася горобцями на асфальті.

Вона чудово знала, як мене звати, адже ще в дитинстві часто пригощала мене цукерками, але виправляти подругу навіть не збиралася.

— Пані Стефаніє, я вже просила вас минулого разу не називати мене маминим ім’ям, — сказала я спокійно, але досить твердо, щоб мене почули обидві жінки. — Мене звати Зоряна, і мені дуже боляче щоразу це чути.

Сусідка підібгала губи, подивилася на мене з таким виглядом, ніби я образила її без жодної причини, і похитала головою.

— Та що ти одразу сердишся, дитино, — буркнула вона, постукуючи палицею об бруківку. — Я ж не навмисне це кажу, просто ти ходою своєю і голосом так на Марію стала схожа, що воно само вилітає, не встигаю язик прикусити.

— Ми з мамою зовсім не схожі, і ви це прекрасно знаєте, — відповіла я. — Ви знаєте мене з пелюшок і за тридцять років жодного разу не плутали наші імена.

Тут у розмову втрутилася Галина, яка знову голосно зітхнула і подивилася на мене з осудом старшої людини.

— Подумаєш, обмовилася жінка раз чи два, — протягнула вона повчальним тоном. — У неї в голові стільки клопотів, тиск стрибає, усіх імен не втримаєш, не варто через таку дрібницю влаштовувати сцену посеред двору.

Я зрозуміла, що доводити їм щось зараз марно, тому просто повернулася і пішла до під’їзду, відчуваючи спиною їхні пильні погляди.

У квартирі на мене чекав батько, який стояв у коридорі і тримав у руках мамину стару дерев’яну щітку для волосся.

Він повільно проводив пальцем по зубцях і, здавалося, сам не розумів, навіщо дістав її з шухляди комода.

Побачивши мене, тато поклав щітку на поличку, незграбно посміхнувся і пішов на кухню ставити чайник.

— Тату, Стефанія знову назвала мене Марією, — сказала я, знімаючи куртку і вішаючи її на гачок. — Цього разу при Галині з сусіднього під’їзду, а потім ще й почала запевняти, що я стала копією мами.

Батько зупинився біля плити, подивився на мене втомленими очима і тихо зітхнув.

— Зоряно, прошу тебе, не зв’язуйся ти з нею, — попросив він. — Може, у людини справді з віком пам’ять погіршилася, нам від цих з’ясувань стосунків легше не стане, тільки нерви собі зіпсуєш.

— Справа не в одній обмовці, тату, — заперечила я. — Вона робить це вдруге поспіль, дивиться мені в очі і навіть не намагається щиро вибачитися, ніби перевіряє, чи промовчу я знову.

Батько нічого не відповів, лише відвернувся до вікна і почав дивитися на крони старих каштанів.

Я подивилася на його зсутулену спину і вирішила більше не піднімати цю тему, бо бачила, як важко йому дається кожен день без мами.

Увечері, коли тато пішов спати, я дістала з сумки мамин записник і ще раз уважно переглянула ту сторінку з записами.

Обидва рядки біля прізвища пані Стефанії так і залишалися без позначок про повернення.

Я добре знала мамину звичку: якщо вона вирішувала подарувати комусь гроші або бачила, що людина потрапила в скруту і не зможе віддати, то завжди писала поруч акуратне слово «прощено» або просто закреслювала рядок.

Тут же все було записано чітко, з датами і нагадуванням, що кошти взяті в борг на певний термін.

Але я знову вирішила почекати і не нагадувати сусідці про цей зошит.

Мама пішла з життя раптово, хвороба забрала її за лічені тижні, тому пані Стефанія цілком могла просто не встигнути повернути гроші вчасно.

Я подумала, що совісна людина сама знайде нагоду підійти до батька або до мене, коли отримає пенсію, і тихо владнає це питання без зайвих нагадувань.

Проте минув ще місяць, настала справжня весна, і одного вечора тато зателефонував мені з несподіваним проханням.

Він вирішив посадити на балконі кілька кущів низькорослих помідорів, як це щороку робила мама.

Раніше всією розсадою, насінням і поливом займалася тільки вона, а батько лише збивав дерев’яні ящики та натягував мотузки під стелею балкона, щоб стебла не ламалися.

Тепер же він сам купив пакетик насіння в крамниці, знайшов на коморі старі пластикові горщики і запитав у мене, який саме ґрунт краще купити для пересадки.

Я так зраділа, що в тата нарешті з’явився якийсь інтерес до життя, що пообіцяла привезти все необхідне вже в суботу зранку.

У суботу дорога від зупинки до батьківського будинку здалася мені довшою, ніж зазвичай, бо в руках я несла два об’ємні пакунки: в одному лежав пухкий ґрунт і добрива, а в другому — нові горщики та лопатка.

Коли я завернула за ріг будинку, то одразу побачила пані Стефанію, яка стояла біля кущів жасмину просто посеред вузької бетонної доріжки.

Обійти її з моєю поклажею по мокрій після ранкового дощу траві було неможливо, тому мені довелося зупинитися.

— Ой, Марійко, постій хвилинку, — заговорила сусідка, ступивши крок назустріч і перегороджуючи шлях. — Я давно хотіла з тобою поговорити, та ти все біжиш кудись, навіть слова не скажеш.

Я поставила важкі пакунки просто на асфальт, випрямилася і подивилася на неї вже без жодного здивування, лише з тихою втомою.

— Мене звати Зоряна, пані Стефаніє, — промовила я рівним голосом. — Ви втретє називаєте мене чужим ім’ям, хоча я щоразу прошу цього не робити.

Сусідка раптом перестала всміхатися, підійшла трохи ближче і знизила голос до напівшепоту, ніби збиралася повідомити якусь велику таємницю.

— Та пам’ятаю я, як тебе звати, не маленька вже, — сказала вона з легким докором у голосі. — Ти краще не гнівайся на мене, а спробуй зрозуміти, ми ж до твоєї мами за стільки років звикли, вона для всього нашого під’їзду була як рідна людина.

Я здивовано підняла брови, не розуміючи, до чого вона веде цю розмову посеред двору.

— Ви ж її навіть по-людськи не провели, — продовжила пані Стефанія, пильно дивлячись мені в обличчя. — Повезли кудись далеко, зібралися там вузьким колом родичів, а сусідів навіть не покликали, хоча ми стільки років поруч прожили. Треба було тут, у дворі чи в кафе неподалік, стіл накрити, покликати людей, щоб ми попрощалися як годиться і думкою прийняли, що її більше немає.

Мене аж пересмикнуло від такої безцеремонності, але я змусила себе говорити спокійно і стримано, щоб не опускатися до сварки.

— Мама похована там, де спочивають її батьки, вона сама колись про це просила, — відповіла я. — І поминальний обід ми провели там само, запросивши найближчих людей, а влаштовувати велике застілля для всього будинку в наші плани не входило.

— От бачиш, для тебе це просто застілля, а для нас — пам’ять і повага, — похитала головою сусідка. — Не можна було людей, які поруч жили, так відсторонювати, от язик і не повертається визнати, що Марії більше нема.

Поки вона виголошувала цю промову, мій погляд мимоволі опустився на її плечі, де поверх темної кофти лежала легка шовкова хустка.

Світла, майже невагома тканина ніжного кремового відтінку, а по краях — розсип дрібних блакитних незабудок і тоненька зелена облямівка.

Я впізнала цю річ за одну мить, бо бачила її сотні разів з самого дитинства.

Цю хустку батько привіз мамі з відрядження багато років тому, і мама дуже її берегла, одягаючи лише на свята або в теплі весняні дні до свого світлого плаща.

Вдома ця хустка завжди лежала на окремій поличці в передпокої, поруч із маминою парасолькою та ключами.

— Перепрошую, пані Стефаніє, а звідки у вас ця хустка? — запитала я, вказуючи поглядом на її плече. — Вона точно така сама, як у моєї мами.

Сусідка миттєво схопилася пальцями за край тканини і потягнула її трохи вище, ніби хотіла прикрити візерунок.

— Це моя власна хустка, — швидко відповіла вона, відводячи погляд убік. — Я її ще за старих часів на базарі купила, тоді багато хто такі носив, нічого особливого в ній немає.

— Можливо, ви й маєте рацію, — спокійно сказала я, піднімаючи свої пакунки з землі. — Я зараз піднімуся до батька і просто подивлюся, чи лежить мамина хустка на своєму місці в шафі.

Пані Стефанія нічого не відповіла, лише мовчки ступила крок убік, звільняючи мені прохід, і поквапилася до свого під’їзду.

Я піднялася на четвертий поверх так швидко, як тільки могла з важкими пакунками в руках, відімкнула двері і навіть не роззуваючись підійшла до полички в передпокої.

Поличка була порожня — там лежала лише мамина парасолька і стара щітка для одягу, а хустки з блакитними незабудками не було.

— Тату, ти не перекладав кудись мамину світлу хустку з квітами? — запитала я, заглядаючи на кухню, де батько вже готувався до пересадки розсади. — Ту, що ти їй колись привіз.

Батько вийшов у коридор, подивився на порожню поличку і здивовано насупив брови.

— Ні, доню, я її взагалі не чіпав, — тихо відповів він. — Вона тут лежала ще минулого місяця, я добре пам’ятаю, бо завжди дивився на неї, коли виходив із дому.

— А пані Стефанія, коли допомагала тобі перебирати речі, могла її взяти? — обережно запитала я. — Я щойно бачила на ній точно таку саму хустку біля під’їзду.

Тато розгублено знизав плечима і потер перенісся, намагаючись пригадати той день.

— Я ж не стояв у неї над душею кожну хвилину, Зоряно, — сказав він винуватим голосом. — Вона складала старі кофти в спальні, потім виносила якісь пакунки на смітник, а я був на кухні, я думав, вона бере тільки те, що ми самі вирішили віддати людям.

Я промовчала, бо бачила, як неприємно стало батькові від цієї здогадки.

Ту хустку ми точно не збиралися нікому віддавати — я сама бачила її на поличці під час нашого першого прибирання і навмисне залишила на місці як теплу пам’ять про маму.

Отже, сусідка просто прихопила річ без дозволу, поки тато не бачив, а тепер без жодного сорому носила її на плечах і ще й повчала мене, як треба правильно вшановувати пам’ять моєї матері.

Та й два неповернуті борги в маминому записнику, про які пані Стефанія воліла не згадувати, тепер виглядали зовсім інакше.

Того дня я допомогла батькові висадити розсаду в горщики, приготувала смачний обід, напекла сирників і більше не виходила з квартири до самого вечора.

Йти до сусідки і вимагати повернути хустку чи гроші без свідків я не хотіла — це перетворилося б на порожню суперечку, де вона б усе заперечувала.

Вона легко могла сказати, що хустку купила сама, а гроші давно віддала мамі готівкою, просто та забула поставити позначку в зошиті.

А батько не зміг би нічого підтвердити, бо не знав про борги і не бачив, що саме сусідка виносила з кімнати.

Наступного ранку, в неділю, я прокинулася раніше за тата, тихенько вдяглася і спустилася у двір близько восьмої години.

У цей ранній час біля клумб зазвичай прогулювалася Галина зі своїм старим спанієлем.

Пес повільно брів по росяній траві, а господиня стояла на доріжці, тримаючи повідець обома руками, і дивилася на вікна будинку.

Побачивши мене, Галина помітно напружилася, підтягнула повідця ближче до себе і сухо кивнула на знак вітання.

— Доброго ранку, пані Галино, — привіталася я спокійно і приязно. — Я хотіла у вас дещо запитати як у людини, яка добре знає пані Стефанію і щодня з нею спілкується.

— А що таке сталося? — насторожено запитала вона, одразу готуючись до чергового зітхання.

— Скажіть, будь ласка, вона давно почала плутати людей і забувати прості речі? — я зробила стурбоване обличчя, ніби справді хвилююся за здоров’я літньої сусідки.

Галина аж випрямилася від обурення і здивовано подивилася на мене.

— Та нічого вона не плутає, ти що таке вигадуєш! — вигукнула вона. — У Стефанії пам’ять краща, ніж у нас із тобою разом узятих: вона всі дні народження в під’їзді пам’ятає, знає, хто кому і коли слово сказав, і кожну копійку свою рахує без помилок.

— Ой, то це ще тривожніше, ніж я думала, — тихо відповіла я, дістаючи з сумки невеликий мамин записник у синій палітурці. — Бачите, вона вже тричі називала мене маминим ім’ям, а вчора запевняла, що це через те, що ми не влаштували поминки для сусідів. А ще після того, як вона допомагала батькові прибирати в кімнаті, з нашої шафи зникла мамина улюблена шовкова хустка з незабудками, і вчора пані Стефанія гуляла в ній по двору.

Галина відкрила рота, щоб щось заперечити, але я розгорнула записник на останній сторінці і показала їй два рядки, написані маминим почерком.

— А ось тут мама записувала, кому і скільки позичала, — додала я тихо, дивлячись Галині просто в очі. — Подивіться, навпроти всіх інших людей стоять позначки, що борг повернуто, а біля прізвища пані Стефанії — два записи, і жодного повернення. Я починаю серйозно хвилюватися, бо або вона справді перестала усвідомлювати свої вчинки, або просто вирішила, що після маминого відходу ніхто не дізнається про ці речі.

Галина нахилилася, примружилася, розглядаючи дати в зошиті, і на її обличчі з’явилося помітне збентеження.

— Ти обережніше з такими словами, Зоряно, — пробурмотіла вона, але вже без колишньої впевненості в голосі. — Стефанія порядна жінка, вона чужого не візьме, може, хустка й справді просто схожа, а гроші вона точно віддала, просто мама твоя не встигла записати.

— Можливо, й так, — погодилася я, ховаючи записник назад у сумку. — Але у моєї тітки погіршення пам’яті починалося точно за таким самим сценарієм: спочатку вона плутала імена родичів, потім брала чужі речі, думаючи, що то її власні, а згодом забувала про свої обіцянки. Ви з нею дружите, тож придивіться до неї уважніше, бо якщо це вікові зміни, їй потрібна допомога лікаря, поки не сталося чогось гіршого.

Галина глибоко зітхнула, цього разу вже по-справжньому розгублено, і подивилася на вікна першого поверху, де мешкала її приятелька.

— Я зараз зайду до неї на хвилину і все з’ясую, — рішуче сказала вона, підбираючи повідець спанієля. — Нехай сама мені пояснить і про ту хустку, і про записи в зошиті, і навіщо вона тебе чужим ім’ям кличе.

— Дякую вам, пані Галино, — щиро відповіла я. — Мені чужого не треба, але мамина хустка — це дорога для батька пам’ять, та й не хочеться, щоб про хорошу людину в дворі пішли зайві балачки.

Я попрощалася і повернулася до квартири, де вже прокинувся тато і гуркотів чайником на кухні.

Поки ми снідали, я краєм ока дивилася у вікно на двір і бачила, як Галина спочатку кілька хвилин стояла біля клумби в глибокій задумі, а потім швидко попрямувала до сусіднього під’їзду, ведучи за собою сонного спанієля.

Через пів години вона вийшла звідти вже без собаки і довго з кимось розмовляла по телефону, активно жестикулюючи вільною рукою.

Що саме відбулося за зачиненими дверима у квартирі пані Стефанії, я так і не дізналася, але того дня сусідка жодного разу не з’явилася на лавці біля під’їзду.

Увечері я поїхала додому, а вже в середу вранці мені зателефонував батько і здивованим голосом повідомив, що знайшов у поштовій скриньці акуратно складений прозорий пакунок.

Усередині лежала мамина світла хустка з блакитними незабудками — чиста, випрасувана, але без жодної записки чи слова вибачення.

А ще через тиждень, якраз після того, як у дворі поштарка розносила пенсію, у тій самій поштовій скриньці з’явився звичайний білий конверт без підпису.

Коли я приїхала на вихідні, ми з батьком перерахували вміст конверта і звірили з двома записами в маминому старому записнику.

Сума збігалася до кожної копійки, навіть із тією дрібницею, яку сусідка позичала ще взимку на аптеку.

Я мовчки поклала гроші в шухляду до батькових документів, а мамину хустку обережно повісила в шафу на тремпель, щоб вона більше не впадала в очі стороннім людям.

З того часу пані Стефанія назавжди перестала називати мене маминим ім’ям і взагалі намагалася не траплятися мені на очі.

Коли я приїжджала до батька і заходила у двір, вона або заздалегідь ховалася в під’їзд, або переходила на інший бік вулиці, вдаючи, що дуже поспішає у справах.

Ми більше не віталися, і мене така тиша цілком влаштовувала, бо головне, що пам’ять про маму та спокій мого батька залишилися недоторканими.

А Галина при зустрічі щоразу ще голосніше зітхала, гладячи свого старого спанієля, але заводити розмови про сімейні справи сусідів більше ніколи не наважувалася.