— Це для мене стало громом серед ясного неба, чесно кажучи, — змучено промовила 62-річна Людмила Семенівна. Її обличчя, завжди привітне та усміхнене, тепер виражало глибоке здивування та образу. — Мене звинуватили рідні люди у привласненні коштів. І знаєш, хто? Мій єдиний, рідний син, Аркадій. Я, яка ніколи в житті не взяла чужої копійки! Усе життя працювала вчителем, брала репетиторство, щоб гідно виростити його саму, без сторонньої допомоги. І ось, що я отримую. Син навіть зателефонував моєму колишньому чоловікові, своєму батькові, і поскаржився на мене. Я не чула і не бачила свого ексчоловіка, Олега, вже років п’ятнадцять, якщо не більше. А тут він мені телефонує і каже, щоб я «негайно повернула всі гроші до копійки» синові. Я, звісно, відповіла, щоб вони не смішили людей.
Її подруга, Зоя Іванівна, рішуче взяла Людмилу за руку.
— Людо, зачекай. Ти можеш нарешті пояснити, що конкретно відбулося? Сідай, зроби глибокий вдих, заспокойся. Розповідай мені все по порядку.
— Ну, ти ж пам’ятаєш, що я виховувала Аркадія сама з того часу, як йому виповнився один рік. З чоловіком, Олегом, ми розійшлися більше двадцяти років тому. І після того розлучення він ще дуже довго не давав мені спокою своїми дзвінками та візитами.
— Так, я пам’ятаю твою історію. Таке не забувається, ваше розлучення було справді дуже важким і непростим.
— Отож. Ми все ж таки розірвали шлюб. Я переїхала на інший край міста, змінила місце роботи і обірвала всі зв’язки зі старими знайомими, аби тільки більше не перетинатися з колишнім. Почала нове життя з чистого аркуша. Я працювала, і ми з сином жили цілком забезпечено. Аркадій мав усе необхідне — і велосипеди, і ролики, і сучасний комп’ютер для навчання, і літні табори, і приватних репетиторів. Йому ні в чому не бракувало. І все це я забезпечувала йому виключно сама, за рахунок своєї основної зарплати та постійних підробітків.
— Але ж колишній чоловік сплачував аліменти, чи не так?
— Так. І саме через ці аліменти я тепер маю всі ці проблеми найбільше в житті. Олег регулярно перераховував мені гроші на окремий банківський рахунок, і це були доволі значні суми. Його дохід усі ці роки був дуже високим. Зараз, звісно, вже не той, він вийшов на пенсію.
Загалом, гроші, які він надсилав, я всі ці роки не знімала. Спочатку це було через образу на нього — я думала:
«Мені нічого від нього не потрібно, я сама впораюся!».
Але потім я побачила, що на рахунку зібралася вже досить пристойна сума. І тоді я вже почала свідомо накопичувати, навіть додаючи туди частину своїх власних заощаджень.
Загалом, місяць тому я купила на ці кошти невеличкий будиночок за містом, дачу, щоб мати можливість жити там влітку на пенсії, вирощувати овочі та фрукти. Звичайно, це вдалося переважно завдяки аліментам, просто я не брала, а всі ці роки відкладала їх.
— Ого! Людо, яка чудова новина! Це ж фантастика! Вітаю тебе!
— Дякую. Я поділилася цією новиною з Аркадієм. Я сказала йому, що втомилася від постійної роботи на дві ставки, і що настав час подумати про себе. Я розповіла, що купила собі невеличку дачу, де буду відпочивати, і що матимемо свою городину, що зробить життя трохи легшим.
— Це дуже мудрий план.
— Тільки ось Аркадій так не вважає. Він був дуже здивований і запитав, звідки в мене така велика сума на будинок.
Ну, я з дурного розуму чесно все йому й розповіла. Результат — жахлива суперечка.
Він тепер стверджує, що я купила дачу на його гроші і вимагає повернути йому все до копійки. Виявляється, на ці кошти я повинна була купити нерухомість йому.
Він вважає, що я «привласнила» його гроші. Син образився не на жарт.
Я зателефонувала його другові, Вадиму, з яким вони зараз орендують житло, щоб дізнатися, чи все гаразд із сином.
А тепер я сумніваюся: чи справді я не права? Чи не варто було мені купувати будинок на своє ім’я?
Можливо, я повинна віддати ці кошти синові, адже це його аліменти, а самій жити лише на мізерну пенсію? Я просто не знаю, що мені тепер робити.
Людмила Семенівна, обговоривши ситуацію з Зоєю Іванівною, заглибилася у вивчення законодавства.
Вона шукала в інтернеті інформацію про правовий статус аліментів. Вона дізналася, що відповідно до закону, аліменти сплачуються на утримання дитини і призначені для задоволення її поточних потреб, але вони перераховуються на рахунок матері (як законного представника) і використовуються нею на власний розсуд для забезпечення життєдіяльності дитини.
«Я ж витрачала ці гроші на нього, коли це було потрібно! — розмірковувала вона. — Комп’ютер, репетитори, які коштували шалених грошей, приватні уроки англійської, табори, одяг високої якості. Те, що я змогла частину коштів відкласти, свідчить лише про мою фінансову дисципліну та про те, що мій власний дохід покривав більшість щоденних потреб Аркадія. Я ніколи не залежала лише від аліментів!»
Її образу посилював той факт, що ці накопичення були не лише грошима Олега.
Вона ж регулярно докладала туди свої власні кошти, зароблені важкою працею — додатковими уроками після школи, перевіркою зошитів до глибокої ночі.
Колишній чоловік, Олег, який зателефонував їй після скарги сина слів не добирав. Його тон був жорстким і безкомпромісним.
— Людмило, я завжди знав, що ти надто хитра! — кричав він у слухавку. — Я платив ці гроші для того, щоб мій син отримав кращий старт у житті, купив собі квартиру. Ти не мала права купувати на ці кошти собі дачу! Це його власність!
— Олеже, ти не маєш жодного права втручатися в моє життя і тим більше вказувати мені, як розпоряджатися грошима! — відповіла Людмила. — Я виростила твого сина гідною людиною, і зробила це на свої кошти! Ти навіть не питав, як він живе! Аліменти — це компенсація за мої роки, присвячені дитині! І, до речі, значна частина цих грошей — мої особисті заощадження!
— Ти — недобра мати! Поверни Аркадію його гроші! — останні слова він кинув, перш ніж кинути слухавку.
Цей дзвінок не просто образив Людмилу; він повернув її на двадцять років назад, до часів його зрад і їхнього важкого розлучення. Це все непорозуміння нагадало їй про ті важкі часи.
Вона знову відчула себе самотньою жінкою, якій доводиться боротися за свою правоту.
Найбільше Людмилу боліла реакція Аркадія. Вона завжди вірила у свою непорушну зв’язок із сином.
Наступного дня вона запросила його на розмову.
— Аркадію, подивися мені у вічі, — почала вона тихо. — Ти справді вважаєш, що твоя мати здатна вкрасти твої гроші?
Аркадій, молодий, амбітний чоловік, який мріяв про власну квартиру в центрі, виглядав розчарованим і незадоволеним зовсім.
— Мамо, це не крадіжка, це порушення довіри! Ти ж відкладала ці гроші, знаючи, що це кошти, які тато платив саме для мого майбутнього! Я думав, що в нас є спільна мета — купити мені житло. А ти раптом купуєш собі дачу! Це нечувано! Я зараз знімаю дорогу квартиру з Вадимом, щомісяця витрачаю величезну суму, а ти могла б допомогти мені з першим внеском!
— Чому ти вирішив, що ці гроші повинні були стати першим внеском? — запитала Людмила. — Я ніколи тобі цього не обіцяла! Я забезпечила тобі блискучу освіту, ти закінчив престижний університет! Хіба це не найкращий старт? Аліменти покривали наші щоденні витрати і твої потреби у навчанні. Це не був депозит на квартиру! Я маю право на свій власний куточок у старості! Я працювала все життя!
— Ти думаєш тільки про себе! — емоційно вигукнув син. — Тато платив для мене! А тепер мені доводиться самому боротися з іпотекою, коли ти відпочиватимеш на своїй дачі, купленій за мої кошти!
— Аркадію, ти забуваєш, що це кошти твого батька, який про тебе навіть не згадував! А головне, ти не хочеш бачити мої роки важкої праці! — відповіла вона.
Він не слухав. Він був переповнений ідеєю «справедливості», яку сформував його батько, а також його власні фінансові труднощі.
Розмова закінчилася тим, що Аркадій розвернувся і заявив, що він «дуже розчарований» і більше не може їй довіряти.
Людмила Семенівна залишилася наодинці зі своєю дачею та своєю образою. Вона не віддасть гроші. Це був її принцип і її право на гідну старість.
Але ціна цього права виявилася занадто високою: вона втратила довіру сина.
Тепер вона усвідомлювала, що, можливо, її прагнення забезпечити сина ідеальною освітою та всім необхідним, створило в ньому відчуття, що мати завжди повинна жертвувати собою.
Він виховувався з думкою, що її фінансові можливості та ресурси завжди будуть у його розпорядженні.
«Я так боялася, що він буде схожий на свого батька, — думала вона. — Але він взяв від нього найгірше — бажання доводити свою правоту і звинувачувати, не оцінюючи зусиль іншої людини».
Вона вирішила, що тепер житиме для себе.
Дача стала не просто нерухомістю, а символом її незалежності.
Вона планувала продати стару квартиру і на ці кошти закінчити ремонт у новому будинку, повністю відійти від роботи і зайнятися вирощуванням квітів, про що мріяла все життя.
Вона подзвонила Зої Іванівні.
— Зою, я прийняла рішення. Гроші я не віддам. Я маю право на цю дачу. Це мій вклад у наше спільне життя. Якщо Аркадій вважає інакше, я даю йому час подумати. Але я більше не буду виправдовуватися. Я починаю жити для себе.
Людмила Семенівна була впевнена, що з часом Аркадій зрозуміє свою неправоту.
А якщо ні, вона матиме свій власний куточок спокою, де зможе забути про минуле і насолоджуватися заслуженим відпочинком.
Її шлях до фінансової та моральної незалежності був важким, але вона його здолала.
Але чи дійсно мати вчинила правильно? Чи мала вона право на ці гроші?
Фото ілюстративне.
