Родом ми з невеличкого села. З чоловіком ми ніколи не жили багато. Працювали все життя – я в місцевій школі працювала прибиральницею, а чоловік трактористом. Його професія в селі дуже затребувана, то ж основну частину заробітків додому приносив чоловік. Крім того, у нас є великий город – двадцять соток, завжди вдома ми тримали господарку – кури, гуси, корова, свині і навіть кролики. Зрозуміло, що працювали ми з чоловіком від зорі до зорі, не покладаючи рук. Бувало, прийдеш з роботи і не про відпочинок думаєш, а берешся за роботу по господарству. Так за день наробишся, що до ночі ні ніг, ні рук не відчуваєш.
Зате в домі завжди було і м’ясо, і молоко, і яйця, і фрукти-овочі. У нас же двоє діточок росло – син і донька. Ми ж для них старалися. Але діти виросли, як поїхали в місто на навчання, та так там і залишилися. Тепер ми з чоловіком працювали, щоб щотижня передати кожному сумку з продуктами, бо в місті все ой як дорого.
Потім син одружився, а донька заміж вийшла. Ми продовжували їх виручати продуктами, поки донька в декретній відпустці була, а зять один працював. Коли мені було п’ятдесят п’ять, я вирішила, що поїду на заробітки, щоб трохи заробити нам на старість. Тоді всі жінки з нашого села подалися в Італію, кума мене покликала, і я теж поїхала. Ми з чоловіком порадилися, що нам ремонт треба робити, а грошей звідки взяти.
Я пробула в Італії три роки. Заробила необхідну суму і повернулася. Весь цей час чоловік сам справлявся з господарством, йому теж було теж нелегко. Тільки ми вирішили братися за ремонт, як приїхала донька. Це були травневі вихідні і ми з чоловіком збиралися садити картоплю. Донька напередодні мені зателефонувала, сказала, що вони з сім’єю до нас приїдуть. Я здивувалася, бо до цього вони до нас не часто приїжджали. Подумала, може допоможуть нам картоплю посадити.
Але донька приїхала з іншої причини. Вона добре знала, що у мене є певна сума, зароблена в Італії, яка призначалася на ремонт будинку. Донька почала скаржитися, що її звільнили з роботи, а на зарплату чоловіка вони не виживають. Ми з чоловіком порадилися тоді і дали їм трохи грошей. Шкода – рідна дитина, як не даш. Донька щиро зраділа, подякувала, забрала гроші і поїхали. З посадкою картоплі вони нам так і не допомогли. Сказали, що поспішають, але наступного разу точно допоможуть.
Через два тижні донька знову до нас приїхала. На це раз вона просила вже значно більшу суму. Сказала, що їм підвернувся чудовий варіант з квартирою, і що я маю їй допомогти. Я сказала, що маю порадитися з батьком, адже якщо я зараз віддам їй ці гроші, то ми залишимося без ремонту.
Чоловік вирішив, що допомагати доньці ми не будемо. Ми теж варті того, щоб пожити добре, хоча б на старості. Чоловік вважає, що не цінують вони нас. Приїжджають, коли їм гроші потрібні, а коли на допомогу їх покличеш, відразу відмовки якісь знаходять.
А я не знаю, як поступити, мені дуже шкода доньки і хочеться їй допомогти. Але я розумію, що тоді сама залишуся без нічого.
Фото ілюстративне, з вільних джерел.
