Зоя прожила зі своїм чоловіком Ярославом сімнадцять років. За ці роки вона навчилася рахувати кожну копійку. Працювала на двох роботах: вчителькою у школі та підробляла вечорами у магазинчику. Гроші завжди несла додому, складала на стіл і казала:
– Ось, Ярославе, все, що заробила.
Він брав, мовчки клав до шухляди, а потім сам вирішував, що і куди витратити. Зоя ніколи не перечила. Їй здавалося: так і має бути в сім’ї. Головне – щоб син їхній, Артем, мав усе необхідне.
Та одного дня все змінилося.
Це було звичайного осіннього вечора. Зоя йшла з роботи, вирішила зайти до супермаркету купити хліб. І тут раптом побачила Ярослава. Він стояв у відділі іграшок із молодою жінкою. Та сміялася, а біля неї вертівся хлопчик років п’яти.
– Тату, купи! – смикав він Ярослава за руку.
Ярослав усміхнувся й без жодних вагань дістав картку. Вони взяли дорогу машинку на пульті, яку Зоя й своєму Артему в дитинстві купити не могла.
Зоя завмерла біля полиць. В очах потемніло. Серце калатало так, ніби зараз вискочить.
– Як… як це? – прошепотіла вона собі. – Він казав, що грошей нема…
Перед очима постала недавня сцена вдома. Артем, уже студент, просив у батька нові кросівки, бо старі зовсім розлізлися. А Ярослав махнув рукою:
– Нема грошей на твої забаганки. Терпи. Ще один сезон походиш, а там, може, щось і придумаємо.
Зоя тоді ще захистила сина:
– Ярославе, може, хоч дешевші купимо? Дитині ж іти на пари… Я не хочу, щоб наш син був гіршим за інших.
Але той лише гримнув:
– Я ж сказав – на кросівки зараз нема грошей. А якщо так дуже хочеш – сама зароби!
І ось тепер – ця ситуація з магазином, де він без роздумів витрачає великі гроші на чужу дитину.
Удома Зоя мовчала. Вона готувала вечерю, ставила тарілки, але руки тремтіли. Ярослав сидів, гортав телефон, навіть не глянув на неї.
Вночі вона довго не спала. Думки плуталися: «Сімнадцять років… Я працювала, як віл. Віддавала все. А він… Інша жінка, дитина…»
На ранок Зоя відчула, що щось у ній зламалося.
Вона почала потай відкладати гроші. У магазині, де підробляла, іноді залишали чайові. Вона більше не клала їх до спільної шухляди. А через місяць випадково натрапила на оголошення: «Потрібна помічниця в сім’ю. Догляд за дітьми, хатні справи. Оплата висока».
Зоя довго думала. Але зрештою зателефонувала.
Її прийняли. Заможна родина шукала надійну людину. Зоя спершу вагалася: як це – жити не вдома, а в чужому домі? Але після тієї сцени в магазині вона зрозуміла: її власний дім давно перестав бути домом.
Одного вечора вона сказала Ярославу:
– Я знайшла іншу роботу. Буду працювати в сім’ї, там і житиму.
Ярослав аж підскочив:
– Що? Ти збожеволіла? Хто тобі дозволив?!
– Я сама собі дозволила, – спокійно відповіла Зоя. – Я втомилася від твого «нема грошей», коли вони є для когось іншого. Я бачила вас в магазині… і все знаю…
Він побагровів.
– Ти що, підглядала за мною?
– Так, бачила. І тепер більше не хочу витрачати своє життя на брехню.
Він кричав, лаявся, навіть погрожував, що Артем залишиться з ним. Але син почув розмову і твердо сказав:
– Мамо, я з тобою. Я все давно підозрював.
У багатій родині, де почала працювати Зоя, було двоє дітей. Дім великий, світлий. Господарі ставилися до неї з повагою.
– Нам потрібна людина, якій можна довіряти, – сказала господиня. – А гроші ти заробиш тут чесно і витратиш на себе та свого сина.
Зоя вперше за довгі роки відчула полегшення. Вона мала власну кімнату, свою зарплату і свободу.
І головне – вона більше не віддавала все чоловікові, щоб потім чути «грошей нема».
Час минав. Артем поступово встав на ноги, знайшов підробіток, купив ті самі кросівки, про які мріяв. Коли приходив до мами в новий дім, обіймав її й казав:
– Мамо, ти нарешті зажила. Ти стала іншою – світлою.
Зоя усміхалася. У душі ще боліло за втрачені роки, але вона знала: краще пізно, ніж ніколи.
Ярослав іноді телефонував, просив повернутися, бо його «нова любов» виявилася не такою вже й безкорисливою. Та Зоя відповідала лише одне:
– Живи, як знаєш. Я свій шлях уже вибрала.
Пробачити чоловіка вона так і змогла, та й і не хотіла, бо це ж не просто зрада, це життя у брехні протягом кількох років.
Минув час. Зоя навчилася жити для себе. Вона відкладала гроші, іноді подорожувала разом із сином, дарувала собі маленькі радості.
Вона зрозуміла головне: сім’я – це не коли ти віддаєш усе, а натомість отримуєш брехню. Справжня сім’я – це підтримка і чесність.
Одного разу Артем запитав:
– Мамо, ти шкодуєш, що прожила з ним стільки років?
Зоя довго мовчала, а тоді відповіла:
– Ні. Бо в мене є ти. Але більше я ніколи не дозволю собі жити чужим життям.
Так, життя іноді підставляє нам дуже несподівані повороти, та головне – вміти справитися з будь-яким викликом, і завжди обирати себе.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.