Мене звати Оксана. Зараз мені тридцять п’ять років, зараз у мене немає сім’ї, тому що два роки тому я розлучилася. Ще зовсім недавно я була не тільки дружиною, але і мамою, а зараз я самотня. Як таке могло статися? Наше життя дуже непередбачуване. Часом у ньому трапляються дуже неочікувані речі. Так сталося і зі мною.
Тринадцять років тому я познайомилася з Мирославом. Він відразу ж мені сподобався. Мирослав не став скривати того, що у нього є дитина. Його синові було всього сім місяців. Мама хлопчика кинула свого сина і кудись втекла. Тому вийшло так, що Мирослав сам виховував свою дитину.
З цим чоловіком мені було цікаво і легко. Я хотіла, щоб наші відносини тривали і навіть наявність дитини мене не відлякала. Зовсім навпаки: я була захоплена вчинком Мирослава, який не кинув свою дитину, а дбав про неї.
Мені раптом чомусь дуже захотілося їм допомогти і через чотири місяці я переїхала до Мирослава. У мене відразу ж прокинувся материнський інстинкт, і я полюбила Артема як рідного сина. Я піклувалася про хлопчика: годувала його, гралася з ним, купувала йому все, лікувала його, коли він хворів. Я стала для Артема справжньою мамою.
Ми жили з Мирославом в цивільному шлюбі, але у нас була дуже міцна і гарна сім’я. Всі дивувалися, коли дізнавалися про те, що я Артемкові не рідна мати. Так ми прожили більше дев’яти років.
А потім Мирослав повідомив мені про те, що нам треба розлучитися: він закохався в іншу, і жити зі мною більше він не може. Я була цією новиною дуже засмучена. Але ще більше мене засмутило те, що Мирослав не дозволяв мені бачитися з дитиною. Він вважав, що якщо хлопчик не буде мене бачити, то він швидше звикне до нової дружини свого батька. Про почуття Артема Мирослав не думав зовсім.
Я зібрала свої речі і пішла жити до своєї мами. Я дуже важко переживала те, що Мирослав мене кинув. Але ще сильніше я сумувала за Артемом, адже він мені став справжнім сином. Я не могла пробачити Мирославу того, що він не дозволяє мені бачитися з хлопчиком.
Я дуже переживала, але нічого зробити не могла. Загалом, я просто ходила на роботу, а ввечері поверталася додому. Я постійно думала про сина. Так і жила. Про те, щоб почати з кимось зустрічатися, у мене навіть і думок таких не було.
Так минуло два роки. Одного разу я пішла за покупками в торговий центр і випадково зустріла там Мирослава і Артема. Я кинулася до хлопчика, обняла його, поцілувала.
Я була дуже рада нашій зустрічі, але Артем зі мною навіть не привітався. Він подивився на мене як на чужу людину і мовчки, розвернувся і пішов. Я розплакалася. Мені стало так прикро. Адже я ростила його як рідного сина стільки років. Стільки всього для нього зробила! Стільки ночей не спала, коли він хворів. Як все це можна було забути?
Я була для нього справжньою мамою, я ж так добре про нього піклувалася! А він від мене відвернувся! Як же так можна?
Фото ілюстративне – psychologies.
