В той день я поверталася з роботи втомленою, раптом до мене підійшов незнайомець, на вигляд чоловікові було років 45. На вулиці падав дощ з мокрим снігом, а він був в одній кофтинці без верхнього одягу.
Чоловік звернувся до мене з дуже дивним проханням – просив скористатися моїм телефоном. Пояснив, що він на станції вийшов з поїзда, і у нього пропали всі його речі. Він кинувся наздоганяти чоловіка, який все це виніс з вагона, але в результаті і поїзд втратив, і залишився без речей, навіть телефона у нього не було.
Їхав чоловік до доньки на весілля, наступний поїзд буде аж через добу, він уже не встигає, про що і хотів попередити доньку. Хоч і з недовірою, але я витягла телефон з своєї сумки і дала незнайомцю. З їхньої розмови я зрозуміла, що донька дуже засмутилася, що батька не буде на весіллі.
Щоб якось підбадьорити людину, яка потрапила в прикру ситуацію, я неочікувано для себе запропонувала йому зайти до мене зігрітися і подумати, що робити далі. Незнайомця звали Олександр і він з радістю прийняв мою пропозицію.
Ми сиділи на кухні пили чай. Я віддала Олександру речі свого брата, які у нас були вдома, а сам брат зараз живе в іншому місті. Чоловік переодягнувся з свого мокрого одягу і почав розповідати свою історію.
Олександр давно розлучений, багато років живе сам, але про доньку турбувався весь цей час, навіть квартиру їй купив. Я ще подумала собі, який він хороший батько. Варіантів потрапити в Харків на весілля у нього не було. Авіасполучення в нашому місті не було, потяг мав бути аж на наступний день.
Я жила з мамою, тому коли мама повернулася з роботи, дуже здивувалася, що у нас вдома чужа людина, та ще й одягнена у речі брата. Я пояснила мамі, що Олександр від поїзда відстав, а речі його зникли.
– Вибачте, що напросився, втрутився в нашу розмову Олександр. – Я їхав до доньки на весілля. І от ні телефону, ні документів, ні грошей, – чоловік розвів руками.
Я спробувала згладити обстановку і запросила маму за стіл з нами повечеряти. Мама пристально дивилася на мого нового знайомого.
– Їжте, Олександре, – кажу. – Але будьте обережні. Якщо ви сподобаєтеся моїй мамі, то звідси не поїдете, – пожартувала я.
– Тому що ти дні і ночі на роботі сидиш. Ніякого особистого життя. Тобі вже тридцять п’ять скоро, пора заміж. Як я можу не хвилюватися, якщо ти не прилаштована в мене?
Мама встала з-за столу і пішла до кімнати.
– Серйозна у вас мама, – Олександр відставив тарілку.
– Вона нас із братом одна виховувала. Просто хвилюється, що я сама з дитиною на руках залишусь, як вона.
Я дивилася на Олександра і думала, що мама має рацію. От приходила б я додому з роботи, а мене зустрічав би чоловік, чекали діти. І життя було б сповнене сенсу. Мені майже 35, а я живу з мамою, і жодних перспектив попереду.
Був, правда, Вадим. Закохалася, справа до весілля йшла. Якось я раніше з роботи прийшла до нього, а він із її подругою… Втратила і нареченого і подругу.
– Ви добра. У вас обов’язково все буде гаразд, – сказав раптом Олександр, зупинивши мої роздуми.
Ми ще довго розмовляли. Надворі почало темніти, коли на мобільник зателефонували.
– Це мене. Олег, мабуть, приїхав, – Олександр вибачився і взяв слухавку мого телефона.
Зараз поїде і більше я ніколи його не побачу. І знову потягнуться нудні та одноманітні дні, – подумала я. За Олександром приїхав водій, він виявився директором якоїсь фірми.
– Машина стоїть внизу. Спасибі вам велике, – Олександр поклав телефон на стіл і встав. – Ще раз велике дякую. Одяг поверну, не сумнівайтеся. Вибачтеся за мене перед вашою мамою. Вона, на мою думку, подумала, що якась нехороша людина.
Мені було прикро, що він йде. Випадкова, чужа людина, а мені не хотілося його відпускати.
– Більше не потрапляйте у такі ситуації.
– Ні. Тепер їздитиму тільки на машині, або літатиму літаками. Жодних поїздів, – посміхнувся Олександр.
Я дивилася, як у густих зимових сутінках Олександр вийшов з під’їзду, зупинився біля машини, знайшов її вікно і помахав рукою.
– Відпустила? – з порога запитала мама, коли повернулася. Він гарна людина. Це видно.
Минуло три тижні. Напередодні Нового Року мені вже здавалося, що все це мені наснилося. Тридцять першого грудня я працювала. Власник дуже вибачався, але сказав, що буде мені допомагати особисто. Бо ж покупців мало бути багато, я в магазині працюю.
Я виглянула у вікно і раптом побачила біля магазину справжнісінького Діда Мороза. Він щось голосно говорив до перехожих, роздавав якісь цукерки і йшов прямо до магазину. Двері відчинилися і я побачила його. У червоній розшитій шубі, у шапці, з білою бородою та з великим мішком на плечі.
Він говорив з власником і його голос здався мені знайомим. Нарешті Дід Мороз підійшов до мене.
– Я знав, що ви працюєте, от і вирішив здивувати вас, підняти настрій. Вийшло? – Олександр з надією дивився на мене.
– Вийшло, – посміхнулася я.
Той Новий рік ми святкували разом. Мама була з нами. Через місяць я звільнилася і поїхала з Олександром в його місто. Тепер я щаслива дружина, а скоро стану ще й щасливою матусею.
Фото ілюстративне, з вільних джерел.
