Бувають дні, коли ти готуєш святкову вечерю, а насправді накриваєш кришкою власне життя, просто ще про це не знаєш.

Тридцять перше грудня, за вікном уже почало сіріти, хоча була лише друга година дня. Олена стояла на кухні, подрібнюючи інгредієнти для олів’є. Павлику, її маленькому синові, нарешті вдалося заснути. Малюкові лише рік і два місяці, він зараз у тому віці, коли енергія б’є через край, і кожна хвилина тиші здається справжнім подарунком. Сьогодні він взагалі розійшовся: бігав по кімнатах, вимагав уваги, розкидав іграшки, наче намагався встигнути завершити всі свої дитячі справи до кінця року.

Андрій, її чоловік, поїхав за продуктами. Поїхав годину тому, хоча обіцяв обернутися за двадцять хвилин. Олена зітхнула, всипаючи горошок у велику миску. Цього року вони вирішили зустрічати свято вдома — спокійно, по-сімейному. Але до них напросилася мати Андрія, Марія Петрівна. Вона зателефонувала ще тиждень тому і якось так жалібно сказала, що їй нудно самій, що Андрій одразу здався: «Ну, мам, звісно, приїжджай».

Олена, чесно кажучи, не була від цього в захваті. Зі свекрухою у них були стосунки, які можна назвати «озброєним нейтралітетом». Марія Петрівна завжди знала, як краще, як правильніше і, головне, як економніше. Будь-яка дія Олени піддавалася м’якому, але невідворотному аналізу, після якого молода жінка почувалася недосвідченим підлітком.

Телефон, що лежав на стільниці, вібруючи, перервав її думки. На екрані висвітилося: «Марія Петрівна».

— Алло, Оленко? Я вже збираюся! — бадьорий голос свекрухи заповнив кухню. — Зараз під’їду, допоможу тобі з усім. Не хочу, щоб ти сама там мучилася.

Олена завмерла, міцно тримаючи ложку. — Маріє Петрівно, та не варто, дякую. Я вже майже все доробила. Відпочивайте, приїжджайте вже до столу.

— Нічого-нічого, разом ми швидше впораємося! Андрій за мною вже заїхав, за пів години будемо. Готуй фартух!

Зв’язок перервався. Олена подивилася на телефон і відчула, як легка втома змінюється роздратуванням. Тепер замість спокійного вечора на неї чекав майстер-клас із «правильного» приготування салату.

За сорок хвилин у двері подзвонили. На порозі стояла Марія Петрівна з великою картатою сумкою, а позаду неї — Андрій, завантажений пакетами з супермаркету.

— Ну, вітаю, мої хороші! — свекруха енергійно увійшла в коридор, скидаючи куртку ледь не на підлогу. — Андрійку, повісь там десь. Де наш головний чоловік? Де Павлик?

— Спить, — тихо відповіла Олена, піднімаючи куртку і акуратно вішаючи її на гачок.

— Спить? У такий час? — Марія Петрівна невдоволено хмикнула. — Це ви йому весь режим збили. Потім до ранку гулятимете, не вкладете. Треба було розбудити раніше.

— Він втомився, зранку дуже активно грався…

— Ось тому й такий активний, що графіку немає! — повчала свекруха, прямуючи до кухні. Вона окинула стіл поглядом ревізора. — Так, що тут у нас? Олів’є? Ну, давай подивлюся, що ти там накришила.

Вона зазирнула в миску і поморщилася. — Ой, Оленко, ну хто ж так дрібно огірки кришить? Вони ж у салаті мають відчуватися, а не перетворюватися на кашу. Треба було брати більші, їх і готувати зручніше.

— Маріє Петрівно, я вже майже закінчила…

— Ну, що поробиш, вже як є, — вона дістала зі своєї сумки пакунок. — Я тут «Лікарську» привезла, перевірену, гостівську. У тебе ж яка?

— Я купила дорожчу, варену з натуральним складом…

— Ой, ці твої нові витребеньки! — махнула рукою свекруха. — Хімія одна. А ось ця — класика, як у старі добрі часи. Будемо мою додавати, вона смак врятує.

Олена промовчала, хоча всередині все закипало. Її ковбаса була справді якісною, вона довго вибирала її в магазині, читаючи етикетку. Але сперечатися не було сил.

— Так, — Марія Петрівна вже по-господарськи засукала рукави. — Картопля готова? Яйця?

— Все зварено і охолоджено.

— Давай-но перевірю, — свекруха відкрила каструлю, потикала картоплину виделкою. — Еге, твердувата. Треба було ще хоча б хвилин десять потримати. Картопля має бути м’якою, щоб танула.

— Вона нормальна, — Олена намагалася тримати голос рівним.

— Та де там нормальна! Ось дивись, виделка ледь входить! — Марія Петрівна так натиснула, що картоплина просто розвалилася на частини. — Ну добре, для села піде. Давай, ти займайся морквою, а я буду ковбасу кришити.

Андрій у цей час стояв у дверях кухні, занурений у свій телефон. Він навіть не підняв очей, щоб підтримати дружину.

— Андрію! Ти чого там застиг? — гукнула мати. — Йди в кімнату, стіл розсувай. Скатертину витягни, ту, що я вам дарувала на річницю. Тарілки розставляй!

— Зараз, мам, — пробурмотів він і, не відриваючись від екрана, пішов геть.

Весь вечір пройшов під диктування свекрухи. Вона вчила Олену всьому: як тримати ніж, скільки горошку класти в миску, яким майонезом заправляти. — Тільки не цей «легкий»! Це ж вода! Треба брати справжній, жирний, щоб ложка стояла! — повчала вона.

Олена відчувала, як її терпіння витончується, наче нитка. Вона готувала ці страви десятки разів, і Андрій завжди хвалив її кухню. Але зараз він мовчав, ніби його це взагалі не стосувалося.

До шостої вечора все було готове. Салати заправлені, закуски нарізані, стіл сяяв чистотою. — Ну ось, — Марія Петрівна важко опустилася на стілець. — Фух, втомилася я з вами. Давайте хоч чаю поп’ємо, поки малий спить.

Олена дістала торт, який купила напередодні в кондитерській — ошатний, прикрашений свіжими ягодами, на бісквітній основі. — Ой, торт! — очі свекрухи звузилися. — Звідки така краса?

— Купила вчора. Свято ж, хотілося чогось особливого.

— І скільки ж за такий шматок цукру зараз просять? — підозріло запитала вона.

Коли Олена назвала приблизну ціну (не в цифрах, але давши зрозуміти, що це сума за декілька днів роботи середнього фахівця), Марія Петрівна ледь не впустила чашку. — Скільки?! За звичайний торт?! Оленко, ти при своєму розумі? Такі гроші на вітер викидати!

— Маріє Петрівно, це раз на рік можна собі дозволити…

— Яке там дозволити! У вас зараз кожна копійка має бути на рахунку! Андрій працює як проклятий, а ти на десерти витрачаєш те, що люди за тиждень не завжди заробляють!

Олена поставила чайник на стіл і сіла навпроти. — Вибачте, а до чого тут зарплата Андрія до нашого свята? Ми обоє працювали на це.

Свекруха нахилилася ближче, її голос раптом став тихим і таємничим, від чого Олені стало не по собі. — Сідай, доню. Нам треба серйозно поговорити. Поки Андрій у кімнаті телевізор дивиться.

Серце Олени тьохнуло. Вона відчула, як холодний липкий страх підповзає до горла. — Про що поговорити?

— Ти думаєш, я не бачу, що у вас коїться? — почала Марія Петрівна. — Андрій останнім часом став сам не свій. А знаєш чому? Бо він у великій біді.

— У якій біді? Про що ви кажете?

— Він грає, Оленко. В інтернеті. Вже більше року.

Ці слова були наче відро крижаної води. Олена не могла повірити. Андрій? Її спокійний, домашній Андрій? — Не може бути… Він би мені сказав.

— Сказав би? — гірко посміхнулася свекруха. — Хто ж про таке каже? Він почав ще тоді, коли ти в лікарні з малим лежала. Нервував, не знав куди себе подіти, от і вирішив «відволіктися». Спочатку потроху, на дріб’язок. А потім затягнуло. Спочатку навіть щось вигравав, нам усім подарунки купував. А потім почав програвати.

Олена згадала, яким нервовим став чоловік останні кілька місяців. Як він ховав телефон, як закривався у ванній на годину, як дратувався через кожне питання про фінанси.

— Він забрав усі заначки, — продовжувала Марія Петрівна. — У мене позичав не раз. Я давала, дурна, думала — справді на ремонт не вистачає. А він усе туди… А коли гроші скінчилися, почав брати кредити.

— Кредити? Скільки? — голос Олени майже зник.

— Кілька великих позик у різних банках. Сума така… ну, як вартість гарної квартири десь у новобудові. Може, навіть трохи більше.

В Олени потемніло в очах. Сума, що дорівнює вартості житла. Гроші, які вони могли б збирати все життя. — І що тепер? Що він збирається робити?

Марія Петрівна взяла Олену за руку. Її долоня була сухою і холодною. — Тепер треба вирішувати проблему. Банки дзвонять, терміни тиснуть. Андрію більше ніхто не позичить, а віддавати треба вже зараз. Його зарплати не вистачає навіть на відсотки.

— То нехай… нехай шукає вихід, — Олена вивільнила руку і встала. Вона почала ходити кухнею, відчуваючи, як стіни тиснуть на неї. — Це його провина! Як він міг так вчинити з нами? З сином?

— Оленко, ти дружина. Ти маєш його підтримати, — м’яко сказала свекруха. — Ми ж сім’я. Разом і в радості, і в горі.

— Підтримати? Як?! У мене немає таких грошей! Я тільки вийшла з декрету на пів ставки!

— Зате, — Марія Петрівна зробила значущу паузу, — у тебе є нерухомість.

Олена зупинилася. Її погляд застиг на вікні, де вже запалилися перші вуличні ліхтарі. — Ви про що?

— Ну, та квартира… маленька, яку ти від бабусі отримала. Ви ж її здаєте зараз. Це стабільний дохід, звісно, але зараз він вас не врятує. А якщо її продати — вистачить і всі борги закрити, і ще залишиться на перший час.

Олена відчула, як земля вислизає з-під ніг. Вона схопилася за спинку стільця, щоб не впасти. — Ви… ви пропонуєте мені продати мою квартиру, щоб сплатити за його ігри?

— Ну а який інший вихід? — знизала плечима Марія Петрівна. — Я вже навіть з однією знайомою розмовляла, вона в нерухомості працює. Каже, зараз такий об’єкт заберуть за лічені тижні, якщо ціну трохи знизити. Швидко все оформимо, банки заспокояться, і почнете життя з чистого аркуша.

— Маріє Петрівно, ця квартира — це спадок. Це єдине, що у мене є «своє». Моя мама спеціально оформила дарчу ще до нашого весілля, щоб я мала хоч якийсь захист у житті.

— Ну то й що, що до весілля? — свекруха почала дратуватися. — Ти ж тепер частина нашої родини! Андрій — твій чоловік! Хіба можна бути такою черствою, коли рідна людина гине?

— Гине? — Олена засміялася, і цей сміх був болісним. — Він просто розважався за мій рахунок! Андрію! А ну йди сюди!

Чоловік увійшов до кухні. Він виглядав наче побитий собака — плечі опущені, погляд блукає десь по підлозі. Він усе чув.

— Це правда? — запитала Олена. — Все, що сказала твоя мати?

Андрій мовчав, розглядаючи візерунок на лінолеумі.

— Відповідай мені! Ти справді програв суму, на яку можна було купити дім?

— Оленко… я не хотів, — нарешті видавив він. — Я думав, що відіграюся. Я хотів як краще, хотів, щоб у нас було більше грошей на ремонт, на подорожі… А воно як затягнуло. Я не міг зупинитися.

— І тепер ти хочеш, щоб я продала своє житло? Щоб покрити твою безвідповідальність?

— Ну а що мені робити? — він раптом випростався, і в його голосі з’явилися нотки відчаю. — Мені погрожують! Колектори дзвонять щодня, кажуть, що приїдуть сюди. Ти хочеш, щоб вони налякали Павлика? Це просто квартира, Оленко! Стіни! А я твій чоловік!

— Стіни, які дають мені впевненість у завтрашньому дні, — відрізала Олена. — А ти… ти виявився чужою людиною.

— Вікторіє, не гарячкуй, — знову втрутилася свекруха, навмисно назвавши її повним ім’ям. — Ти ж не розумієш, це хвороба. Йому лікуватися треба, а не скандали слухати.

— Лікуватися? А ви чому його не лікували раніше? Чому гроші давали на ігри? — Олена обернулася до Марії Петрівни.

Свекруха підібгала губи. — Я сподівалася, що він схаменеться.

— Сподівалися за мій рахунок! — Олена відчула, як сльози нарешті прорвалися і потекли по щоках. — Ви обоє все спланували, так? Приїхали на свято, щоб поставити мене перед фактом?

— У тебе ще є гараж, — раптом додала Марія Петрівна, дивлячись у бік. — І та ділянка за містом, що від діда залишилася. Якщо квартиру шкода, можна почати з них. Гараж у гарному місці, за нього непогано дадуть.

Олена заціпеніла. — Ви… ви вже і моє майно перерахували? Все, що мені належить?

— Ми просто шукаємо варіанти, як врятувати сім’ю! — вигукнув Андрій.

— Це не порятунок сім’ї, це пограбування! — крикнула Олена. — Я нічого не буду продавати! Чуєш? Нічого!

— Тоді я не знаю, як нам далі жити, — Андрій схопився за голову і сів на стілець. Його вигляд мав викликати співчуття, але Олена відчувала лише порожнечу.

— А ми і не будемо жити далі разом, — спокійно сказала вона, витираючи сльози. — Я подаю на розлучення.

Марія Петрівна сплеснула руками. — Що ти таке кажеш?! Новий рік на носі! Подумай про дитину! Павлик без батька залишиться!

— Краще без батька, ніж з людиною, яка винесе з хати останнє, — Олена пішла в кімнату.

З дитячої почувся плач. Павлик прокинувся від голосних розмов. Олена взяла його на руки, притиснула до себе. Малюк відчув її хвилювання і почав схлипувати ще дужче.

— Тихо, маленький, тихо, — шепотіла вона, повертаючись на кухню.

— Так ось моє рішення, — сказала вона, дивлячись прямо в очі чоловікові. — Завтра я забираю дитину і їду до мами. Моя нерухомість залишиться моєю. Це не нажите в шлюбі майно, це подарунки і спадок, ти до них не маєш жодного відношення.

— Але ж борги діляться порівну при розлученні! — вигукнула Марія Петрівна з надією в голосі.

— Не в цьому випадку, — Олена готувалася до такої розмови раніше, навіть не знаючи про ігри, просто на всяк випадок. — Борги за ігри, про які дружина не знала і які не пішли на потреби сім’ї, залишаються на тому, хто їх брав. Я ніде підписів не ставила. Виплачуй сам.

— Оленко, ну почекай… — Андрій спробував підійти, але вона відступила.

— Все. Свята не буде. Маріє Петрівно, збирайтеся. Андрію, ти теж. Можете святкувати у мами, обговорювати нові стратегії гри.

— Як ти можеш бути такою жорстокою? — свекруха почала збирати свої сумки, кидаючи на невістку сповнені презирства погляди. — Ми до неї з душею, а вона…

Олена не слухала. Вона пішла в спальню, почала швидко складати речі Павлика в сумку. Памперси, улюблений ведмедик, теплий комбінезон. Руки тремтіли, але в голові була дивна ясність.

Андрій стояв у дверях, спостерігаючи, як руйнується його життя. — Куди ти поїдеш у такий час? Скоро ж дванадцята…

— Мені байдуже. Краще провести цю ніч на вокзалі, ніж з тобою.

Вона викликала таксі. На щастя, попри святкову ніч, машина знайшлася швидко. Андрій і його мати пішли першими, вони навіть не попрощалися нормально. Марія Петрівна лише щось бубоніла про «невдячних невісток».

Олена закрила двері квартири, в якій вони були такі щасливі ще рік тому. Озирнулася на стіл, де залишилися недоїдені салати і той самий дорогий торт. Все це тепер здавалося декораціями до дешевого спектаклю.

Новий рік вона зустріла у своєї матері. Мама не ставила зайвих запитань. Вона просто відкрила двері, забрала сплячого Павлика і міцно обняла доньку. — Все пройде, сонечко. Головне, що ви вдома.

За вечерею мама розповіла те, що Олена раніше знала лише поверхнево. Виявилося, що батько Андрія теж мав таку слабкість. У дев’яності роки він програв чимало грошей, через що сім’я змушена була переїхати з великого будинку в маленьку квартиру. Марія Петрівна тоді все життя поклала на те, щоб «витягнути» чоловіка, але так і не змогла. І тепер вона хотіла, щоб Олена повторила її шлях жертовності.

— Я тому і оформила ту квартиру на тебе як дарчу, — тихо сказала мати. — Я бачила в Андрієві ті самі риси, той самий нездоровий вогник в очах. Хотіла, щоб у тебе був тил.

Другого січня Олена подала документи на розлучення. Андрій намагався дзвонити, писав довгі повідомлення про те, як він усе усвідомив, як він зміниться. Але Олена знала: людина, яка готова продати майбутнє своєї дитини заради миттєвого азарту, не змінюється від одного розриву.

Судовий процес був довгим і неприємним. Марія Петрівна намагалася довести, що квартира була «спільною інвестицією», але документи говорили про інше. Зрештою, Олена залишилася при своєму майні.

Андрієві довелося продати його власну частку в батьківській квартирі, щоб закрити найтерміновіші борги. Він переїхав до матері, в ту саму маленьку кімнату, з якої колись пішов у доросле життя. Аліменти він платив копійчані, бо офіційно перейшов на мінімальну зарплату, щоб банки не забирали все.

Але Олена не скаржилася. Вона переїхала у свою однокімнатну квартиру. Так, там було тісно, меблі були старі, а ремонт потребував оновлення. Але там було дихати легко. Павлик ріс у спокої, не бачачи сварок і вічно нервового батька.

Минув рік. Знову прийшло тридцять перше грудня.

Олена стояла на своїй маленькій кухні. Вона не купувала дорогих тортів і не готувала гору салатів. Вона зробила невелику порцію олів’є — так, як подобалося саме їй, з якісною ковбасою і без повчань над вухом.

Павлик, який уже впевнено тупотів ніжками, допомагав їй — намагався дотягнутися до миски з горошком. Вони сміялися, грали в наздоганялки між столом і холодильником.

Увечері прийшла мама. Вони сіли за стіл, запалили свічки. Тиша в квартирі була не гнітючою, а затишною. — Знаєш, мамо, — сказала Олена, дивлячись на вогники на ялинці. — Я тільки зараз зрозуміла, що таке справжнє щастя. Це не тоді, коли все «як у людей», не багатий стіл і не ідеальна картинка сім’ї. Щастя — це коли тобі не страшно прокидатися завтра. Коли ти знаєш, що ніхто не забере у твоєї дитини дах над головою, поки ти спиш.

Вона подивилася на сина, який захоплено розглядав блискучу іграшку. Цього року Новий рік був чесним. Без боргів, без обману і без «допомоги», яка насправді була пасткою.

За вікном почали вибухати перші феєрверки. Олена посміхнулася. Вона знала, що попереду ще багато труднощів, але тепер вона точно знала, що впорається. Бо іноді, щоб почати жити по-справжньому, треба мати сміливість залишити все фальшиве в минулому році. І це було її маленьке, але таке велике завоювання.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.