Двадцяте грудня у настільному календарі Лариси Петрівни було не просто обведено, а буквально заштриховано червоним маркером. Вона тиснула на папір так сильно, ніби хотіла залишити вічний слід на самій поверхні столу. Це була не позначка про свято — це був план оборони останнього рубежу. Її особистий «щит» перед великою облогою. Саме сьогодні настав час остаточно затвердити сімейний бюджет на святкування, розібратися з подарунками для онуків і, що найважливіше, переконатися, що їхня з Анатолієм трикімнатна квартира, за яку вони роками виплачували кредит і заради якої відмовляли собі у поїздках до моря, залишиться недоторканою територією спокою.

Лариса Петрівна, жінка п’ятдесяти чотирьох років, мала ту особливу статність, яку дарує не йога чи пілатес, а три десятиліття стажу головним бухгалтером на великому аграрному підприємстві. Вона навчилася тримати поставу і зберігати крижаний спокій навіть у ті моменти, коли перевірки приходили без попередження. Зараз вона сиділа на своїй кухні — місці, яке було одночасно її гордістю, кабінетом і святилищем. Бежеві глянцеві фасади, ідеально гладка стільниця, на якій неможливо було знайти бодай порошинку, і тонкий аромат дорогого чаю з бергамотом.

Перед нею лежав записник, старий перевірений калькулятор та смартфон, на який вона час від часу поглядала з легкою підозрою. У квартирі панувала благословенна тиша. Чоловік Анатолій ще не повернувся — він працював керівником зміни на логістичному вузлі. Робота була фізично важкою та вимагала постійної уваги до людей, але оплачувалася гідно. Діти вже давно мали власні життя. Син Максим із родиною працював за кордоном у сфері технологій, а донька Олена жила на іншому кінці міста. У неї було повно власних турбот: малі діти-погодки, постійні клопоти з садочками та чоловік-дизайнер, який міг добами не виходити з віртуального світу своєї роботи.

— Так, ікра… — прошепотіла Лариса, роблячи позначку в блокноті. — Потрібно дві баночки. Акція в супермаркеті скоро закінчується. Хоча ціни зараз такі, ніби риба особисто проходила кастинг на преміальну упаковку. Але раз на рік можна собі дозволити. Як кажуть, ми не настільки багаті, щоб заощаджувати на святковому настрої, але стіл без ікри — це якось зовсім не по-людськи.

Вона зітхнула і перевела погляд на пункт «М’ясні делікатеси». Телятина цього року коштувала так, ніби корова була чемпіонкою з бальних танців. «Може, краще запекти ошийок? — подумала вона. — Толя любить домашню буженину з молодим часником та лавровим листом». Лариса на мить заплющила очі, уявляючи цей аромат, але її мрії розвіяв звук ключа у вхідних дверях.

Зазвичай вона за звуком знала, в якому настрої повернувся чоловік. Якщо ключ повертався швидко і чітко — значить, Анатолій бадьорий. Якщо довго шурхав у замку — втомлений. Але сьогодні звук був дивний. Ключ немов вагався, скреготав якось невпевнено, з паузами, ніби за дверима був не господар, а людина, яка дуже не хоче, щоб її помітили.

Двері нарешті відчинилися. Лариса почула шарудіння пакетів, важке зітхання і надто гучне, майже театральне: — Ларочко, я вдома!

Жінка не поспішала з відповіддю. Вона зняла окуляри, ретельно протерла їх і повільно одягла знову. Її професійна інтуїція, загартована квартальними звітами, зараз закричала про небезпеку.

Анатолій зайшов на кухню, намагаючись дивитися куди завгодно, тільки не в очі дружині. Він був чоловіком статним — широкі плечі, міцні руки, доброзичливе обличчя з акуратними сивими вусами. Людина він був золота, але мав одну критичну слабкість — він абсолютно не вмів говорити «ні» своїм численним родичам із глибинки.

— Привіт, люба, — він нахилився, щоб поцілувати її в щоку, але Лариса лише злегка повернула голову, не відриваючи погляду від свого списку. Від чоловіка пахло зимовим повітрям, кавою і… тривогою. Це був запах великих змін, які їй точно не сподобаються.

— Руки мий, вечеря на столі, — сухо відказала вона. — Я тут звіряю витрати. Ми трохи вийшли за ліміт у графі «подарунки», тому твоїм колегам доведеться подарувати щось символічне.

Анатолій завагався біля порогу. Він не знімав куртку, хоча в кухні було дуже тепло. — Ларо… ти цей… не поспішай із цифрами. Тут таке діло… Оксана дзвонила.

Лариса Петрівна завмерла. Її рука, що тримала дорогу ручку над стовпчиком цифр, немов заціпеніла. Оксана. Молодша сестра Анатолія. Жінка-стихія, людина, для якої поняття «особисті кордони» було чимось із розряду квантової фізики — тобто абсолютно незрозумілим і непотрібним. Їй було трохи за сорок, вона працювала у сфері торгівлі та була переконана, що життя створене для галасу та «простих людських радощів». Її голос міг би з легкістю замінити систему оповіщення.

— І що наша дорога Оксана? — голос Лариси став холоднішим за лід у морозильній камері. — Невже вона вирішила повідомити, що виграла грант на довготривале навчання в іншій півкулі?

— Ну, навіщо ти так гостро… — Анатолій нарешті зняв шапку, відкривши спітніле чоло. Він важко сів на стілець. — Ларо, ну це ж рідня. Вона сказала, що вони з Петром та Надійкою… ну, коротше, вони хочуть зробити нам приємне. Приїхати на свята. Квитки вже купили. Потяг прибуває двадцять дев’ятого.

На кухні запала тиша. Лариса повільно відклала ручку. Повернулася до чоловіка всім корпусом.

— Приємне, кажеш? Квитки купили? Без жодного дзвінка? Без погодження?

— Ну, вони хотіли сюрприз… Кажуть, скучили за три роки. Хочуть сімейного затишку, подивитися на головну ялинку, прогулятися святковим містом.

— Прогулятися містом, — луною відгукнулася Лариса. — Толю, подивися на мене. Ти ж сам усе розумієш.

Анатолій неохоче підняв погляд. У його очах був відчай людини, яка знає, що вона винна, але не знає, як усе виправити.

Перед очима Лариси миттєво пронеслися спогади про їхній останній візит. Це був справжній вихор хаосу. «На кілька днів», — казали вони тоді. Ці дні перетворилися на тиждень, після якого Ларисі довелося звертатися до знайомого лікаря за рецептом на серйозні заспокійливі.

Петро, чоловік Оксани, весь тиждень практично не вставав із нового велюрового дивана у вітальні. Він дивився всі гучні телешоу підряд, коментував їх так, ніби був головним експертом з усіх питань, і постійно вимагав «чогось холодненького». Після нього на оббивці залишилися дивні плями, які потім не брала жодна хімчистка.

А Оксана… Оксана була всюди. Вона вважала своїм обов’язком «допомагати». «Ларо, ти занадто дрібно ріжеш овочі, хто ж так робить?», «Ой, у тебе занадто багато спецій, давай я зроблю по-простому, як ми любимо!». У результаті вся кухня була в борошні, на плиті застигли жирні плями, а запах смаженої цибулі, яку Оксана додавала в кожну страву, не вивітрювався тижнями.

Про їхню доньку Надійку й годі було згадувати. Дівчина, яка на той момент була підлітком, примудрилася пролити темний сік на світлий килим у спальні. І замість вибачень Лариса почула: «Ой, тітко Ларо, ну чого ви так хвилюєтеся? Зараз усе дорого, але це ж просто річ. Купите засіб, витрете». Килим так і не став колишнім. Пляма нагадувала про той візит щоразу, коли Лариса заходила до кімнати.

— Ні, — сказала Лариса. Голос її був тихим, але в ньому відчувалася сталь.

— Що «ні»? — знітився Анатолій.

— Ні, вони не будуть жити у нас. Це вільна країна, вони можуть приїжджати куди завгодно, але в цій квартирі, Толю, їх не буде. Жодної ночі. Навіть на одну годину.

Анатолій почав червоніти. Плями ніяковості розповзалися по його обличчю. — Ларо, ну як же так? Це ж моя рідна сестра! Єдина! Вони вже витратилися на дорогу, квитки мабуть не можна повернути… Куди я їх подіну? На перон?

— Толю, — Лариса говорила дуже спокійно, як педагог із неслухняним учнем. — Ми лише нещодавно закінчили цей ремонт. Ти пам’ятаєш, скільки зусиль ми доклали, щоб обрати це покриття для підлоги? Той самий ламінат преміум-класу, який ми чекали місяць? А диван? Я не хочу, щоб твій швагро знову зіпсував меблі. Я не хочу, щоб Оксана переставляла мої баночки зі спеціями, бо вона вважає, що так зручніше. Я не хочу бути чужою у власному домі.

Вона встала і підійшла до вікна. Надворі кружляли перші сніжинки. Люди поспішали, тримаючи пакунки з подарунками, усміхалися. А на неї насувалася катастрофа в плацкартному вагоні.

— І я точно не хочу тридцять першого грудня працювати на кухні як на каторзі, готуючи їжу на цілу компанію, яка навіть коробки цукерок до чаю не привезе, — продовжувала вона, дивлячись на своє відображення. — Ти пам’ятаєш, що вони привезли минулого разу? Банку маринованих грибів, які «вибухнули» прямо в коридорі, бо кришка була погано закатана? Ми потім три дні відмивали стіни від того розсолу!

— Вони обіцяли гостинці… — тихо промовив чоловік, опустивши голову. — Казали, сало свіже буде…

— У мене в морозильнику є чудове сало від моєї мами. А від їхнього частування у тебе потім завжди проблеми зі шлунком, забув? — Лариса різко розвернулася. — Коротше так. У мене є пропозиція, від якої ти не зможеш відмовитися.

Анатолій здригнувся. Слово «пропозиція» в її вустах зазвичай означало план дій, який не підлягає обговоренню.

— Якщо ти не можеш знайти в собі сили відмовити сестрі, бо тобі «незручно» перед сусідами чи родичами, ми вирішимо це по-сучасному. Ти орендуєш для них квартиру.

Анатолій підскочив на місці, ніби під ним загорівся стілець. — Квартиру? Ларо, ти уявляєш, які зараз ціни на свята? Це ж не просто оренда, це святковий тариф! Ми на ці гроші могли б півроку жити!

— А ти візьми і порахуй, — Лариса рішуче присунула до нього калькулятор. На екрані миготіли нулі. — Оренда на три-чотири дні — це певна сума. Тепер додай сюди вартість продуктів на трьох дорослих людей, які люблять поїсти смачно і багато. Оксана одна може з’їсти стільки, скільки ми з тобою за два дні. Плюс напої, причому Петро не п’є просту воду, йому подавай щось із етикеткою. Плюс делікатеси, фрукти, солодощі…

Лариса почала загинати пальці з бездоганним манікюром. — Додай сюди витрати на генеральне прибирання після їхнього від’їзду. Можливо, хімчистку дивана. І найголовніше — вартість мого спокою. Консультації спеціалістів та ліки зараз дуже дорогі, Толю. Повір мені, оренда окремого житла вийде значно дешевше. Математика — наука точна, вона не має емоцій.

Анатолій мовчав. Він розумів, що дружина математично права на всі сто відсотків. Але була ще інша сторона — родинні зв’язки, які в його уяві були чимось священним.

— У мене немає таких вільних коштів, — нарешті пробурмотів він, розглядаючи візерунок на підлозі. — Ми ж тільки нещодавно купили тобі нові зимові чоботи і зробили страховку на машину.

— Тоді візьми зі своїх заощаджень, — голос Лариси став твердим. — Тієї самої суми, яку ти потроху відкладав на той професійний спінінг та сучасний пристрій для пошуку риби. Я знаю, що ці гроші у тебе є.

Чоловік немов зменшився в розмірах. — Але ж це… це була моя мрія. Я майже рік збирав.

— А мій душевний спокій — це не мрія? — Лариса схрестила руки на грудях. — Обирай. Або ти купуєш свій спінінг і ми отримуємо три дні хаосу, моїх сліз і твоїх вибачень перед сусідами. Або ти витрачаєш ці гроші на їхнє проживання, і ми з тобою, як цивілізовані люди, тридцять першого йдемо на прогулянку, потім спокійно вечеряємо, дивимося фільм, і ніхто не буде кричати: «Де сіль?» чи «Чому телевізор так тихо працює?».

Анатолій сидів, обхопивши голову руками. Він опинився між двох вогнів. З одного боку — мудра, але непохитна дружина. З іншого — родичі, які потім усім знайомим розкажуть, що «Толя загордився, рідну сестру до хати не пустив».

— А якщо я їм зателефоную і скажу, що ми… ну… захворіли? — з надією запитав він. — Скажу, що в нас якийсь вірус. Дуже заразний.

— Ой, Толю, — сумно посміхнулася Лариса. — Оксана на це скаже: «Та ми не боїмося! Я привезу лікувальний відвар на травах і домашню настоянку, за день на ноги поставимо!». Знаємо ми це. Ми вже проходили таку ситуацію, коли Максим був малим. Ні, брехати не будемо. Скажеш як є: ми старіємо, нам важко приймати гостей у себе, ми хочемо тиші. Але ми про вас подбали і знайшли чудовий варіант поруч.

— Я не старий, — ображено буркнув Анатолій.

— Ти ні. А я — втомлена. І я маю право на тишу у власному домі. Все, розмова закінчена. Вечеря на плиті, а я піду шукати оголошення про оренду, поки ти збираєшся з думками.

Лариса вийшла з кухні з виглядом переможниці, але серце її калатало. Вона знала: це лише початок великої битви за власний простір.

Наступні десять днів у квартирі панувала атмосфера, яка нагадувала підготовку до важливої державної події. Анатолій ходив тихіше трави. Його «заначка», яку він так дбайливо збирав, була вилучена зі схованки.

Квартиру шукали довго. То варіанти були занадто неохайними, то ціна була просто космічною. Нарешті знайшли компроміс: чиста двокімнатна квартира в сусідньому мікрорайоні. Не люкс, але цілком пристойно, з інтернетом і всією необхідною технікою. Головне — відстань. Достатньо далеко, щоб не бігати одне до одного кожні п’ять хвилин, але достатньо близько, щоб не вважати це вигнанням.

Коли Анатолій віддавав кошти за оренду, він виглядав так, ніби власними руками виплачував борг невеликої країни.

— Не сумуй, — підбадьорила його Лариса. — Вважай, що ти купив квиток у спокійне майбутнє.

Двадцять дев’яте грудня. День ікс. Потяг прибував по обіді. Лариса з самого ранку демонстративно не готувала ніяких великих обідів. Ніяких голубців чи пирогів, запах яких тримається тиждень. У холодильнику був лише суп на два дні та контейнери з заготовками на свято, на яких вона наклеїла папірці: «НЕ ЧІПАТИ!».

Анатолій поїхав на вокзал. Лариса залишилася вдома, одягла ошатну домашню сукню, трохи підфарбувалася і сіла в крісло з книжкою. Проте букви розмивалися перед очима. Всередині боролися два почуття: старе виховання, яке казало, що гості — це святе, і сучасне усвідомлення того, що її комфорт теж має значення.

Дзвінок домофона пролунав як грім серед ясного неба. Лариса глибоко вдихнула, поправила зачіску і пішла відчиняти.

Першим у коридор увірвався запах. Це був складний коктейль із ароматів потяга, дешевих парфумів та привокзальних пиріжків. Потім з’явилися величезні сумки, колеса яких залишили брудні сліди на її бездоганній плитці.

— Ой, Ларочко! Споріднена душа! — гучний голос Оксани миттєво заповнив усю квартиру. Вона була в яскравій штучній шубі, яка блищала так сильно, що аж очі боліли. — Як ми скучили! Дай обійму!

Лариса опинилася в міцних обіймах. — Привіт, Оксано. З приїздом, — вона ввічливо, але рішуче звільнилася.

За Оксаною зайшов Петро — чоловік, який виглядав трохи розгубленим у своєму завеликому пальті. Очі в нього блищали — мабуть, вони почали святкувати зустріч ще в потязі. Останньою зайшла Надійка, яка навіть не підняла очей від смартфона.

— Добрий день, тітко Ларо, — пробурмотіла дівчина, не знімаючи навушників.

— Проходьте, будь ласка, — Лариса стала так, щоб перегородити шлях до вітальні. — Тільки сумки залиште тут, на плитці. У нас нове покриття в кімнатах, воно не любить вологи.

— Ой, та кинь ти, Ларо! — розсміялася Оксана, скидаючи чоботи прямо посеред проходу. — Ми ж не чужі! Толю, занось баули! Ми там стільки всього привезли! Картопелька своя, огірочки, сальце… Знаю я вас, міських, їсте одну хімію з магазинів!

Анатолій, червоний і захеканий, затягнув останню сумку. Він подивився на дружину, потім на сестру і почав нервово смикати ґудзик на куртці.

— Оксано, Петре… — почав він тремтячим голосом. — Ви зараз пообідаєте, відпочинете з дороги… А потім ми вас проведемо.

— Куди проведемо? — Оксана завмерла з розстебнутою блискавкою на шубі. — Хіба ми не тут?

— Тут така справа… — Анатолій набрав повітря в легені. — Ми з Ларисою подумали, що вам буде незручно в нас тиснутися. У нас тут ремонт, купа правил, та й місця для п’ятьох дорослих замало. Тому ми підготували для вас сюрприз — окрему квартиру зовсім поруч! Там є все: телевізор, інтернет, ніхто вам не буде заважати, і ви нікому не заважатимете. Усе вже оплачено!

У коридорі запала мертва тиша. Навіть Надійка відірвалася від телефона. Оксана повільно випрямилася. Усмішка зникла з її обличчя.

— Тобто як це — окрему квартиру? — тихо запитала вона. — Ти що, рідну сестру з сім’єю на поріг не пускаєш? Нас, які тебе завжди чекали з розкритими обіймами?

— Ніхто вас не виганяє, — спокійно втрутилася Лариса. — Ми просто дбаємо про ваш комфорт. У нас вдома зараз такий період, що потрібен спокій, у мене часто бувають мігрені. А там ви зможете дивитися телевізор хоч усю ніч, снідати коли захочете. Це наш подарунок вам. Погодьтеся, мати окреме житло в центрі міста на свята — це люкс.

Петро, почувши про «окрему хату» та телевізор, раптом пожвавішав. — Оксано, та почекай ти. Окреме житло? Це ж круто! Самі собі господарі. А крамниця поруч є?

— Прямо в будинку, — швидко додав Анатолій.

Петро задоволено потер руки. — Ну то й нормально! Що нам тут тіснитися? Надійко, ти як? — Мені аби вай-фай працював, — відказала донька.

Оксана ще кілька секунд стояла, роздуваючи ніздрі. Їй явно хотілося влаштувати сцену, висловити все про «міську пиху» та «забуті корені». Але аргумент про оплачену окрему квартиру був надто вагомим.

— Добре, — процідила вона через зуби. — Подарунок, то подарунок. Але борщ твій я спробую. Треба ж знати, чим брата годують.

Обід пройшов у напруженій атмосфері. Оксана розкритикувала все: борщ здався їй «пісним», меблі — «непрактичними», а життя в місті — «штучним». Петро мовчки їв, а Надійка не випускала гаджет із рук. Лариса дивилася на жирні сліди, які Петро залишив на стільниці, і подумки повторювала: «Це скоро закінчиться. Вони підуть».

Після обіду Анатолій, навантажений сумками, повів родичів до їхнього тимчасового помешкання. Повернувся він через годину. Виглядав так, ніби щойно здав складний іспит.

— Ну що там? — запитала Лариса, ретельно вимиваючи кухню. — Начебто задоволені. Оксана, звісно, сказала, що там фіранки не того кольору, але Петро знайшов спортивний канал і заспокоївся. — Слава небу, — зітхнула жінка. — Тепер у нас є два дні на підготовку в тиші.

Тридцять перше грудня. Вечір. Лариса накрила стіл — вишукано, але без зайвого пафосу. Свічки, гарна скатертина, делікатеси. Родичі з’явилися близько десятої вечора.

Оксана була в сукні з паєтками, яка трохи тиснула їй у плечах. Петро вже був у піднесеному настрої, а Надійка виглядала так, ніби її змусили бути присутньою на нудній лекції.

— Ну, з прийдешнім! — Оксана поставила на стіл банку якихось солінь. — Відкривай, Ларо, це наш ексклюзив!

Лариса з жахом подивилася на банку, яка абсолютно не пасувала до її кришталю та тонкої порцеляни. — Дякую, Оксано. Я поставлю це на кухні, можливо, пізніше скуштуємо. У нас і так стіл ломиться. — Ой, та годі тобі! Все у тебе за правилами! — Оксана сама схопила виделку і почала колупати кришку. — Своє, натуральне! Не те, що ваші магазинні закуски.

Вечір тривав саме так, як і очікувала Лариса. Оксана говорила без перестанку — про ціни, про знайомих, про те, що молодь зараз нічого не вміє. Петро методично «прикладався» до коньяку і з кожним разом ставав дедалі гучнішим.

— От ти, Толю, — почав Петро після чергового тосту. — Живеш у місті, а життя справжнього не знаєш. Робота, дім, звіти… Підкаблучником став. Он, дружина тобою крутить, квартиру нам зняла, щоб ми очі не муляли. Гроші на вітер! Краще б нам допоміг паркан полагодити.

Анатолій сидів червоний, як рак, і мовчки колупав виделкою салат. Лариса відчула, як усередині неї закипає обурення.

— Петре, — м’яко, але з металевими нотками промовила вона. — Анатолій не підкаблучник. Він чоловік, який поважає свій дім і свою дружину. А щодо паркану — я впевнена, що такий господар як ти, легко впорається з ним сам. Скуштуй краще м’ясо, воно вдалося на славу.

Петро щось пробурмотів собі під ніс і знову потягнувся до чарки. Надійка о пів на дванадцяту заявила: — Мам, мені нудно. Я піду до центру, там якась вечірка біля ялинки. — Сиди вже! — гримнула Оксана. — Новий рік — це сімейне свято! Будемо дивитися концерт!

Пробили куранти. Випили шампанське. Оксана намагалася заспівати якусь народну пісню, але постійно збивалася з ритму. Потім почалася критика салатів. — Ларо, ну от чому ти не додала яблуко в олів’є? Воно ж так смачніше! А м’ясо трохи пересушила, як на мене.

Лариса просто посміхалася. Вона дивилася на годинник. 00:45. «Ще трохи, — думала вона. — Я витримаю».

Близько першої години ночі Петро вирішив, що йому занадто спекотно, і спробував розвалитися на дивані, витягнувши ноги. Лариса різко підвелася.

— Дорогі мої! — оголосила вона так голосно, що Петро аж здригнувся. — Як чудово ми провели час! Але ми з Толею люди немолоді, завтра у нас запланована поїздка до онуків, треба хоч трохи відпочити. Тож давайте потихеньку збиратися. Вам ще йти до себе, нічне повітря піде на користь.

— У сенсі? — Оксана ледь не вдавилася мандарином. — Тільки перша година! Ми ще хотіли танцювати! — Танці — це прекрасно! — підхопила Лариса, вже подаючи Оксані шубу. — У вашій квартирі чудовий ламінат, сусідів знизу немає, бо там магазин на першому поверсі. Можете танцювати хоч до ранку, ніхто слова не скаже! А нам час у ліжко. Толю, допоможи гостям одягнутися.

Вона діяла блискавично. Сунула в руки спантеличеній Надійці пакет із залишками їжі, допомогла Петру потрапити в рукави пальта і фактично випровадила Оксану в коридор.

— Ну ти, Ларо, і… — Оксана не знайшла потрібного слова, застібаючи чоботи. — Я ж брату поскаржуся! — Брат уже мріє про подушку, — посміхнулася Лариса. — З Новим роком вас! Ключі не забудьте! Завтра зателефонуємо!

Двері зачинилися. Клацнув замок. Два оберти.

Лариса притулилася спиною до дверей і з полегшенням видихнула. У квартирі нарешті настала тиша, яку порушувало лише тихе гудіння холодильника.

Анатолій стояв посеред вітальні з недопитим келихом. Він подивився на дружину, на безлад на столі, на пляму від соусу на новій скатертині. — Пішли? — пошепки запитав він. — Пішли, — відповіла Лариса.

Вона зайшла до кімнати, сіла поруч із чоловіком і взяла його за руку. — Ну що, Анатолію? Ми це зробили. Так, це коштувало нам певної суми. Так, твій новий спінінг поки що залишається в магазині.

Анатолій зітхнув, обійняв її і поклав голову на плече дружини. — Знаєш, Ларо… а це була вигідна угода. — Чому? — Бо тиша і твій спокій коштують значно більше. Я як уявив, що Петро зараз би хропів тут на дивані, а Оксана зранку почала б вчити нас жити… Мені аж погано стало. Ти була права. Математика — велика сила.

Лариса засміялася. Вона дивилася на вогники ялинки і відчувала неймовірне задоволення. — Ось бачиш. Скупий платить двічі, а той, хто цінує свій простір, просто вчасно наймає ріелтора. Зате диван цілий, і ми завтра прокинемося у власній чистій квартирі.

Вона взяла бутерброд з ікрою, який так і не встигла з’їсти за вечір. — Давай за нашу мудрість. І за те, що вони їдуть уже другого числа. Я особисто перевірила час їхнього потяга.

— Ларо, ти неймовірна жінка, — щиро сказав Анатолій. — Але наступного року… — А наступного року, — перебила його дружина, — ми за місяць до свят вимикаємо телефони і їдемо в невеликий санаторій у Карпатах. Хай хоч увесь світ приїжджає в гості — нас просто не буде вдома.

Вони сиділи в напівтемряві, насолоджуючись спокоєм, і Лариса Петрівна знала: вона виграла цю битву. Бо іноді, щоб зберегти добрі стосунки з родичами, треба просто тримати їх на безпечній відстані.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.