– Три тисячі гривень – це багато чи мало? Напевно, залежно від того, на що таку суму витратити.
В голові у Оксани крутилися невеселі думки. Вона зробила те, на що ще недавно навіть не наважилася б.
З однієї сторони вона була щаслива, бо нарешті змогла купити собі те, про що мріяла. Але й водночас засмучена, бо ці гроші можна було б витратити на родину, на дітей.
У руках вона несла два пакети, в одному з яких були червоні лакові туфлі. Вони коштували аж три тисячі гривень. Ця сума Оксану відверто лякала, навіть коли вже почала їх приміряти.
“Скільки б на ці гроші можна було б купити продуктів, а я… на себе витратила”, – думала вона, йдучи через вузьку вуличку, і важко переставлячи ноги по тротуару. “І куди я в них піду?”
Ось так завжди й було. Ще з тих часів, коли вийшла заміж і народила дитину. За весь цей час вона жодного разу не дозволяла собі що-небудь важливе для себе. Усе для сім’ї, для чоловіка, для дітей.
Вона була гарною господинею, справжньою королевою домашнього затишку. Її чоловік Богдан завжди був задоволений, але чогось йому, здається, не вистачало. Ось уже кілька років Оксана помічала, що його погляд став холоднішим, а слова більш байдужими.
Вона ніколи не запитувала його про подарунки, тому що вважала, що не заслуговує на них. Вона все витрачала на дітей, на побут, на його дрібні побажання. Вона звикла думати тільки про їхнє благополуччя, а себе залишати на останньому місці.
– Богдане, ти бачиш, як наші діти виросли? – якось сказала Оксана на кухні, готуючи вечерю.
– Так, бачу. Я вже й не згадаю, коли останній раз вони допомогли щось зробити вдома, – відповів він, кидаючи погляд на порожню тарілку.
– Ти не розумієш, Богдане, я ж для них усе роблю. Я стараюся, але це не завжди цінується.
Вона подивилася на чоловіка і спробувала ще раз пояснити, чому їй важко. Але Богдан був зайнятий своїми справами і навіть не дивився на неї.
Оксана відчула, як важка рука нереалізованих мрій знову лягла їй на плечі. Мрія про життя, де вона не лише мама і дружина, де вона не просто служить і догоджає всім, а й існує сама по собі.
Все змінилося одного разу, коли Оксана проходила повз магазин і побачила їх – червоні лакові туфлі. Її погляд не міг відірватися від цієї витонченості. Вони були просто казкові. Вже давно вона не мала такої бажаної мети.
Туфлі були не просто дорогою обновкою – це була можливість відчути себе жінкою, відчути, що ти не лише служниця для інших.
– Я зберегла дещо для себе, – промовила Оксана, підходячи до туфель. Серце відразу забилося швидше, коли вона приміряла їх на свою ногу.
Поки приміряла, її головою крутилося багато думок: “А може, варто заощадити? Знову на продукти, на дітей…” Але цього разу щось у ній змінилося. Вона взяла з полиці туфлі і пішла до каси.
Ось так, несподівано і без жодних сумнівів. За все своє життя Оксана вперше витратила на себе таку велику суму. Вона сама по собі здивувалася, що не вагалася так довго, як звикла.
З такими туфлями навіть її крок став певнішим. Оксана несла їх додому, спостерігаючи за відображенням у вітринах магазинів. Вона не могла стримати усмішки, і серце почало співати. Вона так давно не відчувала себе щасливою, і ось зараз це було наче повернення до справжньої себе.
– Оксано, ти що, знову на себе гроші витратила? – одразу ж запитав Богдан, коли вона прийшла додому і поставила пакети на кухонний стіл.
– Так, я купила туфлі. Ті, про які давно мріяла, – відповіла Оксана, намагаючись побачити в його очах хоч трішки радості чи підтримки. Але його погляд був холодним.
– Ну, значить, не хочеш допомагати нам? – сказав він, піднімаючи брови. – Ти ж знаєш, скільки грошей йде на дітей, а ти…
– Я теж маю право на щось, – не витримала Оксана. – Я працюю, я все роблю для родини. І не тільки для вас, я маю право на це! Ці туфлі — це моє рішення, моє маленьке свято.
Богдан лише зітхнув і пішов до телевізора, обурений її “непотрібною витратою”.
Оксана відчула, як серце трохи болить, але водночас відчувала, що вона нарешті зібралася з силами, щоб хоча б раз на життя щось зробити для себе.
Перший раз, коли Оксана вдягнула свої нові туфлі, відчуття були незабутніми.
Вона не могла дочекатися вечора, коли її діти і чоловік ляжуть спати, щоб просто пройти по вулиці на одиночній прогулянці, відчуваючи себе красивою і важливою. Вона йшла по міських вулицях, поглядаючи на своє відображення в магазинах і вікнах кав’ярень. Це були її моменти – моменти, коли вона знову відчувала себе жінкою.
– Оксано, де ти була? – запитав Богдан, коли вона повернулася додому. Він помітив, що вона виглядає не так, як завжди.
– Вийшла на прогулянку, – відповіла вона, трохи соромлячись, але все ж з почуттям певної гідності.
Богдан подивився на неї.
– Ти щаслива? – запитав він, не зовсім розуміючи, що відбувається з його дружиною.
Оксана вперше за довгий час подивилася йому в очі, і їй стало зрозуміло, що її життя починає змінюватися.
– Так, я щаслива. Це моє маленьке свято, Богдане. Я завжди думаю про вас, але тепер хочу і про себе думати. Я нарешті розумію, що я теж людина.
Богдан мовчав. В очах Оксани він побачив щось нове – рішучість і впевненість, якої не було раніше. І хоча йому було важко змиритися з її змінами, він зрозумів, що це початок чогось нового.
І навіть якщо його погляд ще залишався трохи обуреним, він знав, що з цією жінкою можна і потрібно було рухатися далі. І, можливо, тепер, коли Оксана почала жити для себе, вона могла дати йому більше любові і тепла. Тільки для цього їй потрібно було любити себе першою.
Туфлі стали символом не тільки її рішучості, але й відновленої сили, з якою вона тепер дивилася в майбутнє.
А яка ваша думка, три тисячі гривень за туфлі – це марна трата грошей, чи таки необхідність для кожної жінки?
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
